СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

                     ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            25.02.2004

                             (Витяг)

     У жовтні  1999 р.  Т.  звернувся до суду з позовом до М.  

про визнання права власності на 2/3  кіоску.  

На  обґрунтування  своїх

вимог  зазначав,  що  в  липні  -  серпні  1996  р.  він  разом  з

відповідачем та П.  за спільні кошти в  рівних  частинах  придбали

кіоск у сел.  Комсомольське. Пізніше він викупив у П. 1/3 кіоску і

став власником  2/3  його  частин.  Пославшись  на  те,  що  право

власності на спірний кіоск оформлено на М., просив визнати за ним,

Т., право власності на 2/3 цього кіоску.

     Справа розглядалася судами неодноразово.  Зміївський районний
суд  Харківської  області  останнім рішенням від 20 червня 2001 р.
позов задовольнив.

     Апеляційний суд Харківської області рішенням від 6  листопада
2001 р. зазначене рішення скасував і постановив нове - про відмову
Т. у задоволенні позову.

     У касаційній скарзі Т.  просив скасувати рішення апеляційного
суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції,  пославшись
на порушення судом апеляційної  інстанції  норм  матеріального  та
процесуального права.

     Заслухавши суддю-доповідача,  обговоривши  наведені  у скарзі
доводи та перевіривши матеріали справи,  Судова палата у цивільних
справах  Верховного  Суду України встановила,  що касаційна скарга
підлягає задоволенню з таких підстав.

     Ухвалюючи рішення  про  відмову  в  задоволенні   позову   Т.
стосовно  визнання  за  ним  права  власності на 2/3 торговельного
кіоску,  апеляційний суд виходив з того,  що  право  власності  на
спірний кіоск не оформлене належним чином,  тому він не є об'єктом
права приватної власності в розумінні ст.  13 Закону від 7  лютого
1991  р.  N  697-XII  ( 697-12 ) (697-12)
         "Про власність",  у зв'язку з чим
немає підстав для визнання за позивачем права власності на частину
спірного  кіоску.  Однак  із  таким  висновком  апеляційного  суду
погодитись не можна.

     Суд першої   інстанції   встановив,   що    правовстановлюючі
документи на кіоск,  придбаний спільно позивачем, П. та М. з метою
створення спільної діяльності,  були оформлені на ім'я М.,  і  цей
факт суд апеляційної інстанції не спростовував.

     Зазначений висновок  суду відповідає матеріалам справи.  Так,
довідкою директора Зміївського експериментально-механічного заводу
від 26  жовтня  1999  р.  та  ксерокопією  накладної  від 10 липня
1996 р.  N 245  підтверджується,  що  М.  придбав  кіоск  вартістю
280 млн.  крб.  Розпорядженням виконавчого комітету Комсомольської
селищної ради від 19 червня 1996  р.  М.  було  надано  дозвіл  на
встановлення  кіоску для торгівлі в сел.  Комсомольське.  Рішенням
Комсомольської селищної ради від 24 березня 1997  р.  N  81  М.  у
тимчасове користування було надано земельну ділянку для розміщення
та обслуговування об'єкта торгівлі.

     Таким чином,  апеляційний суд неправильно застосував  ст.  13
Закону  "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
        ,  оскільки спеціального порядку
набуття права власності громадянами на торговельний кіоск,  який є
рухомим майном, законодавчими актами України не встановлено.

     За таких   обставин   Судова   палата   у  цивільних  справах
Верховного  Суду  України,  керуючись  ст.  334  ЦПК  ( 1503-06 ) (1503-06)
        ,
касаційну   скаргу  Т.  задовольнила:  рішення  апеляційного  суду
Харківської області від 6 листопада 2001 р. скасувала і залишила в
силі рішення Зміївського районного суду Харківської області від 20

червня 2001 р.