СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

 від 19.07.2000

                             (Витяг)

     У квітні 1999 р.  Л. звернувся в суд із позовом до Луганської
міської станції швидкої медичної допомоги про поновлення на роботі
та  стягнення  середнього  заробітку  за  час  вимушеного прогулу.
Позивач зазначав,  що з 12 січня 1995 р.  працював  у  відповідача
лікарем  четвертої підстанції швидкої допомоги.  Наказом головного
лікаря станції швидкої допомоги від 13 квітня 1999 р.  N  89  його
було звільнено  згідно з п.  7 ст.  40 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
         за появу на
роботі в нетверезому стані.  Вважаючи  звільнення  незаконним,  Л.
просив задовольнити позовні вимоги.

     Рішенням Жовтневого  районного  суду  м.  Луганська  від   13
вересня  1999  р.,  залишеним  без зміни ухвалою судової колегії в
цивільних справах Луганського обласного суду від 1 листопада  того
ж року та постановою президії цього суду від 15 березня 2000 р., у
задоволенні позову було відмовлено.

     Заступник Генерального  прокурора  України порушив у протесті
питання про скасування постановлених у справі  судових  рішень  як
незаконних та необгрунтованих.  Судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

     Відмовляючи в  задоволенні  позову,  суд виходив із того,  що
звільнення позивача з роботи проведено з додержанням вимог закону.
Проте такий висновок не є обгрунтованим.

     Судом установлено,  що Л.  у ніч із 7 на 8  березня  1999  р.
перебував   на  роботі  в  нетверезому  стані.  Про  вчинений  ним
дисциплінарний  проступок  10  березня  стало  відомо   завідувачу
четвертої підстанції швидкої допомоги, який 15 березня того ж року
письмово  доповів  про  це  головному  лікареві  станції   швидкої
допомоги. Згаданим вище наказом Л. було звільнено з роботи за п. 7
ст. 40 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
        .

     Обгрунтовуючи додержання вимог ст.  148 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
        ,  суд
послався на  ту  обставину,  що  головний  лікар  станції  швидкої
допомоги дізнався про вчинений позивачем проступок 15 березня 1999
р.,  і з цього часу розпочався  перебіг  передбаченого  зазначеною
статтею місячного терміну. Проте таке твердження є помилковим.

     Згідно зі ст.  148 КЗпП ( 322-08  ) (322-08)
          дисциплінарне  стягнення
застосовується  безпосередньо  за  виявленням  проступку,  але  не
пізніше  одного  місяця  з  дня  його  виявлення.   Законодавством
установлено,  що  днем виявлення проступку є день,  коли про нього
дізналася  посадова  особа,  яка   має   право   на   застосування
дисциплінарного стягнення. Відповідно, перебіг зазначеного терміну
розпочинається,  коли  проступок  виявлено  посадовою  особою,  до
обов'язків   якої   входить   контроль   за  додержанням  трудової
дисципліни, а не тільки керівником установи чи підприємства.

     Через неправильне   застосування   матеріального  закону  суд
дійшов   необгрунтованого   висновку    про    додержання    вимог
законодавства при звільненні позивача. Крім того, суд не перевірив
законності  погодження   звільнення   позивача   з   Радою   голів
профспілкових   комітетів   лікувально-профілактичних  установ  м.
Луганська, яке відбулося 5 квітня 1999 р.

     Суд касаційної  інстанції та президія обласного суду не взяли
до уваги допущені  при  вирішенні  спору  судом  першої  інстанції
порушення вимог  ст.  202  ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
         і безпідставно залишили
незаконне та необгрунтоване рішення без зміни.

     Виходячи з  наведеного  судова  колегія  в  цивільних справах
Верховного Суду України протест заступника Генерального  прокурора
України  задовольнила,  опротестовані  судові  рішення скасувала і
направила справу на новий розгляд.

 "Рішення Верховного Суду України", 2001 р.