СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            10.02.2005

                             (витяг)

     У травні 2001 р.  Д.  звернулася до суду з позовом до Л.  

про стягнення боргу,  

пославшись на те,  що відповідач у січні 1997 р.

взяв у неї в борг 15 тис.  доларів США, які зобов'язався повернути

у  травні  1997 р.,  про що була складена розписка.  Взяте на себе

зобов'язання Л.  своєчасно не  виконав  і  повернув  лише  частину

боргу,  у  зв'язку  з чим позивачка просила стягнути з відповідача

суму боргу в національній валюті в розмірі 27  тис.  761  грн.,  а

також  3%    річних за час прострочення виконання зобов'язання - в

сумі 832 грн.

     Л.  звернувся  до  суду  із  зустрічним  позовом про визнання
договору позики недійсним, в якому зазначив, що фактично за кілька
разів, у  період  з  червня  до  грудня  1996  р.,  позичив  у  Д.
12 тис.  886  доларів  США,  які   поступово   повернув   протягом
1997-2000 рр.;   розписку  про  те,  що  він  взяв  у  Д.  в  борг
15 тис.  доларів США,  написав пізніше - через погрози з її  боку.
Оскільки  на  час написання розписки,  датованої 23 січня 1997 р.,
він грошей від позивачки фактично не отримував, просив визнати цей
договір позики недійсним за його безгрошевістю.

     Дніпровський районний    суд    м.    Києва    рішенням   від
10 грудня 2001 р.  в задоволенні позову  Д.  відмовив,  зустрічний
позов задовольнив.

     Апеляційний суд  м.  Києва  рішенням  від  14 березня 2002 р.
рішення суду першої інстанції скасував,  позов Д.  задовольнив,  у
задоволенні зустрічного позову відмовив.

     У  касаційній скарзі Л. просив скасувати рішення апеляційного
суду  і  залишити  в  силі  рішення  районного суду, пославшись на
порушення   судом  апеляційної  інстанції  норм  матеріального  та
процесуального права.

     Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі
доводи,  Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
дійшла  висновку,  що  касаційна  скарга не підлягає задоволенню з
таких підстав.

     Задовольняючи позовні  вимоги  Д.,  суд апеляційної інстанції
правильно виходив з того що 23 січня 1997  р.  між  сторонами  був
укладений  договір  позики,  згідно  з яким Л.  отримав у борг від
позивачки 15  тис.  доларів  США,   які   зобов'язався   повернути
3 травня  1997  р.,  про  що була складена розписка.  У зазначений
термін Л.  борг повністю не повернув,  тобто прострочив  виконання
грошового     зобов'язання.     Визнання     відповідачем    боргу
підтверджується частковим його поверненням.  Посилання відповідача
на те, що 23 січня 1997 р. він фактично гроші від Д. не отримував,
безпідставні.  Письмових доказів, які б свідчили про безгрошевість
укладеного   сторонами   договору   позики,   Л.  суду  не  надав.
Заперечення договору за його безгрошевістю шляхом показань свідків
згідно з ч.  2 ст. 376 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         не допускається, за винятком
випадків вчинення кримінальне караних дій.

     За  таких  обставин  суд  апеляційної  інстанції обгрунтовано
дійшов  висновку,  що  підстав  для задоволення зустрічного позову
немає,  а  позов  Д. підлягає задоволенню, і скасував рішення суду
першої інстанції як таке, що постановлене внаслідок порушення норм
матеріального права.

     Ураховуючи  викладене вище, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду   України,   керуючись   статтями   334,  335  ЦПК
( 1503-06 ) (1503-06)
        , касаційну скаргу Л. відхилила, а рішення Апеляційного

суду м. Києва від 14 березня 2002 р. залишила без зміни.