СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
 
                           У Х В А Л А
 
                            11.11.2004
 
 
                             (Витяг)
 
     У лютому 2002 р.  О., звернувшись до суду з позовом до Г. 
 
про розірвання договору, визнання угоди та акта приймання-передачі
недійсними, а також відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
 
у позовній заяві зазначав,  що 17 квітня 1995 р. між належним йому
малим  приватним  підприємством  "Фірма-Інтеро" (далі - МПП "Фірма
"Інтеро") і  належним  Г.  малим  приватним  підприємством  "Фірма
"Анед"   (далі   -   МПП  "Фірма  "Анед")  був  укладений  договір
купівлі-продажу будинку N 6 та будинку магазину N 1 у  м. Феодосії
загальною  вартістю  3  млрд.  27 млн.  200 тис.  крб.  За умовами
договору відповідачка повинна була сплатити 400 млн.  крб. одразу,
а решту (2 млрд.  627 млн.  200 тис.  крб.) виплатити до 30 грудня
1995 р.  У подальшому строк виплати вказаної суми продовжувався до
20 липня 1996 р., а потім - до 30 грудня 2000 р. Пославшись на те,
що відповідачка не виплатила обумовленої у договорі суми,  позивач
просив розірвати договір купівлі-продажу з підстав, передбачених у
ст. 232 ЦК* ( 1540-06 ) (1540-06)
        . Оскільки за договором купівлі-продажу від
8  лютого 2001 р.  між МПП "Фірма "Анед" та Г.  остання придбала у
свою власність будинок  N  6,  а  26  березня  2001  р.  за  актом
приймання-передачі - будинок магазину N 1,  позивач просив визнати
договір купівлі-продажу  й  акт  приймання-передачі  недійсними  з
підстав,  передбачених  у  статтях 48,  62 ЦК.  Крім того,  просив
відшкодувати йому  матеріальну  та  моральну   шкоду   в   розмірі
50 тис. грн.
 
---------------
     * Тут і далі мається на увазі ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
         1963 р.,
який  втратив  чинність  з 1 січня 2004 р.,  але був чинним на час
виникнення спірних правовідносин.
 
     У процесі розгляду справи суд притягнув до участі  у  ній  як
співпозивача  та  співвідповідача відповідно МПП "Фірма "Інтеро" і
МПП "Фірма "Анед", а як третю особу - акціонерний комерційний банк
"Український банк торговельного співробітництва".
 
     Феодосійський міський суд Автономної Республіки Крим рішенням
від 25 листопада 2002 р. позов О. задовольнив частково: постановив
розірвати договір купівлі-продажу від 17 квітня 1995 р. та визнати
недійсними договір  купівлі-продажу  будинку  N  6  від  8  лютого
2001 р.  й  акт  приймання-передачі  магазину  N  1 від 26 березня
2001 р. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
 
     Апеляційний суд  Автономної  Республіки  Крим  рішенням   від
31 березня  2003  р.  рішення  міського суду в частині задоволення
вимог О.  скасував та постановив нове  рішення  -  про  відмову  в
задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.
 
     У касаційній скарзі О.  просив скасувати рішення апеляційного
суду,  пославшись на порушення цим судом норм матеріального права,
а рішення суду першої інстанції - залишити без зміни.
 
     Заслухавши суддю-доповідача,  обговоривши  наведені  у скарзі
доводи та перевіривши матеріали справи,  Судова палата у цивільних
справах  Верховного  Суду України встановила,  що касаційна скарга
частково підлягає задоволенню з таких підстав.
 
     Апеляційний суд,  скасовуючи рішення суду першої інстанції  в
частині   задоволення   вимог   О.   і  відмовляючи  останньому  в
задоволенні позову,  виходив з того,  що О.  звернувся до  суду  з
пропуском  установленого  ст.  71 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         трирічного строку
позовної давності.  Проте такого висновку апеляційний суд дійшов з
порушенням вимог матеріального та процесуального права.
 
     Відповідно до  положень ст.  76 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         перебіг строку
позовної давності починається з дня  виникнення  права  на  позов.
Зазначене  право  виникає з дня,  коли особа дізналась або повинна
була дізнатися про порушення свого права.
 
     Згідно зі ст.  80 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         закінчення  строку  позовної
давності  до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Однак,  якщо суд,  арбітраж або  третейський  суд  визнає  причину
пропуску   строку   позовної  давності  поважною,  порушене  право
підлягає захисту.
 
     Апеляційний суд,  постановляючи  рішення  про  відмову  О.  в
задоволенні  позову,  виходив  з того,  що початок перебігу строку
позовної давності необхідно рахувати  з  дня  укладення  договору,
тобто з 17 квітня 1995 р., і цей строк ним пропущений.
 
     Проте суд  не  врахував,  що  відповідно  до вимог ст.  80 ЦК
( 1540-06 ) (1540-06)
         порушене право  підлягає  захисту  в  разі  поважності
причини  пропуску  строку  позовної  давності,  і  не дав належної
оцінки поясненням позивача й матеріалам справи про  те,  що  строк
для   остаточної  оплати  вартості  проданого  майна  неодноразово
продовжувався й останній раз закінчився 30 грудня 2000 р.
 
     Крім того,  апеляційний суд відмовив О.  в задоволенні позову
за  пропуском  строку  позовної давності ще й у частині його вимог
про визнання недійсними договору купівлі-продажу будинку N  6  від
8 лютого  2001  р.  та  акта  прийняття-передачі  магазину N 1 від
26 березня 2001 р.,  хоча позов був заявлений у  лютому  2002  р.,
тобто в межах строку позовної давності.
 
     Згідно зі  ст.  232 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         якщо покупець на порушення
договору відмовиться прийняти куплену річ  або  заплатити  за  неї
встановлену   ціну,   продавець  вправі  вимагати  прийняття  речі
покупцем і оплати її ціни, а також відшкодування збитків, завданих
затримкою  виконання,  або,  зі  своєї  сторони,  відмовитись  від
договору і вимагати відшкодування збитків.
 
     Зазначена норма надає право продавцю на розірвання  договору,
в тому числі у зв'язку з несплатою обумовленої у договорі суми.
 
     Апеляційний суд,  застосувавши  положення  ч.  1  ст.  80  ЦК
( 1540-06 ) (1540-06)
        ,  не врахував положення ст.  232 цього Кодексу в сенсі
ч. 2  ст. 80  ЦК щодо захисту порушеного права.  За таких обставин
рішення апеляційного суду підлягає скасуванню.
 
     Однак не можна погодитись і з рішенням  міського  суду  через
те,  що він, задовольняючи вимоги О. в частині розірвання договору
та визнання недійсними угод,  не зазначив наслідків цього, а також
належним   чином  не  з'ясував  причин  звернення  з  позовом  про
розірвання договору лише в лютому 2002 р.
 
     Оскільки допущені  судами  порушення  норм  матеріального  та
процесуального  права  призвели до неправильного вирішення справи,
Судова  палата  у  цивільних  справах  Верховного  Суду   України,
керуючись   ст.   334   ЦПК  ( 1503-06  ) (1503-06)
        ,  касаційну  скаргу  О.
задовольнила частково:  рішення Феодосійського міського  суду  від
25 листопада  2002  р.  та апеляційного суду Автономної Республіки
Крим від 31 березня 2003 р.  скасувала і направила справу на новий
розгляд до суду першої інстанції.