19/34 Про визнання права власності на нежитлові приміщення і зобов’язання зареєструвати право власності - 05.02.2009 Прийняття

Рішенням господарського суду Львівської області від 20.05.2008 у справі № 19/34 (суддя Левицька Н.Г.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.10.2008 (колегія суддів у складі головуючого судді Галушко Н.А., суддів Краєвської М.В., Орищин Г.В.), позовні вимоги ПП "Захід-клас" до Львівської міської ради, за участю третьої особи - Львівського обласного комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації те експертної оцінки", про визнання права власності на нежитлові приміщення і зобов’язання зареєструвати право власності задоволені частково, визнано за ПП "Захід-клас" право власності на нежитлові приміщення, що знаходяться у м. Львові по вул. С.Петлюри, 2а площею 167,0кв.м, по вул. Головатого, 1а площею 155,9кв.м, по вул. Стрийська, 103а площею 101,6кв.м, на розі вул. Стрийської-Хуторівки площею 230,1кв.м, в іншій частині позовних вимог, спрямованих до третьої особи, відмовлено.

Рішення та постанова у справі мотивовані приписами ст. ст. 181, 182, ч. 2 ст. 331, ст. ст. 376, 392 ЦК України, Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін’юсту України від 07.02.2002 № 7/5 (z0157-02) , зареєстрованого в Мін’юсті України 18.02.2002 за № 157/6445.

Львівська міська рада з рішенням та постановою у справі не згодна, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм ч. 4 ст. 376, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ст. 125 Земельного кодексу України, ст. ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі", п. 12 Положення про порядок оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна, затвердженого рішенням Львівської міськради від 23.03.2006 № 39, п. 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін’юсту України від 07.02.2002 № 7/5 (z0157-02) .

Ухвалою від 29.01.2009 розгляд касаційної скарги відкладено на 05.02.2009 на 12 годин, про що сторони також додатково повідомлені телеграмою від 02.02.2009.

Представники позивача і третьої особи правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції 05.02.2009 не скористались.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представника відповідача, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що між ПП "Захід - клас" та Львівською міською радою укладено 4 договори оренди земельних ділянок для встановлення торгівельних павільйонів терміном на 5 років кожний, а саме: договір від 15.05.2003 оренди земельної ділянки площею 0,0150 га по вул. С.Петлюри, 2а у м. Львові; договір від 15.05.2003 оренди земельної ділянки площею 0,0150 га по вул. Головатого, 1а у м. Львові; договір від 20.06.2003 оренди земельної ділянки площею 0,0280 га на розі вул. Стрийської Хуторівки у м. Львові; договір від 04.06.2007 оренди земельної ділянки площею 0,0200 га по вул. Стрийська, 103а у м. Львові.

З метою використання земельних ділянок за цільовим призначенням позивачем розроблено проекти тимчасових торгових павільйонів, які погоджені Управлінням архітектури і містобудування і у відповідності до яких позивач здійснив будівництво павільйонів, отримавши всі необхідні дозволи для зведення їх на орендованих ним земельних ділянках, з огляду на що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач законно вимагає визнати за ним право власності на ці об’єкти.

Як вбачається з матеріалів справи, спірне майно побудоване на земельних ділянках, які перебувають у позивача в оренді відповідно до договорів, укладених з Львівською міською радою, за умовами яких земельні ділянки надаються позивачеві в оренду з метою встановлення торговельних павільйонів на землях комерційного використання (пункти 4.1 договорів), у разі закінчення терміну оренди, припинення або розірвання договору, орендар зобов’язаний в 10-денний термін повернути орендодавцеві земельну ділянку у стані не гіршому у повірянні з тим, в якому він одержав її в оренду (п. 5.1 договорів), після закінчення терміну договору орендар має переважне право на поновлення договору на новий термін, якщо інше не передбачене цим договором та ухвалою Львівської міської ради (п. 2.3 договорів).

Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності на нежитлові приміщення, зведені позивачем на орендованих земельних ділянках, суди попередніх інстанцій не звернути уваги, що позивач вимагає визнати за ним і зареєструвати право власності на павільйони як на об’єкти нерухомості, обґрунтовуючи такі вимоги приписами ст. ст. 16, 321, ч. 2 ст. 331, ч. 4 ст. 373, ч. 5 ст. 376, ст. 392 ЦК України, втім, жодний з договорів оренди, а також представлені позивачем архітектурно-планувальні завдання, проекти тимчасових торгових павільйонів та матеріали їх узгодження, дозволи на виконання будівельних робіт не надають позивачеві права на спорудження на орендованих земельних ділянках об’єктів нерухомості, адже, усі представлені позивачем дозвільні документи видані органами виконавчої влади виключно на влаштування тимчасових споруд - тимчасових торгових павільйонів.

В порушення вимог ст. 5 Закону України "Про основи містобудування", ст. ст. 12, 23 Закону України "Про планування та забудову територій", ст. 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" судами не враховано, що таке будівництво вимагало розробки і затвердження у встановленому порядку компетентними органами проекту будівництва об’єкту нерухомості та отримання дозволу відповідних органів і служб на здійснення будівельних робіт, а також прийняття об’єкту нерухомості в експлуатацію.

Стаття 376 Цивільного кодексу України передбачає, що право власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці, яка не надавалась для цієї мети особі, що здійснила таке будівництво, у власність або у користування, без належного дозволу чи належно затвердженого проекту (самочинне будівництво) може бути визнане у судовому порядку виключно за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно і за згодою особи, якій належить на праві власності дана земельна ділянка.

З аналізу положень п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вбачається, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади щодо регулювання земельних відносин, є прийняття рішення сесії.

Втім, при розгляді справи суд першої інстанції не встановив наявності рішення сесії Львівської міської ради, яка здійснює право власності на відповідні земельні ділянки від імені територіальної громади міста Львова, щодо надання позивачеві земельних ділянок саме для будівництва нерухомого майна.

Відповідно до п. п. 1.4, 1.5 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (z0157-02) , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 за № 157/6445 (z0157-02) , право власності фізичних і юридичних осіб на нерухоме майно підлягає обов'язковій реєстрації шляхом внесення відповідного запису в реєстр прав власності на нерухоме майно.

При цьому, згідно п. 1.6 цього Положення реєстрації підлягають права власності тільки на об’єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об’єкти. Не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов’язані фундаментом із землею.

Аналогічні приписи містить Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, затверджене рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 23.03.2006 № 394, зокрема, згідно п. 12 зазначеного Положення свідоцтва про право власності не видаються на: тимчасові споруди (павільйони, навіси, ангари з легких конструкцій, малі архітектурні форми, металеві гаражі), на споруди, які мають статус тимчасових, або прийняті в експлуатацію як тимчасові.

Відповідно до ст. 181 ЦК України нерухомим майном (нерухомістю) визнаються земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно п. 3.5 Інструкції щодо заповнення форм державних статистичних спостережень стосовно торгової мережі та мережі ресторанного господарства, затвердженої Державним комітетом статистики України 24.10.2005 № 327, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08.11.2005 за № 1350/11630 (z1350-05) , павільйон - різновид об’єкта роздрібної торгівлі, який розташований в споруді легкого, некапітального будівництва з невеликою торговою залою і допоміжними приміщеннями.

Отже, вимагаючи визнати право власності та зареєструвати його в БТІ, позивач мав також довести належними і допустимими доказами, що збудоване ним на орендованих землях майно є нерухомим, а не тимчасовими спорудами, втім, позивач в порушення вимог ст. ст. 32, 33 ГПК України не доводив, а суди попередніх інстанцій в порушення вимог ст. ст. 38, 43 ГПК України не встановили обставин, пов’язаних із технічними характеристиками павільйонів, зокрема, чи підпадають вони під статус об’єктів нерухомого майна, права власності на які підлягають державній реєстрації.

З огляду на те, що відповідно до ст. 22 Закону України "Про основи містобудування" забудова земельних ділянок здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою та отримання дозволу на виконання будівельних робіт, а експлуатація об’єктів дозволяється після прийому їх державною технічною комісією (ст. 18 цього Закону), судами не наведено будь-яких матеріально-правових норм на підтвердження висновку про визнання за позивачем права власності на спірне майно та не встановлено за допомогою належних засобів доказування чи підпадають споруджені об’єкти під статус об’єктів нерухомого майна, чи прийняті вони в експлуатацію державною технічною комісією саме як об’єкти нерухомості тощо.

Обґрунтування позовних вимог та судових актів у справі нормою ч. 5 ст. 376 Цивільного Кодексу України, згідно якої на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб, колегія суддів вважає помилковим, оскільки у даній нормі йдеться про ті випадки, коли самочинне будівництво здійснене на земельній ділянці іншої особи (власника чи землекористувача) без його на те згоди і саме цей власник або землекористувач має право на судовий захист від самозабудовника шляхом визнання права власності на самочинне будівництво.

Щодо позову самозабудовника, то ні позивач, ані суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що такі правовідносини унормовані ч. 4 ст. 376 ЦК України, згідно якої якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво (або за її рахунок).

Помилковим також є посилання судів першої та апеляційної інстанцій на норму ч. 4 ст. 373 ЦК України, згідно якої власник земельної ділянки може використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, оскільки земельні ділянки, на яких розташовані торгівельні павільйони, не належать позивачеві на праві власності, а відповідно до договорів оренди передані в тимчасове користування строком на 5 років для влаштування тимчасових споруд.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Однак, в порушення цих приписів і вимог ст. 84 ГПК України судами не встановлено наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування і з якими закон, на який посилається позивач, пов’язує виникнення у нього права на позов у обраний ним спосіб захисту, а у відповідача –відповідного передбаченого законом обов’язку, з витребуванням на підставі ст. 38 ГПК України і дослідженням документів, підтверджуючих обставини і підстави позову.

Таким чином, не встановлення судами попередніх інстанцій вищевказаних обставин, які мають суттєве значення у справі, є порушенням ч. 1 ст. 43 ГПК України і виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування норм матеріального права при вирішенні спору.

Оскільки відповідно до приписів ст. ст. 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє повноту встановлення та юридичну оцінку обставин справи і не наділена повноваженнями щодо їх встановлення, колегія суддів на підставі п. 3 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України вважає за необхідне скасувати судові акти попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки з врахуванням всіх вищевикладених вказівок цієї постанови.