У березні 1999 р. П.Є. звернулася до суду з позовом до С., І. та міського відділу податкової міліції державної податкової інспекції у м. Луганську про визнання угоди дійсною, визнання права власності на будинок, а також виселення. На обґрунтування своїх вимог зазначала, що її син П.О. 8 жовтня 1992 р. придбав у С. будинок N 104 по одній із вулиць у м. Луганську за 55 тис. крб. 20 липня 1998 р. син помер, і вона, П.Є., є єдиним спадкоємцем усього майна померлого, у тому числі й зазначеного будинку. Проте прийняти спадщину позивачка не може, оскільки у жовтні 1998 р. в цей будинок вселилась І. і користується ним. Вважаючи проживання І. в указаному будинку незаконним, П.Є. просила останню виселити, угоду купівлі-продажу будинку, укладену 8 жовтня 1992 р. між С. і П.О., визнати дійсною і, крім того, визнати право власності на спірний будинок за нею, П.Є., як спадкоємцем сина.

Під час розгляду справи І. звернулася в суд із зустрічним позовом, у якому в порядку, передбаченому в статтях 47, 534 ЦК (435-15) , просила визнати такою, що відбулася, угоду купівлі-продажу зазначеного вище будинку, укладену в листопаді 1996 р. між нею та Г., і визнати за нею право власності на цей будинок.

Справа судами розглядалася неодноразово. Жовтневий районний суд м. Луганська останнім рішенням від 30 вересня 2002 р. (яке залишила без зміни ухвалою від 23 грудня 2002 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області) позов П.Є. задовольнив: постановив визнати дійсною угоду купівлі-продажу будинку N 104 в м. Луганську, укладену 8 жовтня 1992 р. між С. (продавцем) і П.О. (покупцем), визнав право власності на цей будинок за П.Є. у порядку спадкування після смерті сина П.О. та виселив з нього без надання іншого житла І.

У касаційній скарзі І. просила скасувати постановлені судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зокрема статей 15, 30, 40, 103, 172 ЦПК (1501-06, 1502-06) та ст. 47 ЦК (435-15) .

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Визнаючи просту письмову угоду купівлі-продажу будинку N 104 в м. Луганську від 8 жовтня 1992 р. між продавцем С. та покупцем П.О. дійсною, суд виходив з того, що названі особи виконали умови угоди й на час розгляду спору вони відсутні, тому нотаріально оформити угоду неможливо.

Проте з таким висновком погодитись не можна, оскільки при укладенні зазначеної угоди в 1992 р. існували передбачені Законом від 2 вересня 1993 р. N 3425-XII (3425-12) "Про нотаріат" обмеження для її нотаріального посвідчення - відсутність правовстановлюючих документів на цей будинок та технічних довідок-характеристик на нього, що перешкоджає суду визнати таку угоду законною.

Крім того, згідно з довідкою виконавчого комітету Жовтневої районної ради м. Луганська від 6 грудня 1999 р. N 633 земельна ділянка, на якій побудований спірний будинок, належить відповідачці І., і суд не розглянув її зустрічних позовних вимог про право власності на цей будинок.

Наявність рішення виконавчого комітету місцевої ради про прийняття будинку в експлуатацію без зазначення забудовника й передачу спору про право власності на нього в судові органи самі по собі не замінюють правовстановлюючих документів.

За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права. У зв'язку з цим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 334, 340 ЦПК (1503-06) , касаційну скаргу І. задовольнила: рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 30 вересня 2002 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 23 грудня 2002 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.