200/13814/16-а Про зобов'язання Виконавчого комітету міської ради усунути наслідки порушень порядку утримання в належному стані території біля будівлі шляхом демонтажу тимчасової споруди торгівельного призначення для здійснення підприємницької діяльності - 21.05.2018 Прийняття

розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради про зобов'язання вчинити дії,

09 серпня 2011 ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач) звернулася до суду з позовом до виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради (далі за текстом - відповідач), в якому просила суд зобов'язати відповідача усунути наслідки порушень порядку утримання в належному стані території біля будівлі № 29Б по вул. Титова в м. Дніпропетровську шляхом демонтажу тимчасової споруди торгівельного призначення для здійснення підприємницької діяльності "Ковбасний ярмарок".

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2016 р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2017 р. та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2017 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі.

Приймаючи оскаржувані ухвали, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що предметом спору є зобов'язання відповідача усунути порушення порядку утримання території біля будівлі № 29Б по вул. Титова в м. Дніпропетровську. В обґрунтування підстав звернення до суду позивач, посилаючись на положення статті 282 Цивільного кодексу України, зазначає, що знаходження споруди торгівельного призначення біля будівлі № 29Б по вул. Титова в м. Дніпропетровську порушує її права на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 травня 2017 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; далі за текстом - КАС України (2747-15) ) відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 9 серпня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2017 року про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за вищезазначеним позовом у зв'язку з необхідністю його розгляду порядку цивільного судочинства.

Приймаючи зазначене рішення Вищий адміністративний суд України виходив з наступного.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною першою статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Тобто, вказані норми права передбачають два критерії для відмежування справ адміністративної юрисдикції від справ іншої юрисдикції: суб'єктний та предметний склад, зокрема, предметний склад обумовлений тим, що справа адміністративної юрисдикції повинна містити в собі публічно-правовий спір. У відповідності до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У зв'язку із цим, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що у даному випадку виник спір про цивільне право, а відтак і захищати свої права та інтереси позивач повинен у способи, визначені у статті 16 Цивільного кодексу України.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, - неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.

У заяві позивач просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2017 року та передати справу на розгляд до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська.

Ухвалою Верховного Суду України від 03 серпня 2017 року по справі № 200/13814/16-а було відкрито провадження, однак, розгляд цієї справи не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою від 15 травня 2018 року справу прийнято до свого провадження суддею Верховного Суду Берназюком Я.О.

Як на приклад неоднакового правозастосування норм процесуального права позивач посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2014 року у справі № 664/1574/13-а (провадження К/800/38712/14), від 31 травня 2016 року у справі № 821/1713/15-а (провадження К/800/5378/16), у яких суд по-іншому і, на переконання позивача, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, суд дійшов висновку про відсутність неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 17 КАС України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС України перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

Однак, у наданому заявником рішенні суду касаційної інстанції у справі № 821/1713/15-а не міститься висновку щодо застосування статті 17 КАС України.

У справі № 664/1574/13-а Вищий адміністративний суд України зазначив, що відповідно до статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Крім того, суд зазначив, що при визначенні юрисдикції справи необхідно виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, суб'єктного складу сторін, предмету спірних правовідносин.

Суд наголошує, що предметом спору у цій справі (№ 200/13814/16-а) є зобов'язання відповідача усунути порушення порядку утримання території біля будівлі № 29Б по вул. Титова в м. Дніпропетровську, яке, на думку позивача, порушує її право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. В обґрунтування підстав звернення до суду позивач посилається на положення статті 282 Цивільного кодексу України, і зазначає, що споруда торгівельного призначення біля будівлі № 29Б по вул. Титова в м. Дніпропетровську порушує її права на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

У зв'язку із цим, Вищий адміністративний суд України дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку виник спір про цивільне право, а відтак і захищати свої права та інтереси позивач повинен у способи, визначені у статті 16 Цивільного кодексу України.

З огляду на доводи заяви, Верховному Суду необхідно з'ясувати, чи правильно визначена юрисдикція спору, за наслідками розгляду якого ухвалено оскаржене рішення.

Відповідно до статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Стаття 2 КАС України завданням адміністративного судочинства визначає захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (далі - суб'єкт владних повноважень), шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

У пункті 1 статті 3 КАС України визначено, що "справа адміністративної юрисдикції" - це публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень.

Відповідно до статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справи адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати у зв'язку з чим виник спір та на захист яких прав особа звернулася до суду.

Відповідно до частини четвертої статті 11 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України (435-15) ) у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Отже, рішення суб'єктів владних повноважень, до яких належать органи державної влади, органи місцевого самоврядування, можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до статті 282 ЦК України фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин (мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав та інтересів), то припинення дії, яка порушує цивільне право є способом захисту цивільних прав та інтересів.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернулася до суду для захисту свого цивільного права встановлено статтею 282 ЦК України, яке, на її думку, порушується знаходженням споруди торгівельного призначення біля будівлі № 29Б по вул. Титова в м. Дніпропетровську.

Таким чином, спір у цій справі є цивільно-правовим, оскільки виник у зв'язку з порушенням права встановлено статтею 282 ЦК України, і тому захист таких прав у суді має відбуватися за правилами Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) .

Отже, підстав для висновку про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, немає.

Аналогічна позиція з приводу застосування статті 17 КАС України вже висловлена Верховним Судом України в постановах від 08 червня 2016 року (справа № 809/1841/15), від 26 жовтня 2016 року (справа № 813/4972/13-а).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом (Sokurenko and Strygun v. Ukraine, ap. № 29458/04; № 29465/04). У рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Лео Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (Leo Zand v. Austria, ap. № 7360/76).

Таким чином, оскільки висновок Вищого адміністративного суду України викладений в ухвалі від 15 травня 2017 року у справі 200/13814/16-а ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, то у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС України суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року),