СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
04.02.2004
(Витяг)
У лютому 2001 р. С. звернулася до суду з позовом до
Заслуженої капели України "Трембіта", третя особа - К., про
поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час
вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позивачка
зазначала, що з 1974 по 1995 р. працювала у відповідача за
безстроковим трудовим договором. У 1995 р. з нею уклали строковий
трудовий договір, який згодом неодноразово переукладався - аж до
часу звільнення.
Наказом від 22 грудня 2000 р. N 97к її звільнено з роботи з
30 грудня 2000 р. з посади артистки хору за п.2 ст. 36 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
- у зв'язку із закінченням строку трудового договору.
Вважаючи, що звільнення з цієї підстави суперечить положенням
ст. 39-1 КЗпП, вона просила задовольнити позовні вимоги.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Галицького районного суду м. Львова від 29 травня 2002 р.,
залишеним без зміни ухвалою судової палати у цивільних справах
Апеляційного суду Львівської області від 9 грудня 2002 р., у
задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі С., посилаючись на неправильне
застосування судом норм матеріального права, просила ухвалені
рішення скасувати й постановити нове рішення - про задоволення її
вимог.
Ознайомившись із матеріалами справи та доводами, наведеними в
касаційній скарзі, Судова палата у цивільних справах Верховного
Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає
задоволенню частково з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що мало
місце укладення строкових трудових договорів з дотриманням вимог
ч.2 ст. 23 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
, а звільнення позивачки було проведено
згідно з вимогами законодавства про працю. Проте погодитись із
такими висновками суду не можна.
Так, відповідно до ч.2 ст. 23 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
строковий
трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не
можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням
характеру наступної роботи (робота виконується постійно чи не
постійно), або умов її виконання (для заміщення тимчасово
відсутнього працівника тощо), або інтересів працівника та в інших
випадках, передбачених законодавчими актами.
Вирішуючи спір, суд не встановив обставин, з якими
законодавець пов'язує укладення з працівником строкового трудового
договору, тобто вимог зазначеної вище норми закону про працю
фактично не виконав. Крім того, суд не звернув уваги й на те, що
за п.2 ст. 36 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
припинення трудового договору у
зв'язку із закінченням його строку можливе лише в тому випадку,
коли його укладення відповідало нормам закону.
Із матеріалів справи вбачається, що строкові трудові договори
переукладалися з позивачкою неодноразово. Проте суд належним чином
не перевірив, чи неодноразове укладення строкового трудового
договору відповідає вимогам КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
(хоча повинен був це
зробити з наведенням відповідних мотивів), адже згідно з ч.2
ст. 39-1 цього Кодексу строкові трудові договори, що були
переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків,
передбачених ч.2 ст. 23 Кодексу, вважаються такими, що укладені на
невизначений строк.
Окрім того, поза увагою суду залишилося й те, що ініціатором
укладення строкового трудового договору була адміністрація, яка
обгрунтувала необхідність зробити це не нормами КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
, а
фінансовим становищем установи. При цьому суд не встановив, мала
позивачка бажання й добру волю щодо укладення строкового договору
чи її спонукала до цього адміністрація, чи в її інтересах було
укладення такого договору та чи передбачено це законодавчими
актами.
Вирішуючи спір, суд не встановив також розмір середнього
заробітку позивачки.
На зазначені обставини не звернув уваги й апеляційний суд.
Оскільки судові рішення у справі постановлені з порушенням норм
матеріального та процесуального права, то Судова палата у
цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК
( 1503-06 ) (1503-06)
, касаційну скаргу С. задовольнила частково: рішення
Галицького районного суду м. Львова від 29 травня 2002 р. та
ухвалу судової палати у цивільних справах Апеляційного суду
Львівської області від 9 грудня 2002 р. скасувала і направила
справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Вісник Верховного суду України, рік 2004, N 7, стор.14