ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 25.07.2000
(Витяг)
При постановленні рішення судами першої та касаційної
інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального
права щодо встановлення особі статусу ветерана війни
У лютому 1999 р. Б. звернулася до суду зі скаргою на дії
комісії з розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусу
ветерана війни, при Одеському обласному військовому комісаріаті
(далі - комісія) про невизнання її учасником бойових дій. На
обгрунтування своїх вимог Б. послалася на те, що комісія протягом
тривалого часу безпідставно відмовляла їй у встановленні статусу
учасника бойових дій, хоча вона була мешканкою блокадного
Ленінграда, а працівники Ленінського районного військового
комісаріату м. Одеси не вживали належних заходів до витребування
необхідних документів.
Рішенням військового суду Одеського гарнізону від 22
листопада 1999 р. вимоги Б. було задоволено. У рішенні суд
послався на те, що комісія та працівники комісаріату не вчинили
належних дій до розшуку і витребування необхідних документів та
інших доказів, що підтверджують факт проживання заявниці в роки
Великої Вітчизняної війни в м. Ленінграді, у зв'язку з чим комісія
необгрунтовано відмовила у визнанні її учасником бойових дій.
Ухвалою військового суду Південного регіону від 3 лютого 2000
р. рішення було залишено без зміни.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування постановлених у справі судових рішень у
зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права і
постановлення нового рішення про відмову в задоволенні вимог Б. у
зв'язку з їх необгрунтованістю. Військова колегія Верховного Суду
України протест задовольнила з таких підстав.
Згідно зі ст. 248-1 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
громадянин має право
звернутися до суду зі скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією чи
бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під
час здійснення ними управлінських функцій було порушено його права
чи свободи. Таких обставин у справі не встановлено.
Відповідно до вимог п. 10 ст. 6 Закону від 22 жовтня 1993 р.
"Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"
( 3551-12 ) (3551-12)
(далі - Закон) учасниками бойових дій визнаються,
зокрема, особи, які нагороджені знаком "Жителю блокадного
Ленінграда".
Як вбачається з матеріалів справи, в 1990 р. управління
юстиції виконавчого комітету Ленінградської міської Ради народних
депутатів письмово роз'яснило Б., які саме особи мають право на
одержання згаданого вище знака, проте вона до відповідних органів
із зазначеного питання не зверталась, оскільки не вважала це за
необхідне.
У березні 1996 р. заявниця звернулася до Ленінського
районного військового комісаріату з клопотанням про встановлення
їй статусу учасника бойових дій, однак рішенням комісії при
Одеському обласному військовому комісаріаті від 19 березня 1996 р.
в задоволенні клопотання їй було відмовлено через відсутність
зазначеного знака або посвідчення до нього.
Висновок суду про те, що якби комісія мала всі представлені
заявницею документи, крім знака "Жителю блокадного Ленінграда", то
вона могла б зробити висновок про проживання Б. у листопаді 1942
р. в м. Ленінграді, не грунтується на законі, оскільки відповідно
до п. 6 Положення про комісії для розгляду питань, пов'язаних із
встановленням статусу ветеранів війни та визначенням осіб, на яких
поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни,
гарантії їх соціального захисту" (затверджене наказом Міністра
оборони України від 26 липня 1996 р. N 208 ( z0484-96 ) (z0484-96)
, слід
брати до уваги інші документи, на підставі яких можна дійти
достовірного висновку із зазначеного питання, лише за відсутності
з не залежних від заявника причин необхідних документів, що
підтверджують право громадянина на одержання ним статусу ветерана
війни (у цьому випадку - знака "Жителю блокадного Ленінграда").
У справі ж встановлено, що ще в 1990 р. Б. було роз'яснено,
які жителі Ленінграда мають право на одержання зазначеного знака,
однак вона не вживала ніяких заходів до одержання цього знака і,
отже, невчасно його одержала.
Не грунтується на чинному законодавстві також рішення суду
про зобов'язання комісії встановити Б. дату визнання за нею
статусу учасника бойових дій із 19 березня 1996 р., тобто з часу
першого засідання комісії, оскільки п. 7 постанови Кабінету
Міністрів України від 16 лютого 1994 р. N 94 ( 94-94-п ) (94-94-п)
"Про
порядок надання пільг, передбачених Законом України "Про статус
ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" встановлено, що
громадянам, які набули статусу ветерана війни, пільги надаються
від дня їх звернення. Крім того, згідно з п. 11 Типового положення
про комісії для розгляду питань, пов'язаних із встановленням
статусу учасника війни відповідно до Закону України "Про статус
ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (затверджене
наказом Міністра соціального захисту населення України від 30
травня 1996 р. N 79 ( z0264-96 ) (z0264-96)
, передбачені названим Законом
( 3551-12 ) (3551-12)
пільги надаються з моменту прийняття рішення комісією.
Рішення про визнання за заявницею статусу учасника бойових дій
було прийняте комісією 22 лютого 1999 р., і саме з цього дня вона
має право на одержання пільг.
При розгляді даної справи касаційна інстанція не тільки не
усунула помилок, допущених судом першої інстанції, а й сама дала в
ухвалі неправильне тлумачення Закону ( 3551-12 ) (3551-12)
та інших
нормативних актів.
Так, у касаційній ухвалі суд зазначив, що згідно з п. 10 ст.
6 Закону ( 3551-12 ) (3551-12)
на громадян, які проживали в блокадному
Ленінграді, поширюється дія цього Закону, оскільки вони є
учасниками бойових дій. Таке тлумачення норми Закону є
неправильним, оскільки учасниками бойових дій визнаються особи,
нагороджені знаком "Жителю блокадного Ленінграда" (п. 10 ст.6).
Такого знака на момент звернення до військового комісаріату Б. не
мала. Не відповідає п. 7 зазначеної постанови Кабінету Міністрів
України ( 94-94-п ) (94-94-п)
висновок суду про те, що громадяни, які
одержали статус ветерана війни, користуються відповідними пільгами
від дня їх звернення з цього питання до районного військового
комісаріату, оскільки постанова такого положення не містить. У
даному випадку йдеться про надання пільг особам, які в
установленому законом порядку визнані ветеранами війни з часу їх
звернення за одержанням передбачених законом пільг, а не від дня
звернення до військового комісаріату із заявою про визнання за
ними статусу учасника війни.
Виходячи з наведеного військова колегія Верховного Суду
України протест заступника Голови Верховного Суду України
задовольнила, а постановлені у справі судові рішення скасувала
внаслідок неправильного тлумачення Закону ( 3551-12 ) (3551-12)
та інших
нормативних актів. Оскільки у справі не вимагалося збирання та
додаткової перевірки доказів, обставини справи встановлено судом
повно і правильно, але допущено помилку в застосуванні норм
матеріального права, військова колегія постановила нове рішення
про відмову в позові Б. у зв'язку з його необгрунтованістю.
Надруковано: "Вісник Верховного суду України", N 4 (20),
29 вересня 2000 р.