2-17/1307-2008 Про зобов'язання повернути орендоване примішення та стягнення несплаченої орендної плати - 04.02.2009 Прийняття

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 31.03.2008 у справі №2-17/1307-2008 відмовлено у задоволенні позову Закритого акціонерного товариства "Пансіонат "Канака" (надалі позивач) до Малого підприємства "Екатерина" (надалі відповідач) про зобов'язання повернути об'єкт оренди та стягнення з відповідач 1 710,00 грн.

Апеляційний господарський суд, переглядаючи вказане рішення суду першої інстанції, виходив із тих же обставин, висновків, встановлених та зроблених судом першої інстанції та керувався тими ж нормами матеріального права, що і суд першої інстанції. За результатами перегляду рішення суду першої інстанції, судом апеляційної інстанції винесено постанову від 20.05.2008, якою судове рішення від 31.03.2008 у справі №2-17/1307-2008 залишено без змін.

До Вищого господарського суду України із касаційною скаргою звернулося Закрите акціонерне товариство "Пансіонат "Канака", в якій просить ухвалені у даній справі судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити. Підстави касаційної скарги обґрунтовуються порушенням судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права.

У відзиві відповідача на касаційну скаргу, відповідач просить залишити без змін рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у даній справі, вимоги касаційної скарги без задоволення.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні судами попередніх інстанції судових рішень у даній справі, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із статтею 108 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Відповідно до вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судами попередніх судових інстанцій між позивачем та відповідачем 12.09.2001 укладено договір оренди об'єкту нерухомості №20, згідно з яким позивач (за договором орендодавець) передав у тимчасове платне користування відповідачу (за договором орендар) нерухоме майно; строк дії договору становить 10 років (п. 4.1. договору).

У подальшому, додатковою угодою від 01.05.2004 сторони внесли зміни до договору, якою змінили строк дії договору №20 та домовились, що строк оренди за договором №20 складає 3 роки 5 місяців з моменту підписання цієї додаткової угоди; у випадку, якщо жодна із сторін за місяць до закінчення строку оренди не заявить про бажання розірвати цей договір, він вважається продовженим на той же строк та на тих же умовах (п. 4.1. додаткової угоди).

Підставою для звернення із даним позовом про зобов'язання відповідача повернути орендоване майно стало те, що позивач, як і передбачено додатковою угодою за місяць до закінчення договору оренди звернувся із листом до відповідача про звільнення орендованого майна після закінчення договору оренди та відсутністю у позивача наміру продовжувати договірні відносини у майбутньому, проте, відповідач приміщення не звільнив та продовжує ним користуватися.

Суди попередніх судових інстанцій, відмовляючи у позові виходили із того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що укладена між сторонами додаткова угода від 01.05.2004 була нотаріально посвідчена та пройшла державну реєстрацію; виходячи із чого, суди, на підставі ч. 1 ст. 210, ч. 1 ст. 220, ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 236, ч. 2 ст. 793,ст. 794 ЦК України та ч. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) , прийшли до висновку, що оскільки додаткова угода від 01.05.2004 до договору оренди №20 від 12.09.2001, якою був змінений строк дії договору з 10 років до 3,5 років, не була нотаріально посвідчена та не пройшла державну реєстрацію, то це свідчить про те, що такий правочин є невчиненим (нікчемним), а тому строк дії договору №20 не закінчився, а діє до дати, встановленої у договорі оренди №20. Крім того, відмовляючи у позові, суд першої інстанції послався на те, що подані позивачем документи є неналежним чином засвідченими, а тому не можуть бути прийняті судом як докази.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 1, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Вищий господарський суд України прийшов до висновку, що як оскаржувана постанова господарського суду апеляційної інстанції, так і рішення господарського суду першої інстанції таким вимогам не відповідають, з огляду на наступне.

За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором майнового найму, до якого мають застосовуватися норми законодавства, що діяли на момент укладення цього договору, зокрема, Цивільний кодекс Української РСР (1540-06) .

Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК УРСР за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату; договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року повинен бути укладений у письмовій формі; договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.

З огляду на приписи наведених норм, а також ст.ст. 42, 44 ЦК УРСР (чинного на момент укладення спірного договору), для договору такого виду, який був укладений сторонами, передбачена проста письмова форма. Чинне на час укладення сторонами договору законодавство не покладало на сторін додаткових обов'язків щодо нотаріального посвідчення чи державної реєстрації договорів.

Прикінцевими та перехідними положеннями Цивільного кодексу України (435-15) , який набув чинності з 01.01.2004 передбачено, що Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності; щодо цивільних відносин, які виникли до набрання ним чинності, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності; до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Як вказувалося вище, 01.05.2004 сторони уклали додаткову угоду про внесення змін до договору оренди №20 від 12.09.2001, що укладений у простій письмовій формі.

Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Отже, оскільки договір оренди №20 був укладений у простій письмовій формі, то відповідно і зміни, які вносяться до нього додатковою угодою від 01.05.2004 мають вчинятися у простій письмовій формі, адже додаткова угода, в розумінні норм права, не є окремим договором і не змінює порядку регулювання правовідносин, установлених між сторонами на підставі договору, а діє лише в частині правовідносин, які нею змінюються та є невід'ємною частиною договору.

Проте, суд першої інстанції, із яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у позові, пославшись на ст.ст. 793, 794 ЦК України, нормами яких передбачено, що якщо договір найму будівлі укладається строком більше ніж на рік (у чинній редакції 3 роки), то такий договір підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, прийшли до висновку, що оскільки додаткова угода, якою змінений строк договору з 10 до 3,5 років, була укладена сторонами після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , то така угода підлягала нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а оскільки сторонами вказаних дій вчинено не було, то така угода, в силу ст.ст. 203, 210, 215, 220 ЦК України є нікчемною та не породила для сторін жодних правових наслідків.

Проте, із такими висновками погодитися не можна, оскільки суди попередніх інстанцій, застосувавши до даних правовідносин наведені норми Цивільного кодексу України (435-15) , який набув чинності з 01.01.2004, порушили ч. 1 ст. 58 Конституції України, якою встановлено принцип незворотності дії законів у часі. Обумовлюючи нікчемність укладеної сторонами додаткової угоди, суди попередніх інстанцій безпідставно надали зворотну дію нормам ст.ст. 793, 794 ЦК України, якими встановлюється обов'язок нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі або іншої капітальної споруди строком на 3 роки і більше, оскільки обов'язковість вчинення зазначених дій була запроваджена Цивільним кодексом України (435-15) , який не має зворотної дії до договорів оренди нерухомого майна, укладених до 01.01.2004, а відповідно й до додаткових угод, якими вносяться зміни і доповнення до таких договорів, незважаючи на час (дату) їх укладення.

Крім того, судами попередніх судових інстанцій не надана належна оцінка поданим позивачем доказам, зокрема, листу позивача на ім'я відповідача №53 від 22.08.2007, в якому позивач просить відповідача звільнити орендоване ним приміщення після закінчення договору оренди №20 від 12.09.2001, листу №97 від 08.10.2007 аналогічного змісту, що й попередній лист. Посилання суду першої інстанції про неналежне засвідчення поданих позивачем документів у зв'язку із чим вони не можуть бути прийняті судом як докази, є передчасними, оскільки, в матеріалах справи наявні копії вказаних листів та інших поданих позивачем документів з написом "Копия верна" та відбитком печатки ЗАТ "Пансіонат" Канака"; у разі ж наявності сумніву щодо достовірності того чи іншого документу, поданого стороною у копії, суди, в силу ст. 38 ГПК України, мали право витребувати від сторін оригінали поданих ними доказів.

Наведене вище свідчить про порушення судами норм матеріального права, про неповне з’ясування судами фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, і про порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відтак рішення судів обох інстанцій підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об’єктивного встановлення обставин справи, прав та обов’язків сторін, і відповідно до вимог чинного законодавства, вирішити спір.