ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            11.08.2004

     Судова палата  у  цивільних  справах Верховного Суду України,
розглянувши  в  судовому  засіданні  справу  за  позовом   Д.   до
товариства  з  обмеженою  відповідальністю  (далі  - ТОВ) "Г." 

про стягнення витрат на відрядження, 

                         В С Т А Н О В И Л А:

     У квітні 2002 року Д.  звернувся  із  зазначеним  позовом  до
відповідача, посилаючись  на  те,  що  він  працював  у ТОВ "Г." з
8 грудня 1998 року до 11 січня 2002 року й неодноразово виїздив  у
відрядження,  у зв'язку з чим повинен був отримувати по 18 грн. за
кожну добу перебування у відрядженні,  але фактично  отримував  по
9 грн.

     У травні   2002  року  позивач  доповнив  позов  вимогою  про
відшкодування моральної шкоди й просив стягнути на його користь  з
відповідача п'ять мінімальних заробітних плат.

     Рішенням Новозаводського  районного  суду  м.  Чернігова  від
30.09.2002,  залишеним  без  зміни   ухвалою   апеляційного   суду
Чернігівської області від 20.12.2002, в позові відмовлено.

     На зазначені судові рішення надійшла касаційна скарга Д.,   в
якій  ставиться  питання  про  їх  скасування,  з  посиланням   на
порушення судом норм матеріального та процесуального права.

     Постановляючи рішення про відмову в позові Д., суд виходив із
того,  що відповідно до ст.  ст.  2, 12 Закону України "Про оплату
праці"  ( 108/95-ВР  ) (108/95-ВР)
         кошти на службові відрядження віднесено до
інших гарантій і компенсацій, в структуру заробітної плати вони не
входять, а   тому   відповідно  до  ч.  1  ст.  233  КЗпП  України
( 322-08 ) (322-08)
           на  вказані  вимоги  поширюється  тримісячний   строк
позовної давності.  У  зв'язку  з  цим суд дійшов висновку,  що Д.
пропустив  без  поважних  причин  строк  звернення  до  суду  й  з
клопотанням про його поновлення не звертався.

     З таким висновком погодився суд апеляційної інстанції.

     Проте з такими висновками судів погодитися неможливо.

     У ст. 2   Закону   України  "Про  оплату праці" ( 108/95-ВР ) (108/95-ВР)
        
передбачено,  що грошові компенсаційні виплати у  вигляді  добових
віднесено до додаткової заробітної плати.

     Згідно із  ч.  2  ст.  233  КЗпП  України   ( 322-08 ) (322-08)
         у разі
порушення законодавства  про  оплату  праці  працівник  має  право
звернутися   до   суду  з  позовом  про  стягнення  належної  йому
заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

     Оскільки службові відрядження входять в структуру  заробітної
плати,  то  на  вказані  вимоги  згідно з чинним законодавством не
поширюється тримісячний строк позовної давності.

     Постановляючи рішення,  суди  цих  обставин  не  врахували  й
неправильно застосували норму матеріального права, у зв'язку з чим
ухвалені ними рішення підлягають скасуванню.

     Одночасно палата вважає необхідним направити справу на  новий
розгляд  до  суду першої інстанції для з'ясування дійсних обставин
справи,  маючи на увазі,  що частина  заявлених  вимог  стосується
періоду до набрання чинності ч. 2 ст. 233 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
        ,
у зв'язку з чим суду необхідно буде робити  відповідні  розрахунки
та вирішувати процесуальні питання.

     Керуючись ст.  ст.  334, 335 ЦПК України ( 1503-06 ) (1503-06)
        ,  Судова
палата У Х В А Л И Л А:

     Касаційну скаргу Д. задовольнити.

     Рішення Новозаводського  районного  суду  м.  Чернігова   від
30.08.2002  та  ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від
20.12.2002 скасувати,  а справу направити на новий розгляд до суду
першої інстанції.

     Ухвала оскарженню не підлягає.