Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до відкритого акціонерного товариства "Харківхолодмаш", відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Київському районі м. Харкова про стягнення виплат на відшкодування шкоди, страхових виплат і зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Київському районі м. Харкова на рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2009 року,

У грудні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в жовтні 1973 року при виконанні трудових обов'язків на Харківському заводі холодильних машин він отримав травму, в зв'язку з чим актом огляду лікарсько-трудової експертної комісії від 14 грудня 1974 року йому встановлено 40 % втрати професійної працездатності.

Указаний завод виплачував йому суми на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю, а потім їх стало виплачувати відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Київському районі м. Харкова (далі – відділення Фонду).

Проте з розміром таких виплат він не згоден, оскільки станом на квітень 2001 року він отримував на відшкодування шкоди 33 грн. 58 коп., тобто розмір заробітної плати, з якого здійснювався розрахунок належних йому виплат становив 83 грн. 95 коп., що менше мінімальної заробітної плати та мінімальних тарифних ставок для працівників відповідної галузі.

Вважаючи, що розрахунок належних йому виплат було проведено з порушенням законодавства, позивач просив стягнути на його користь з відкритого акціонерного товариства "Харківхолодмаш" (далі – ВАТ "Харківхолодмаш") заборгованість по сумах на відшкодування шкоди за період з січня до березня 2001 року в розмірі 174 грн. 87 коп.; з відділення Фонду страхові виплати за період з 1 квітня 2001 року до 1 січня 2008 року в розмірі 8 365 грн. 90 коп. та, починаючи з 1 січня 2008 року, по 262 грн. 95 коп. щомісяця.

У процесі розгляду справи позивач уточнив свої вимоги, просив стягнути на його користь з ВАТ "Харківхолодмаш" заборгованість по сумах на відшкодування шкоди за період з січня до березня 2001 року в розмірі 174 грн. 87 коп.; з відділення Фонду заборгованість по страхових виплатах за період з квітня 2001 року до грудня 2008 року в розмірі 10 616 грн. 58 коп. та, починаючи з 1 січня 2009 року, по 295 грн. 82 коп. щомісяця.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 грудня 2008 року позов задоволено в повному обсязі.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2009 року зазначене рішення суду першої інстанції змінено, зменшено суму заборгованості по страхових виплатах, що підлягають стягненню з відділення Фонду на користь ОСОБА_6, з 10 616 грн. 58 коп. до 7 262 грн. 27 коп. У цій частині в межах суми стягнення за 1 місяць рішення допущено до негайного виконання. В іншій частині рішення залишено без змін.

В обгрунтування касаційної скарги відділення Фонду посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи в повному обсязі позов, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин положення ст. 97 КЗпП України, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 21 березня 1992 року № 140 (140-92-п) Про додаткові заходи у зв'язку з підвищенням заробітної плати, положення постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 1992 року № 276 (276-92-п) і постанов Кабінету Міністрів України щодо перерахунку сум на відшкодування шкоди та при обрахуванні розміру належних позивачу виплат виходив із розміру тарифної ставки робочого першого розряду основного та допоміжного виробництва в 2001 році, оскільки відповідно до ст. 97 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 21 березня 1992 року № 140 (140-92-п) , якщо обчислений заробіток опиниться менше тарифної ставки, то виплату відшкодування шкоди необхідно проводити з тарифної ставки працівника підприємства з урахуванням коефіцієнтів міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень окладів керівників і спеціалістів підприємства, що були встановлені "Галузевою угодою на 2001 рік між Державним комітетом промислової політики України, Фондом державного майна країни за участю Українського союзу промисловців і підприємців та профспілками авіабудівників, автомобільного та сільськогосподарського машинобудування, машинобудівників та приладобудівників, космічного та загального машинобудування, радіоелектроніки та машинобудування, лісових галузей, машинобудування та металообробки, суднобудування, оборонної промисловості, енергетики та електротехнічної промисловості, атомної енергетики та промисловості України, що об'єдналися для ведення колективних переговорів".

Проте погодитися з такими висновками суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 97 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди) нормування заробітної плати здійснюється державою з участю професійних спілок.

У п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 1992 року № 276 (276-92-п) " Про заходи щодо виконання постанови Верховної Ради України від 29 квітня 1992 р. "Про підвищення соціальних гарантій для населення" постановлено підприємствам, установам і організаціям визначити розмір виплат, які відповідно до чинного законодавства обчислюються із середнього заробітку (допомога у разі тимчасової непрацездатності, вихідна допомога, відпустка тощо), з урахуванням нових тарифних ставок і посадових окладів у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 21 березня 1992 року № 140 (140-92-п) .

Разом із тим, відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) п. 1 постанови від 21 березня 1992 року № 140 (140-92-п) , згідно з яким установлено, що розмір виплат, який відповідно до чинного законодавства обчислюється із середнього заробітку, у бюджетних організаціях визначається з 2 січня 1992 року виходячи із установлених посадових окладів (тарифних ставок) з урахуванням доплат і надбавок, якщо середній заробіток, визначений у встановленому порядку, менший за ці оклади, втратив чинність .

Ураховуючи зміст викладеного, вказані норми не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 1-2 постанови від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (v0006700-92) н а підставі Закону № 1105-XIV (1105-14) у вигляді страхових виплат відшкодовується шкода особам, які застраховані від нещасного випадку відповідно до цього Закону (1105-14) , та особам, право яких на отримання відшкодування шкоди, заподіяної їм унаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних із виконанням ними трудових обов'язків, було встановлено раніше згідно з відповідним законодавством СРСР, Української РСР або України. Спори, що виникають із приводу заборгованості, повинні вирішуватись на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди.

Як убачається з матеріалів справи, згідно з випискою з акта огляду лікарсько-трудової експертної комісії від 14 грудня 1974 року ОСОБА_6 установлено 40 % втрати професійної працездатності, тобто таке право в позивача виникло в грудні 1974 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 456 ЦК Української РСР (1963 року), у редакції, чинній на момент виникнення права в позивача на відшкодування шкоди, якщо працівникові у зв'язку з виконанням ним своїх трудових (службових) обов'язків заподіяно каліцтво або інше ушкодження здоров'я з вини організації або громадянина, зобов'язаних сплачувати за нього внески по державному соціальному страхуванню, ця організація або громадянин повинні відшкодувати потерпілому шкоду в частині, що перевищує суму одержуваної ним допомоги або призначеної йому після ушкодження його здоров'я пенсії, фактично одержуваної ним.

Згідно з п. 12 Правил відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаного з їхньою роботою, затверджених постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці та заробітної плати та Президії Всесоюзної і Центральної Ради Професійних Спілок від 22 грудня 1961 року № 483/25 (чинних на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди), середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди береться за 12 календарних місяців, що передували каліцтву чи іншому ушкодженню здоров'я. При цьому місяці, протягом яких працівник фактично не працював чи пропрацював неповну кількість робочих днів (незалежно від причини: хвороби, відпустки, тощо) виключаються з підрахунків і замінюються іншими місяцями, що безпосередньо передували.

Пунктами 22, 28 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (472-93-п) , та ст. 29 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" передбачено можливість коригування середньомісячного заробітку, з якого визначається або перераховується втрачений потерпілим заробіток, на коефіцієнти підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Крім того, з наявного в справі витягу з указаної галузевої угоди не вбачається, що сторони угоди домовилися про обчислення розміру виплат на відшкодування шкоди з мінімальних тарифних ставок для робітників, установлених цією Угодою.

Проте суд першої інстанції наведеного не врахував, застосував до спірних правовідносин законодавство, яке не підлягало застосуванню, не встановив, який середньомісячний заробіток був у позивача на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди, у зв'язку з чим був позбавлений можливості перевірити законність визначення позивачу розміру сум на відшкодування шкоди, хоча це має значення для справи.

Апеляційний суд правильно дійшов висновку про можливість стягнення заборгованості по страхових виплатах лише за останні три роки, але викладеного також не врахував та в решті з рішенням суду першої інстанції погодився.

За таких обставин оскаржувані в касаційному порядку судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Київському районі м. Харкова задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.