СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
21.01.2004
(Витяг)
У вересні 2001 р. М.В. в інтересах неповнолітнього сина М.Д.
звернувся до суду із позовом до Державного
територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця"
про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, пославшись на
те, що для проїзду сина залізничним транспортом від станції
Гребінка до станції Житомир 23 липня 2001 р. був придбаний іменний
проїзний документ на поїзд N 218 ЛМ для відправлення 25 серпня
2001 р. При посадці у вагон син пред'явив проїзний документ, але
провідники відмовилися впускати його без пред'явлення документа,
що посвідчує його особу. Проте перед відправленням поїзда впустили
у вагон за умови, що висадять його на станції Київ, що й зробили.
Оскільки такі дії провідників були неправомірними, просив
зобов'язати відповідача відшкодувати матеріальну та моральну
шкоду, заподіяну його синові.
Богунський районний суд м. Житомира рішенням від 14 березня
2002 р., яке залишила без зміни судова палата в цивільних справах
апеляційного суду Житомирської області ухвалою від 3 жовтня
2002 р., у задоволенні зазначеного позову відмовив.
У касаційній скарзі М.В. в інтересах неповнолітнього сина
М.Д. просив скасувати ухвалені у справі рішення через порушення
судом норм матеріального права та направити справу на новий
розгляд до суду першої інстанції.
Обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали
справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позовних
вимог, суд першої інстанції виходив з того, що дії провідників
вагона, які висадили в м. Києві неповнолітнього М.Д. з поїзда, що
прямував зі станції Гребінка до станції Житомир, у зв'язку з тим,
що він при собі мав іменний квиток, але не пред'явив документ, що
посвідчує особу (свідоцтво про народження), були правомірними.
Однак із таким висновком погодитись не можна.
Загальні умови обслуговування громадян, котрі здійснюють
поїздки у межах України в рухомому складі залізниць, визначаються
Порядком обслуговування громадян залізничним транспортом
(затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня
1997 р. N 252 ( 252-97-п ) (252-97-п)
; далі - Порядок).
Відповідно до п. 19 Порядку ( 252-97-п ) (252-97-п)
, порядок видачі і
контроль за правильним використанням іменних проїзних документів
встановлюються Правилами перевезень пасажирів, багажу,
вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України
(затверджені наказом Міністерства транспорту України від 28 липня
1998 р. N 297 ( z0620-98 ) (z0620-98)
, зареєстровані в Міністерстві юстиції
України 1 жовтня 1998 р. за N 620/3060; далі - Правила).
У п. 65 Порядку ( 252-97-п ) (252-97-п)
та п. 2.20 Правил ( z0620-98 ) (z0620-98)
наведено виключний перелік випадків, у яких залізниця має право
висадити пасажира з поїзда, а саме: якщо пасажир перебуває в явно
вираженому нетверезому стані та порушує при цьому правила проїзду
і громадський порядок, заважає спокою інших пасажирів, а також
якщо пасажир перебуває в стані захворювання, що призводить до
порушення спокою оточуючих, і немає можливості помістити його
окремо.
З матеріалів справи вбачається, що наведені вище підстави для
висадження М.Д. з поїзда відсутні, а тому висновок суду щодо
правомірності дій провідників, які почали виконувати умови угоди
про перевезення пасажира, є помилковим.
Суд апеляційної інстанції на порушення вимог статей 305, 306,
309 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
постановив ухвалу про залишення рішення суду
першої інстанції без зміни, але при цьому змінив підстави для
відмови у задоволенні позовних вимог, пославшись на відсутність
доказів того, що неповнолітній М.Д. 25 серпня 2001 р. був
примусово висаджений з вагона поїзда N 218 ЛМ особами, які
перебувають у трудових відносинах із відповідачем, тоді як суд
першої інстанції встановив, що такі дії працівників залізниці мали
місце, але були правомірними. При цьому апеляційний суд не
врахував, що встановлений судом першої інстанції факт примусового
висадження неповнолітнього пасажира з вагона, а також
неправомірність дій провідників вагона стосовно пасажира М.Д.
підтверджено письмовим документом відповідача про накладення на
провідників стягнень.
За таких обставин Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України, керуючись ст. 342 ЦПК ( 1503-06 ) (1503-06)
,
касаційну скаргу М.В. задовольнила: рішення Богунського районного
суду м. Житомира від 14 березня 2002 р. та ухвалу судової палати в
цивільних справах апеляційного суду Житомирської області від
3 жовтня 2002 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до
суду першої інстанції.