Верховний Суд України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор'євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гусака М.Б., Ємця А.А., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка Л.В., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Фесенка Л.І., Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на неправомірні дії лікаря-психіатра Полтавської центральної районної лікарні, головного лікаря Полтавської центральної районної лікарні (далі - Полтавська ЦРЛ) та начальника управління охорони здоров'я Полтавської обласної державної адміністрації (далі - Полтавська ОДА),

У серпні 2001 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною скаргою, посилаючись на те, що в червні 2001 року він був незаконно оглянутий лікарем-психіатром Полтавської ЦРЛ ОСОБА_4 за місцем проживання в с. Тахтаулово Полтавського району Полтавської області, на подвір'ї свого будинку. На підставі бесіди, яка тривала п'ять хвилин, ОСОБА_4. встановив йому діагноз: хронічний бредовий розлад. 18 червня 2001 року головний лікар Полтавської ЦРЛ Ткаченко В.В. надіслав до Полтавського районного суду Полтавської області лист, в якому повідомив, що ОСОБА_1 15 червня 2001 року був оглянутий удома лікарем-психіатром і йому встановлено діагноз: хронічний бредовий розлад. У листі вказано, що хворий потребує проведення судово-психіатричної експертизи з подальшим направленням на стаціонарне лікування. На скаргу ОСОБА_1 щодо незаконних дій лікарів Полтавської ЦРЛ начальник управління охорони здоров'я Полтавської ОДА Волченко В.В. повідомив, що дії лікаря відповідають вимогам ст. 11 Закону України «Про психіатричну допомогу». Ураховуючи те, що лікар-психіатр не відрекомендувався перед початком огляду, не виклав мету такого огляду, провів огляд без законних підстав та його згоди на це, ОСОБА_1 просив визнати дії вказаних посадових осіб незаконними.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 6 лютого 2002 року скаргу задоволено: визнано незаконними дії лікаря-психіатра Полтавської ЦРЛ ОСОБА_4 та головного лікаря цієї лікарні Ткаченка В.В. з приводу визначення лікарського діагнозу ОСОБА_1 у листі №649, надісланому до Полтавського районного суду Полтавської області 18 червня 2001 року; зобов'язано начальника управління охорони здоров'я Полтавської ОДА скасувати висновки, викладені в листі від 30 липня 2001 року №2809, адресованому ОСОБА_1

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні скарги відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 23 травня 2003 року в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду відмовлено.

У жовтні 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Європейського суду з прав людини із заявою про те, що відносно них було порушено Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , ратифіковану Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР (475/97-ВР) (далі - Конвенція), а саме: їх було піддано жорстокому поводженню та приниженню працівниками міліції, розслідування їхніх відповідних скарг було неефективним (ст. 3 Конвенції); заявника (ОСОБА_1) було незаконно піддано психіатричному огляду та вставлено діагноз (ст. 8 Конвенції); рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року не обгрунтоване, заявника позбавлено можливості бути присутнім у судовому засіданні апеляційного суду під час розгляду його справи (п. 1 ст. 6 Конвенції); заявники також стверджували про інші порушення Конвенції (995_004) .

7 липня 2011 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Федоров і Федорова проти України» за їхньою заявою №39229/03, яким установив, що:

- скарги за ст. 3, п. 1 ст. 6 (відносно необгрунтованості рішення апеляційного суду від 30 квітня 2002 року та відсутності на засіданні апеляційного суду) та ст. 8 Конвенції є прийнятними, а решта скарг у заяві - неприйнятними;

- стосовно обох заявників мало місце порушення ст. 3 Конвенції в контексті матеріального та процесуального аспектів;

- мало місце порушення ст. 8 Конвенції стосовно заявника (ОСОБА_1);

- мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції стосовно відсутності заявника на засіданні апеляційного суду.

Ухвалено рішення щодо справедливої сатисфакції відповідно до ст. 41 Конвенції, згідно з яким держава-відповідач повинна протягом трьох місяців з дати, коли рішення стане остаточним згідно з п. 2 ст. 44 Конвенції, сплатити заявникам наступні суми відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту України за курсом на день здійснення платежу:

-заявнику - 15 тис. євро

-заявниці - 2 тис. євро

плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з указаних сум.

Зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на ці суми нараховується простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки річних.

Указане рішення набуло статусу остаточного 7 жовтня 2011 року.

У лютому 2012 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Заявником також подано клопотання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2012 року ОСОБА_1 поновлено строк на звернення із заявою про перегляд зазначеного судового рішення та допущено вказану справу до провадження Верховного Суду України.

Ухвалами судді Верховного Суду України від 14 вересня 2012 року відкрито провадження з перегляду рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року в указаній справі та здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360-1 ЦПК України.

У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року та залишити в силі рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 6 лютого 2002 року.

Підставою для перегляду зазначеного судового рішення вважає ухвалення рішення Європейським судом з прав людини від 7 липня 2011 року у справі «Федоров і Федорова проти України» за їхньою заявою №39229/03.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини в межах його доводів, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню.

Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції дійшов висновку, що суду не надано доказів, що ОСОБА_1 перебував на обліку з приводу психічної хвороби; у 2001 році ОСОБА_1 оглядався лікарями Полтавської ЦРЛ, які констатували, що він здоровий, і такий висновок було направлено для приєднання до матеріалів кримінальної справи; під час проведення огляду 15 червня 2001 року лікар ОСОБА_4. порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про психіатричну допомогу», оскільки огляд проведено без згоди ОСОБА_1, лікар-психіатр не відрекомендувався та не повідомив мету огляду, дані психіатричного огляду не зафіксовані в медичній документації.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні скарги, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що висновки районного суду про те, що лікар ОСОБА_4. перед оглядом ОСОБА_1 не представився, не повідомив про причину й мету огляду, не відповідають фактичним обставинам справи; письмова заява ОСОБА_3 давала лікарю-психіатру достатньо підстав провести психіатричний огляд відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про психіатричну допомогу»; на час розгляду справи відсутні докази, які б спростовували встановлений лікарем ОСОБА_4 діагноз.

З висновками апеляційного й касаційного судів погодитись не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. ст. 2, 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і п. 1 ст. 46 Конвенції рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання. Виконання рішення, крім виплати відшкодування, полягає також у вжитті державою додаткових заходів індивідуального характеру, якими є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У справі, яка переглядається, рішенням Європейського суду з прав людини було встановлено порушення національними судами п. 1 ст. 6, ст. 8 Конвенції відносно ОСОБА_1 під час розгляду справи за його скаргою на неправомірні дії посадових осіб, а саме:

- підстави та спосіб, за яких ОСОБА_1 було піддано психіатричному огляду 15 червня 2001 року та діагностовано психічний розлад, не відповідали закону, що є порушенням ст. 8 Конвенції;

- під час розгляду справи апеляційним судом не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки судовий розгляд справи заявника відбувався за його відсутності, але за участі іншої сторони справи, яка мала можливість усно представляти свою позицію; Урядом не надано документів, які б свідчили про повідомлення заявника або його адвоката про слухання справи 30 квітня 2002 року; апеляційний суд переоцінив не тільки правові підстави, а й обставини справи.

Щодо недостатнього обгрунтування рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року за п. 1 ст. 6 Конвенції Європейський суд з прав людини визнав скаргу ОСОБА_1 прийнятною, оскільки вона пов'язана з його скаргою на підставі ст. 8 Конвенції, однак ураховуючи висновки суду за ст. 8 Конвенції щодо відсутності точних указівок, які правові положення стали підставою для його психіатричного обстеження, дійшов висновку про відсутність необхідності розглядати ті самі факти за ст. 6 Конвенції.

Відповідно до ст. ст. 355, 360-4 ЦПК України, якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної п. 2 ч. 1 ст. 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

Ураховуючи викладене, заходом індивідуального характеру в цій справі слід визначити скасування рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року та ухвали Верховного Суду України від 23 травня 2003 року з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 353, 360-3, 360-4 ЦПК України, Верховний Суд України

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 30 квітня 2002 року та ухвалу Верховного Суду України від 23 травня 2003 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

постанова оскарженню не підлягає.