СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
24.11.2004
(Витяг)
У березні 2000 р. К. В. і К. Л. звернулися до суду із позовом
до релігійного товариства християн Нового Завіту повного Євангелія
"Еммануїл" (далі - Релігійне товариство), а також С. про
відшкодування моральної шкоди, мотивуючи це тим, що у вересні
1999 р. без їхньої згоди неповнолітній син В., 1984 р. н., прийняв
хрещення та відвідує збори зазначеної релігійної організації, яку
очолює пастор С. Пославшись на те, що під впливам відповідачів
їхній син став замкнутим, нервовим, став погано навчатися,
конфліктувати з батьками й вони змушені були змінити місце
проживання, просили задовольнити їхні позовні вимоги і стягнути з
пастора по 5 тис. грн., а з Релігійного товариства - по
20 тис. грн. на користь кожного з позивачів як компенсацію
моральної шкоди.
Артемівський районний суд м. Луганська рішенням від 9 липня
2001 р. позов задовольнив: постановив стягнути на користь К. В. і
К. Л. із С. по 5 тис. грн., з Релігійного товариства - по
20 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди кожному з позивачів.
Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 27 вересня
2001 р. рішення районного суду змінив: у частині стягнення із С.
компенсації моральної шкоди рішення скасував, у задоволенні позову
відмовив. У решті рішення районного суду залишено без зміни.
У касаційній скарзі Релігійне товариство порушило питання про
скасування рішення апеляційного суду та направлення справи на
новий розгляд, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм
матеріального і процесуального права.
Перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних
справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна
скарга підлягала задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст. 35 Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
кожен має
право на свободу світогляду і віросповідання. Здійснення цього
права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони
громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту
прав і свобод інших людей. Частиною 3 ст. 3 Закону від 23 квітня
1991 р. N 987-XII ( 987-12 ) (987-12)
"Про свободу совісті та релігійні
організації" передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють,
за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно
до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини від 1989 р.
( 995_021 ) (995_021)
дитиною визнається кожна людська істота до досягнення
18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до цієї особи,
вона не досягає повноліття раніше.
Статтею 14 цієї Конвенції ( 995_021 ) (995_021)
передбачено, що
держави-учасниці Конвенції поважають права дитини на свободу
думки, совісті та релігії. Держави-учасниці поважають права й
обов'язки батьків керувати дитиною в здійсненні її права методом,
що відповідає здібностям дитини, які розвиваються.
Свобода дотримання своєї релігії або віри може зазнавати лише
таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони
державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров'я
населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.
Ці вимоги передбачені й у ст. 1 Декларації прав дитини
( 995_384 ) (995_384)
, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1959 р.
Таким чином, дитина має бути забезпечена особливими правами,
особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне
призначення.
Суд першої інстанції встановив, що без згоди батьків
неповнолітній К. був залучений до діяльності Релігійного
товариства, що негативно вплинуло на якість навчання, особисту
поведінку та взаємовідносини з батьками.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
дійшла висновку, що в зазначеному випадку у спричиненні моральної
шкоди батькам неповнолітнього К. мала місце вина Релігійного
товариства.
Однак при визначенні розміру моральної шкоди суди першої та
апеляційної інстанцій не врахували роз'яснень, викладених у п. 9
постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.
N 4 ( v0004700-95 ) (v0004700-95)
"Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди", зокрема щодо:
фінансового становища відповідача, тяжкості вчиненого та інших
обставин.
Враховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
,
касаційну скаргу Релігійного товариства задовольнила частково:
рішення Артемівського районного суду м. Луганська від 9 липня й
ухвалу апеляційного суду Луганської області від 27 вересня 2001 р.
змінила і постановила стягнути з Релігійного товариства на користь
К. В. та К. Л. по 1 тис. грн. кожному на відшкодування моральної
шкоди, при цьому вважаючи, що сам факт визнання порушення є
справедливим відшкодуванням моральної шкоди; в іншій частині
зазначену ухвалу апеляційного суду залишила без зміни.