У квітні 2000 р. Б. пред'явив позов до відділу освіти Ніжинського міськвиконкому (далі - відділ освіти) про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що він працював директором школи-гімназії N 3 м. Ніжина із серпня 1981 р. Наказом від 10 березня 2000 р. N 30 його було звільнено з посади згідно з п. 1 ст. 41 КЗпП (322-08) у зв'язку зі здачею в оренду приватному підприємцю підвального приміщення школи без дозволу відділу освіти і з порушенням правил пожежної безпеки, а також невідповідністю застосованої у договорі оренди ставки орендної плати ставкам, визначеним розпорядженням міськвиконкому від 28 жовтня 1996 р.

Посилаючись на те, що грубого порушення своїх обов'язків він не допускав, оскільки відповідач знав про укладений договір оренди та приймав кошти, одержані в рахунок орендної плати, крім того, договір оренди містив пункт щодо обов'язків орендаря дотримуватися правил пожежної безпеки, Б. просив задовольнити його позов.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Ніжинського міського суду від 1 жовтня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 18 грудня 2001 р., Б. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі Б. просив змінити зазначені судові рішення і, не передаючи справи на новий розгляд, поновити його на роботі. Свої вимоги касатор мотивував неправильним застосуванням судом норм матеріального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно зі ст. 148 КЗпП (322-08) дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці і не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Як вбачається із письмових та усних пояснень позивача, про порушення ним трудових обов'язків, зазначене в наказі про звільнення, відповідач дізнався в листопаді 1999 р. На підтвердження цього факту позивач послався на наявні в матеріалах справи письмові докази, а саме: прибутковий касовий ордер від 18 листопада 1999 р. про перерахування на рахунок відповідача орендної плати в розмірі 180 грн., показання допитаного свідка Л., пояснення третьої особи Ф. та інші матеріали.

За таких обставин висновок суду про те, що адміністрації відділу освіти стало відомо про проступок позивача з дня складення довідки про перевірку діяльності школи-гімназії N 3 не можна визнати обгрунтованим. При цьому вказівка суду про те, що встановлені ст. 148 КЗпП (322-08) строки застосовуються лише з того дня, коли безпосередньо керівнику відділу освіти стало відомо про проступок, є помилковою.

Не має значення, якій посадовій особі (безпосередньо керівнику підприємства, установи, організації, котрий користується правом звільнення з роботи, або іншому відповідальному працівнику, посада якого входить до спеціального Переліку) стало відомо про здійснення відповідним працівником проступку.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. N 9 (v0009700-92) "Про практику розгляду судами трудових спорів", згідно з п. 1 ст. 41 КЗпП (322-08) трудовий договір з керівним працівником може бути розірваний у разі одноразового грубого порушення ним трудових обов'язків.

Звільнення з цієї підстави може бути здійснене з додержанням передбаченого статтями 148, 149 КЗпП (322-08) порядку застосування дисциплінарного стягнення. Зокрема, при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинні враховувати, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, та попередня робота працівника.

Наведене свідчить, що при розгляді справи суд усупереч вимогам статей 62, 202, 202-1 ЦПК (1501-06, 1502-06) не з'ясував обставин, які мають істотне значення для її вирішення, а саме: чи були підстави вважати, що позивачем допущене грубе порушення трудових обов'язків і що до нього міг бути застосований передбачений цією нормою закону крайній захід дисциплінарного стягнення.

На підставі наведеного Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України рішення Ніжинського міського суду та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.