Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого                  Яреми А.Г.,

суддів:                      Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,

                             Жайворонок Т.Є., Патрюка М.В., Лященко Н.П.,

                             Романюка Я.М., Онопенка В.В., Сеніна Ю.Л.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства "Харківський велосипедний завод імені Г.І. Петровського" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за користування жилим приміщенням за скаргою ОСОБА_1 про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами ухвали Верховного Суду України від 15 квітня 2009 року

У листопаді 2006 року закрите акціонерне товариство "Харківський велосипедний завод імені Г.І. Петровського" (далі – ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського") звернулося суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за користування жилим приміщенням у гуртожитку . Зазначало, що ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" є власником гуртожитку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Відповідачка разом із дитиною проживає у кімнаті НОМЕР_1 у зазначеному гуртожитку. Посилаючись на те, що відповідачка не в повному розмірі здійснює оплату за користування зазначеним жилим приміщенням та за комунальні послуги, просило стягнути з ОСОБА_1 на користь ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" 3 309 грн. 15 коп. заборгованості, яка утворилася за період з жовтня 2003 року.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 27 червня 2007 року позовні вимоги ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" 2 109 грн. 15 коп. заборгованості з оплати за користування зазначеним жилим приміщенням та за комунальні послуги, 51 грн. судового збору та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 18 вересня 2007 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ЗАТ "Харківський велосипедний завод імені Г.І. Петровського" відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 15 квітня 2009 року рішення апеляційного суду Харківської області від 18 вересня 2007 року скасовано, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 27 червня 2007 року залишено в силі.

У липні 2009 року ОСОБА_1 подала скаргу про перегляд ухвали Верховного Суду України від 15 квітня 2009 року у зв’язку з винятковими обставинами з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення матеріального права: ст. 131 ЖК України і п. 38 Примірного положення про гуртожитки (далі – Примірне положення про гуртожитки), затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (208-86-п) . Просила скасувати ухвалу Верховного Суду України та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На підтвердження неоднакового застосування цих правових норм скаржниця зазначила ухвалу Верховного Суду України від 24 вересня 2008 року, в якій по-іншому застосовано зазначену правову норму.

13 листопада 2011 року набрав чинності Закон України від 20 жовтня 2011 року № 3932-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України" (3932-17) .

Відповідно до абз. 3 п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) скарги на судові рішення у цивільних справах у зв’язку з винятковими обставинами, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року включно, розглядаються в порядку та в межах повноважень, що діяли до набрання чинності цим Законом.

Ураховуючи наведені положення Закону, скарга розглядається в порядку ЦПК України (1618-15) в чинній редакції до набрання чинності Законом України від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Розглянувши скаргу, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила факт неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 131 ЖК України та п. 38 Примірного положення про гуртожитки в частині порядку оплати жилої площі в гуртожитку та встановлення розміру плати за проживання в гуртожитку.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 354 ЦПК України судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті у зв’язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному провадженні, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного і того самого положення закону.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

У справі, що розглядається, судами встановлено, що 13 листопада 2003 року за ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" зареєстровано право власності на житловий будинок (гуртожиток), що розташований на АДРЕСА_1 (а.с. 7). Зазначений будинок має статус гуртожитку для проживання одиноких громадян. ОСОБА_1 проживає у кімнаті НОМЕР_1 зазначеного гуртожитку разом із дитиною. Кімната розрахована на три ліжко-місця. Станом на 1 травня 2007 року позивач нарахував відповідачці за період із жовтня 2003 року заборгованість за користування зазначеним жилим приміщенням та за комунальні послуги в розмірі 2 109 грн. 15 коп.

Рішенням суду першої інстанції зазначену суму стягнуто з відповідачки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського", суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч. 2 п. 38 Примірного положення про гуртожитки, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду, а не з розрахунку оплати одного ліжко-місця.

Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з висновком районного суду про те, що ЗАТ "Харківський велосипедний завод імені Г.І. Петровського" є власником гуртожитку та відповідно до чинного законодавства може самостійно встановлювати порядок розрахунку та розмір плати за проживання в зазначеному гуртожитку виходячи з вартості фактичних витрат на утримання гуртожитку та собівартості одного ліжко-місця.

Однак, з практикою застосування судами ст. 131 ЖК України та п. 38 Примірного положення про гуртожитки в даній справі не можна погодитися.

Відповідно до п. 38 Примірного положення про гуртожитки плата за користування жилою площею в приміщеннях, що знаходяться в спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках, провадиться за встановленими ставками. Витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується. Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду.

Як установлено судом, предметом спору є заборгованість із плати за користування комунальними послугами та жилою площею – кімнатоюё яка перебуває у відособленому користуванні відповідачки і її дитини та знаходиться в гуртожитку, власником якого є позивач.

Заборгованість визначена власником за період з жовтня 2003 року до травня 2007 року.

Виходячи з характеру правовідносин сторін та змісту позовних вимог суди відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення повинні були встановити: чи мала місце заборгованість із плати за користування відповідачкою кімнатою в гуртожитку; за який час виникла ця заборгованість та чи не пропущено строк позовної давності для її стягнення; які правовідносини виникли у сторін; з якого розрахунку виходив власник гуртожитку при визначенні плати за проживання в гуртожитку; чи відповідає порядок розрахунку плати за проживання в гуртожитку і її розмір вимогам нормативних актів, що регулюють ці питання, та які правові норми підлягають застосуванню до правовідносин сторін.

Оскільки судами попередніх інстанцій під час ухвалення рішень у справі порушено норми матеріального й процесуального права, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Так, правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами регулюються Законом України №1875-IV від 24 червня 2004 року "Про житлово-комунальні послуги" (1875-15) (далі – Закон №1875-IV (1875-15) ).

Суб’єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачами, виконавцем або виробником послуг (ст. 1, ч. 2 ст. 3, ст. 19 Закон №1875-IV).

Відповідно до ст. 14 цього Закону залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлового-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група – житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; друга група – житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території; третя група – житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

Згідно із чч. 1-3 ст. 31 Закону №1875-IV порядок формування цін/тарифів на кожний вид житлово-комунальних послуг першої і другої груп (пункти 1 та 2 частини першої статті 14 цього Закону) визначає Кабінет Міністрів України. Виконавці/виробники здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво житлово-комунальних послуг і подають їх на затвердження органам місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Органи місцевого самоврядування затверджують ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво.

Цим Законом передбачені права виробника/виконавця розробляти та подавати на затвердження розрахунки щодо рівня цін/тарифів на житлово-комунальні послуги першої і другої групи (п. 1 та 2 ч. 1 ст. 14 цього Закону) в порядку, встановленому законодавством; пропонувати при укладенні договору ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги третьої групи (п. 3 ч. 1 ст. 14 цього Закону) (пп. 1, 2 ч. 1 ст. 21, пп. 1, 2 ч. 1 ст. 22 Закону №1875-IV)

Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку (ч. 2 ст. 32 Закону № 1875-IV).

Цим же Законом визначені повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері регулювання і встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги (ст. ст. 5-7 Закону 1875-IV).

Відповідно до підп. 2 ч. 1 ст. 7 Закону 1875-IV, ст. 28 Закону України від 21 травня 1997 року "Про місцеве самоврядування в Україні" до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, встановлення тарифів щодо оплати побутових, комунальних та інших послуг, які надаються підприємствами і організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади та погодження цих питань з підприємствами, установами й організаціями, які не належать до комунальної власності.

Крім того, відповідно до ст. 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення" Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін/тарифів, а також по контролю за цінами/тарифами.

У період дії спірних правовідносин (2003-2007 роки) питання регулювання цін/тарифів, у тому числі у сфері житлово-комунальних послуг регулювалося відповідними постановами Кабінету Міністрів України.

Так, відповідно до п. 16 додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1458 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" (1458-96-п) (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2002 року № 273 (273-2002-п) ) Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям надано повноваження встановлювати граничні розміри плати за проживання у гуртожитках громадян, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах.

Указаний пункт додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 (1548-96-п) утратив чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2005 року № 342 "Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України" (342-2005-п) тобто державне регулювання цін/тарифів за проживання в гуртожитках було відмінено. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 276 (276-2008-п) внесені зміни до п. 12 додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 (1548-96-п) , якими, зокрема, відновлені повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо регулювання (встановлення) граничного розміру плати за проживання в гуртожитках (крім студентських гуртожитків) громадян України, осіб без громадянства та іноземців, які займають приміщення, що знаходяться у спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних відносинах.

При цьому відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 55 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" постанови Кабінету Міністрів України, крім постанов, що містять інформацію з обмеженим доступом, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування.

Так, постанова Кабінету Міністрів України від 11 травня 2005 року № 342 (342-2005-п) набрала чинності з дня опублікування в газеті "Офіційний вісник України" – 3 червня 2005 року, а постанова Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 276 (276-2008-п) – з дні опублікування в газеті "Урядовий кур’єр" – 4 квітня 2008 року.

Згідно зі ст. 7 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Отже, у період з 3 червня 2005 року до 4 квітня 2008 року встановлення плати за проживання в гуртожитках було виведено з-під державного регулювання.

Дійшовши висновку про те, що в період виникнення в ОСОБА_1 заборгованості з плати за житлово-комунальні послуги та за користування кімнатою у гуртожитку позивач мав право був самостійно визначати вартість цих послуг, виходячи із фактичних витрат і собівартості одного ліжко-місця, та погоджуючись із рішенням районного суду, суд касаційної інстанції не врахував положення зазначених правових норм і не звернув уваги на те, що державне регулювання цін/тарифів за ці послуги не передбачалось лише у період з 3 червня 2005 року до 4 квітня 2008 року, у той час як предметом спору є розмір житлово-комунальних послуг і у період з жовтня 2003 року до 3 червня 2005 року – під час дії державного регулювання цін/тарифів на проживання в гуртожитках.

Крім того, судами не було враховано ту обставину, що й у період скасування повноважень державних органів на встановлення граничних розмірів плати за проживання в гуртожитках ( постанова Кабінету Міністрів України від 11 травня 2005 року № 342 (342-2005-п) ) установлена власником гуртожитку плата за проживання в ньому повинна була узгоджуватися в порядку, передбаченому підп. 2 п. "а" ч. 1 ст. 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та пп. 1, 2 чч. 1, 2 ст. 14 Закону 1875-IV (1875-15|s14) або визначатися договором (домовленістю сторін) (п. 3 ч. 1 ст. 14 Закону 1875-IV (1875-15|s14) ).

Згідно із чч. 1, 2 ст. 16 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" порядок надання житлово-комунальних послуг, їх якісні та кількісні показники мають відповідати умовам договору та вимогам законодавства.

Перелік житлово-комунальних послуг, що надаються споживачу, залежить від рівня благоустрою відповідного будинку.

Згідно із ч. 2 ст. 31 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" виконавці/виробники здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво житлово-комунальних послуг і подають їх на затвердження органам місцевого самоврядування в установленому законом порядку.

Разом з тим згідно до абз. 5, 6 ст. 1 цього Закону виконавець – це суб’єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору, а виробник – це суб’єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги.

Суди також не врахували, що у спірний період механізм формування тарифів на послуги з утримання будинків та їх розмір регулювався постановами Кабінету Міністрів України від 22 червня 1998 року № 939 "Про вдосконалення системи державного регулювання розміру квартирної плати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій" (939-98-п) та від 12 липня 2005 року № 560 "Про затвердження Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій" (560-2005-п) , дія яких поширювалася на суб’єктів господарювання всіх форм власності, які надавали ці послуги, а в даний час регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 (529-2009-п) "Про затвердження Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій". Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 року № 560 (560-2005-п) було передбачено, що розмір тарифів визначається по кожному будинку окремо залежно від кількісних показників фактичного надання послуг з урахуванням забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій згідно з типовим переліком послуг.

Вирішуючи спір, суди не встановили, чи відповідає порядок розрахунку та розміру плати за проживання в гуртожитку зазначеним вимогам, чи цей розмір визначено за домовленістю сторін (на підставі договору).

Установлення зазначених обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору, ураховуючи положення ст. 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги".

Крім того, як зазначається в з листі Міністерства економіки України від 16 січня 2009 року № 200/6-10/179 (v1799495-08) , за результатами перевірки правильності нарахування плати за проживання кімнату НОМЕР_1 ОСОБА_1 було надано на підставі договору найму від 1 січня 1999 року № 588/989, укладеного між позивачем як власником гуртожитку та відкритим акціонерним товариством "Укртелеком", працівником якого на той час була ОСОБА_1 за умови оплати за проживання визначеної, виходячи із вартості трьох ліжко-місць (а.с. 163).

У цьому ж листі зазначено про встановлення державною інспекцією цін в Харківській області факту порушення власником гуртожитку порядку розрахунку вартості проживання та завищення розміру плати за проживання в гуртожитку.

За результатами перевірки власнику направлено припис від 15 січня 2009 року про зобов’язання здійснити перерахунок плати за проживання в гуртожитку громадянам, які проживають у приміщеннях, що знаходяться з їх відособленому користуванні, та повернути зайво нараховані кошти шляхом зменшення суми заборгованості або урахувати як майбутні платежі.

За таких обставин з висновками як суду апеляційної інстанції про відмову в позові, так і судів першої та касаційної інстанцій про задоволення позову ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" про стягнення з ОСОБА_1 суми заборгованості за проживання в гуртожитку, установленої власником гуртожитку та вирахуваної виходячи з фактичних витрат на утримання гуртожитку з розрахунку одного ліжко-місця, а не відповідно до ставок квартирної плати й комунальних послуг, установлених для будинків державного та громадського житлового фонду, не можна погодитись.

Керуючись ст. ст. 358, 359 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 27 червня 2007 року, рішення апеляційного суду Харківської області від 18 вересня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України (rs6821502) від 15 квітня 2009 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Комінтернівського районного суду м. Харкова.

Ухвала оскарженню не підлягає.