Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву звернулось до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд Сіті" про стягнення 1524586,74грн. неустойки (за заявою від 13.07.07р. про збільшення позовних вимог, а.с.21-22) відповідно до приписів пункту 5 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статей 161, 178 Цивільного кодексу України, посилаючись на невиконання відповідачем передбачених договором купівлі-продажу зобов'язань щодо внесення інвестицій у встановлений строк.

Відповідач письмового відзиву на позов не подав, усно заперечив проти позовних вимог.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.06.2008р. (суддя Паламар П.І.) у задоволенні позову відмовлено; судове рішення вмотивовано встановленим в порядку частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України відсутністю вини відповідача у невиконанні умов спірного договору щодо обсягів інвестування у незавершене будівництво, що виключає його відповідальність за порушення договірних зобов'язань згідно статті 614 Цивільного кодексу України.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2008р. (судді: Ропій Л.М.–головуючий, Буравльов С.І., Попікова О.В.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з мотивів його законності та обґрунтованості, відповідності вимогам матеріального та процесуального права.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить судові рішення у даній справі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм матеріального права, оскільки відповідно до статей 526, 530 Цивільного кодексу України виконання зобов'язань є обов'язковим, а наслідки його порушення передбачено статтею 546 Цивільного кодексу України; скаржник вважає, що судами не враховано статтю 27 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Відповідач не надав відзив на касаційну скаргу; сторони не скористалися правом на участь представників сторін у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді –доповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору є належність чи неналежність виконання відповідачем зобов'язань за договором купівлі-продажу державного майна, а відтак наявність чи відсутність підстав для застосування передбачених договором та чинним законодавством наслідків такого невиконання.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 28.10.2005р. сторонами було укладено договір № 1078 купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва комунальної власності, що підлягає продажу за конкурсом, згідно з яким позивач продав, а відповідач купив об'єкт незавершеного будівництва –базове підприємство для забезпечення шкільних їдалень, розташоване по проспекту Радянської України, 8 у м. Києві.

За умовами вказаного договору відповідач прийняв на себе зобовязання сплатити податок на додану вартість за об'єкт незавершеного будівництва, вартість продажу об'єкта незавершеного будівництва, прийняти об'єкт незавершеного будівництва, виконувати умови продажу відповідно до протоколу конкурсної комісії від 24.10.2005р. № 3 (перелічені у п. 5.4 договору); також відповідач зобов'язався інвестувати грошові кошти в об'єкт незавершеного будівництва.

За пунктом 5.4 договору загальна собівартість будівництва становить 55048750грн.. в тому числі: придбання об'єкта з урахуванням ПДВ –3211259грн., інвестування власних грошових коштів протягом 2006 року –4000000грн., кредит у розмірі 158375000грн., зокрема, протягом 2006р. –4000000грн., протягом 2007р. –5500000грн., протягом 2008р. –6337500грн., залучені інвестиції від продажу квартир всього 32000000грн., в тому числі протягом 2007р. –24000000грн. протягом 2008р. –8000000грн.

В свою чергу відповідно до умов договору позивач зобов'язався передати відповідачу об'єкт незавершеного будівництва у встановлений у цьому договорі термін, повідомляти відповідача у разі несвоєчасного внесення платежів за об'єкт незавершеного будівництва, контролювати виконання умов цього договору.

Суди зазначили, що позивач звернувся з даним позовом, посилаючись на невиконання відповідачем умов договору щодо інвестування протягом 2006р. (фактично інвестовано 260980,97грн.), з огляду на що до стягнення з відповідача нарахована пеня.

Також судами попередніх інстанцій зазначено, що рішенням господарського суду міста Києва від 24.07.2007р. у справі № 25/229 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд Сіті" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (залишено без змін за наслідками апеляційного та касаційного перегляду) встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранд Сіті" належним чином і в повному обсязі виконувало взяті на себе зобовязання, передбачені пунктом 5.4 договору, однак необхідності у інвестуванні об'єкта будівництва у порядку і розмірі, визначених у договорі № 1078, не було. Відповідач у даній справі з метою врегулювання ситуації направив лист № 048/02 від 28.12.2006р. на адресу позивача з пропозицією викласти пункт 5.4 договору в новій редакції.

Встановивши відповідно до положень частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, що відповідач належним чином і в повному обсязі виконував взяті на себе зобовязання, передбачені пунктом 5.4 договору, суди відмовили у стягненні нарахованої позивачем пені, місцевий господарський суд виходив з відсутності вини відповідача у порушенні зобов'язання, вважаючи приписи статті 614 Цивільного кодексу України такими, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин; з вказаними висновками погодився також апеляційний господарський суд.

Статтею 614 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила правочин.

Тобто, даною статтею Цивільного кодексу України (435-15) встановлено загальне правило, за яким боржник несе відповідальність за порушення зобов'язання за наявності його вини. Випадки, в яких боржник взагалі не несе відповідальності, визначені, зокрема, статтею 617 Цивільного кодексу України, статтею 218 Господарського кодексу України, та пов'язані з невиконанням зобов'язання через випадок чи непереборну силу тощо.

Водночас частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено виняток зі загального правила статті 614 Цивільного кодексу України, а саме, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; стаття 625 Цивільного кодексу України є спеціальною відносно статті 614 Цивільного кодексу України.

Визначення наявності чи відсутності вини боржника в розумінні статі 614 Цивільного кодексу України (435-15) здійснюється саме через доведення боржником та з'ясування судом тих обставин, яке саме зобовязання існувало у боржника, яким чином воно було виконано, та що боржником було вжито всіх залежних від нього заходів для виконання зобов'язання.

При цьому застосування судами статті 614 Цивільного кодексу України означає, що зобовязання є невиконаним, або виконаним неналежно. У разі, коли суд встановить належність виконання боржником свого зобовязання, відсутні підстави для настання відповідальності боржника, а відтак і для застосування статті 614 Цивільного кодексу України.

Застосування судами попередніх інстанцій статті 614 Цивільного кодексу України як підстави відмови у задоволенні позовних вимог суперечить викладеним у судових рішеннях висновкам судів про належне виконання зобов'язань відповідачем.

Відповідно до частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України не підлягають повторному доведенню при вирішенні спорів між тими ж сторонами факти, встановлені рішенням господарського суду; фактами є сукупність даних, що характеризують подію, що відбулась, та вплинула на зобовязання (перераховано кошти, передано майно тощо). Всупереч вказаному судами помилково надано преюдиціального значення оціночним судженням, зробленим судом при вирішенні іншої справи (необхідності у інвестуванні об'єкта будівництва у порядку і розмірі, визначених у договорі № 1078, не було), а не встановленим ним фактам про ступінь та строки виконання зобов'язань кожною зі сторін.

Таким чином, судами неправильно застосовано приписи частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України та визнано встановленими істотні обставини, які не було належно розглянуто та доведено у даній справі.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Прийняті господарськими судами рішення та постанова цим вимогам не відповідають, а доводи касаційної скарги є обґрунтованими.

З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України, рішення місцевого та постанова апеляційного господарського суду підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи, господарським судам слід врахувати вищенаведене, та вирішити спір у відповідності до вимог чинного законодавства.

Керуючись статтями 43, 111-7, пунктом 3 статті 111-9, статтями 111-10, 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2008р. у справі № 13/206 Господарського суду міста Києва та рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2008р. скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва.