ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
від 06.04.2001
Пленум Верховного Суду України під головуванням
Голови Верховного Суду України Бойка В.Ф.,
при секретарі Пленуму,
судді Верховного Суду України Селіванові М.П.,
за участю заступника
Генерального прокурора України Кудрявцева В.В.,
розглянувши в м. Києві 6 квітня 2001 р. протест заступника
Голови Верховного Суду України на рішення Гайсинського районного
суду Вінницької області від 1 грудня 1999 р., постанову президії
Вінницького обласного суду від 9 березня 2000 р. та ухвалу судової
колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 19 липня
2000 р. в цивільній справі за позовом виконавчого комітету
Гайсинської міської ради до П.М.Д., П.Н, П.М.М., а також К.Н. і
К.М. про визнання недійсним охоронного свідоцтва, розірвання
договору найму жилого приміщення та виселення, встановив:
У липні 1999 р. виконком Гайсинської міської ради звернувся в
суд із позовом до П.М.Д., П.Н. та П.М.М. про визнання недійсним
охоронного свідоцтва (броні) та розірвання договору найму жилого
приміщення. Позивач зазначав, що відповідачі займали за договором
найму жилого приміщення квартиру N 36 по вул. К.Маркса, 63 у м.
Гайсині. У зв'язку з виїздом на роботу в Тюменську область
Російської Федерації (сел. Сивдорма), що належить до районів
Крайньої Півночі, вони забронювали зазначену квартиру на час дії
трудового договору, і П.М.Д. було видане охоронне свідоцтво N 2 на
період з 3 лютого 1998 по 1 липня 2000 р. Посилаючись на те, що
відповідачі не є громадянами України і в разі повернення не мають
права на її громадянство, що вони фактично вибули на інше постійне
місце проживання в райони Крайньої Півночі і тому на підставі ст.
107 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
втратили право користування спірним житлом,
позивач просив задовольнити його позовні вимоги.
У листопаді 1999 р. позивач звернувся з додатковою позовною
заявою про виселення К.Н. і К.М. зі спірної квартири на підставі
статей 98, 99 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
як тимчасових жильців, що не набули
права на займане жиле приміщення, оскільки були тимчасово поселені
наймачем, з яким договір найму має бути розірваний.
Рішенням Гайсинського районного суду від 1 грудня 1999 р.
позов задоволено. У касаційному порядку справа не розглядалась.
Поданий заступником прокурора Вінницької області протест на
зазначене рішення суду постановою президії Вінницького обласного
суду від 9 березня 2000 р. відхилено.
Ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду
України від 19 липня 2000 р. рішення Гайсинського районного суду
від 1 грудня 1999 р. та постанову президії Вінницького обласного
суду від 9 березня 2000 р. залишено без зміни, а протест
заступника Генерального прокурора України - без задоволення.
У протесті, що розглядається, порушено питання про скасування
постановлених у справі судових рішень та направлення її на новий
розгляд з мотивів неправильного застосування норм матеріального і
процесуального права.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку
прокурора про обгрунтованість протесту та перевіривши матеріали
справи, Пленум вважає, що протест підлягає задоволенню з таких
підстав.
Задовольняючи позов виконавчого комітету, суд виходив із
того, що на відповідачів П.М.Д., П.Н. і П.М.М. не поширювалась дія
розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 січня 1997 р.
N 44-р ( 44-97-р ) (44-97-р)
"Про бронювання та придбання жилих приміщень
для осіб, які мають право на громадянство при поверненні в
Україну" (зі змінами, внесеними розпорядженням від 22 грудня 1997
р. N 742-р ( 742-97-р ) (742-97-р)
, оскільки в ньому передбачено бронювання
жилих приміщень за особами, які постійно проживали в Україні, нині
проживають і працюють у районах Крайньої Півночі й у прирівняних
до них місцевостях Російської Федерації та при поверненні в
Україну мають право на її громадянство. При цьому суд дійшов
висновку, що таке право належить лише громадянам України, і
послався на те, що відповідачі є громадянами Російської Федерації,
заяви про вихід із цього громадянства не подавали.
Розриваючи договір найму жилого приміщення на підставі ст.
107 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
, суд виходив із того, що відповідачі П.М.Д.,
П.Н. і П.М.М. протягом 17 років проживають у Росії, є її
громадянами, мають у Тюменській області житло, роботу, тобто
вибули на постійне місце проживання в інший населений пункт.
У рішенні також зазначено, що контрактно-строкову форму
трудових відносин П.М.Д. суд визнав не доказом його тимчасового
перебування в іншій державі, а (поряд з іншими наведеними
обставинами) зручним способом збереження за собою і використання
майна України - спірної квартири - всупереч конституційним правам
тих мешканців м. Гайсина, які тривалий час перебувають на черзі
для одержання житла. Як зазначив суд, за змістом преамбули, статей
2, 11 Закону "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (1636-12)
(в редакції
від 16 квітня 1997 р. ( 210/97-ВР ) (210/97-ВР)
, яка була чинна на той час)
право на громадянство України мають лише її громадяни незалежно
від місця їх роботи і проживання. Громадяни ж інших держав мають
право тільки на набуття громадянства України відповідно до порядку
і з підстав, передбачених цим Законом.
З такими висновками погодилися президія Вінницького обласного
суду і судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України,
залишаючи рішення районного суду без зміни.
Проте ці висновки є помилковими, оскільки суд дійшов їх із
порушенням норм матеріального та процесуального права.
Так, згідно зі ст. 26 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та
ст. 2 Закону від 4 лютого 1994 р. ( 3929-12 ) (3929-12)
"Про правовий статус
іноземців" останні мають ті самі права і свободи та виконують ті ж
обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено
Конституцією, цим та іншими законами України, а також її
міжнародними договорами.
Відповідно до ст. 10 Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Російською Федерацією ( 643_006 ) (643_006)
(ратифіковано Законом від 14 січня 1998 р. N 13/98-ВР ( 13/98-ВР ) (13/98-ВР)
кожна з Високих Договірних Сторін гарантує громадянам іншої
Сторони права та свободи на тих самих підставах і в такому ж
обсязі, що й своїм власним громадянам, крім випадків, установлених
національним законодавством Сторін або їхніми міжнародними
договорами.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 січня 1997
р. N 44-р ( 44-97-р ) (44-97-р)
центральним і місцевим органам виконавчої
влади, виконавчим органам місцевих рад запропоновано забезпечити в
установленому порядку бронювання жилих приміщень, а також
можливість будівництва квартир (будинків) у житлово-будівельних
кооперативах та/або придбання жилих приміщень (квартир, будинків)
для осіб, що постійно проживали в Україні, а нині проживають і
працюють у районах Крайньої Півночі Російської Федерації та в
прирівняних до них місцевостях і при поверненні в Україну мають
право на її громадянство.
Зміст цього розпорядження свідчить про те, що бронювання
жилих приміщень для зазначених осіб пов'язане не з тим, що вони на
час бронювання жилих приміщень були громадянами України, а з тим,
що ці особи після повернення з районів Крайньої Півночі в Україну
матимуть право на її громадянство.
Із матеріалів справи видно, що відповідачі П.М.Д., П.Н. і
П.М.М., народились і до виїзду на роботу в райони Крайньої Півночі
постійно проживали в Україні.
Такі особи, якщо вони на 13 листопада 1991 р. проживали за
межами України і не перебували у громадянстві іншої держави,
згідно з п. 3 ст. 2 Закону "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (1636-12)
(в редакції від 16 квітня 1997 р. ( 210/97-ВР ) (210/97-ВР)
, яка була чинна на
час вирішення спору судом) визнавалися громадянами України за
умови, що вони до 30 листопада 1999 р. подали в установленому цим
Законом порядку заяву про визначення своєї належності до
громадянства України. Та обставина, що при бронюванні жилого
приміщення відповідачі були громадянами Росії і не подавали заяву
про вихід із цього громадянства, не могла бути підставою для
висновку про те, що вони втратили право на громадянство України,
оскільки їх право на визначення своєї належності до громадянства
України зберігалося до 30 листопада 1999 р., а після внесення 23
березня 2000 р. змін до зазначеної норми Закону ( 1614-14 ) (1614-14)
- до
31 грудня 2004 р. Законом "Про громадянство України" (в новій
редакції від 18 січня 2001 р. ( 2235-14 ) (2235-14)
, зокрема ст. 8,
можливість набуття громадянства України особами даної категорії
будь-яким строком не обмежено.
Таким чином, питання щодо громадянства відповідачів та їх
наміру визначитися з належністю до громадянства України судом
з'ясовано недостатньо.
Із трудового договору від 1 липня 1997 р. про роботу в
районах Крайньої Півночі видно, що П.М.Д. укладав його за
паспортом, виданим 12 січня 1981 р. відділом внутрішніх справ м.
Гайсина Вінницької області. У поясненнях від 24 вересня 1999 р.
він повідомляв, що в зазначених районах він працює за трудовим
договором, проживає там із сім'єю в тимчасовому житлі, належному
підприємству, після закінчення строку трудового договору має намір
повернутися в Україну. Суд не з'ясував, чи набули, яким чином і
коли П.М.Д., П.Н. і П.М.М. громадянства Російської Федерації, а
якщо набули, то чи мають намір припинити його і визначитися з
громадянством України.
Крім того, відповідно до ст. 107 ЖК ( 5464-10 ) (5464-10)
наймач або
член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання,
втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття. Проте
це питання суд не з'ясовував, і в рішенні немає висновку про день
вибуття П.М.Д., П.Н. та П.М.М. на інше постійне місце проживання.
Отже, висновок суду про вибуття сім'ї П-ів на постійне місце
проживання в інший населений пункт не відповідає фактичним
обставинам справи і є передчасним.
Оскільки вирішення питання про право відповідачів К.Н. і К.М.
на спірне жиле приміщення залежить від вирішення питання про право
на це житло сім'ї П-ів, то судові рішення підлягають скасуванню і
в частині позову про виселення К.Н. і К.М.
При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене,
більш повно та всебічно перевірити обгрунтованість вимог позивача,
заперечень відповідачів і залежно від установленого вирішити спір.
Виходячи з наведеного і керуючись статтями 336, 337 ЦПК
( 1503-06 ) (1503-06)
, Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:
Протест заступника Голови Верховного Суду України
задовольнити. Рішення Гайсинського районного суду від 1 грудня
1999 р., постанову президії Вінницького обласного суду від 9
березня 2000 р. та ухвалу судової колегії в цивільних справах
Верховного Суду України від 19 липня 2000 р. скасувати, а справу
направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Голова
Верховного Суду України В.Ф.Бойко
Секретар Пленуму, суддя
Верховного Суду України М.П.Селіванов
"Вісник Верховного Суду України", N 4, липень - серпень, 2001 р.