СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 16.02.2000
(Витяг)
У червні 1997 р. П.М. звернувся в суд із позовом до
виконавчого комітету Черкаської обласної ради про визнання
незаконним його рішення від 14 квітня 1981 р. N 242, визнання
права власності на майно колгоспного двору, відшкодування вартості
жилого будинку, моральної шкоди та судових витрат. Позивач
зазначав, що в серпні 1972 р. прокурор Черкаського району
пред'явив позов до його матері П.А. про визнання недійсним
свідоцтва про право особистої власності на цей жилий будинок у с.
Руська Поляна та безоплатне вилучення самовільно збудованого
будинку. До участі у справі як відповідача було залучено його,
П.М. Рішенням Черкаського районного суду від 9 березня 1973 р.
позов прокурора було задоволено і будинок безоплатно вилучено та
передано у фонд селищної ради. Відповідно до згаданого вище
рішення виконавчого комітету обласної ради 12 червня 1981 р.
названий будинок було продано Г. за страховою оцінкою в сумі 6
тис. 76 крб.
Ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду
України від 27 грудня 1989 р. рішення Черкаського районного суду
було скасовано. Рішенням Смілянського міського суду Черкаської
області від 30 січня 1992 р. в задоволенні позову прокурору було
відмовлено. Проте поновити право власності на будинок П.М. не
зміг, оскільки його було продано іншій особі, тому просив визнати
за ним право власності на майно колгоспного двору та відшкодувати
йому вартість вилученого будинку в сумі 27 тис. 302 грн. і
моральну шкоду в розмірі 20 тис. грн.
У судовому засіданні П.М. свої вимоги змінив і просив
стягнути на його користь дійсну вартість жилого будинку - 40 тис.
грн., неодержані доходи із саду й городу за 25 років - 5 тис.
грн., плату за навчання дочки С. у школі-інтернаті з 3 серпня 1970
р. по 12 червня 1974 р. з розрахунку по 20 грн. щомісяця - 880
грн., плату за проживання за наймом П.А. з розрахунку по 35 грн.
за місяць - 5 тис. 460 грн., плату за проживання за наймом дочки
С. із 12 червня 1974 р. по 1 березня 1999 р. - 5 тис. 760 грн., а
всього 57 тис. 100 грн. Також він просив повернути сплачене ним
державне мито та інші судові витрати в сумі 2 тис. 76 грн. і
стягнути витрати на допомогу адвоката в розмірі 2% від задоволеної
частини позову. Від відшкодування моральної шкоди П.М. відмовився.
Залучена до участі у справі як позивачка К. підтримала вимоги
в частині відшкодування вартості будинку і пояснила, що її мати
П.А. збудувала будинок на ділянці, яка була надана брату - П.М.
Усі необхідні будівельні матеріали купувала мати, брат спочатку
допомагав їй, а зрештою створив нову сім'ю в м. Сміла і переїхав
до цього міста. Будинок був оформлений на одного власника - П.А.
Після порушення справи в суді та постановлення рішення їх мати
деякий час проживала в будинку, а потім переїхала в м. Смілу до
П.М. На утримання матері К. сплачувала аліменти, оскільки в той
час проживала у Прибалтиці. 8 грудня 1990 р. П.А. померла, і К. та
Б. звернулися до нотаріальної контори із заявою про прийняття
спадщини. Б. відмовилася від своєї частки у спадковому майні на її
користь, тому вона, К., вважає, що має право на відшкодування 2/3
вартості вилученого будинку.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Черкаського обласного суду від 22 жовтня 1999 р. вимоги позивачів
були частково задоволені. Постановлено стягнути з держави в особі
управління Державного казначейства України в Черкаській області на
користь П.М. 12 тис. 533 грн. і на користь К. - 6 тис. 267 грн. У
задоволенні інших вимог відмовлено.
Не погоджуючись із цим рішенням, зазначене управління
Державного казначейства направило касаційну скаргу, в якій просило
постановлене у справі рішення в частині задоволення позовних вимог
П.М. та К. скасувати і направити справу для розгляду до того ж
суду іншим суддею, посилаючись на те, що суд не з'ясував повною
мірою, хто має відповідати, оскільки держави СРСР вже не існує, а
Україна не є її правонаступником. Крім того, на думку відповідача,
суд необгрунтовано послався в рішенні на ст. 48 Закону від 7
лютого 1991 р. "Про власність" ( 887-12 ) (887-12)
та на ст. 56 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
. Судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України скаргу залишила без задоволення з таких
підстав.
При вирішенні спору суд установив, що П.М. рішенням правління
колгоспу від 16 березня 1968 р. було виділено 0,01 гектара землі
під будівлю, яку він придбав у Л. Згідно з довідкою колгоспу від
23 травня 1968 р. N 160 П.М. користувався земельною ділянкою
площею 0,15 гектара. Протягом 1968 - 1971 рр. П.М. і П.А.
збудували жилий будинок. За заявою П.А. виконавчий комітет
селищної ради рішенням від 10 листопада 1971 р. N 23 визнав її
господарем даного господарства. У лютому 1972 р. П.А. було видано
свідоцтво про право власності на жилий будинок, а в серпні того ж
року порушено за позовом прокурора справу про вилучення в неї
незаконно збудованого будинку. Рішенням Смілянського міського суду
від 30 січня 1992 р. в задоволенні цього позову було відмовлено.
Проте повернути П.М. і П.А, будинок неможливо, оскільки 32 червня
1981 р. його було продано Г. (договір купівлі-продажу посвідчено
виконавчим комітетом селищної ради за реєстром від 12 червня 1981
р. N 66).
Оскільки майно, вилучене на підставі незаконного судового
рішення, не може бути повернено власникам у натурі, то суд дійшов
обгрунтованого висновку про відшкодування позивачам вартості
конфіскованого майна. Згідно зі статтями 440, 442 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і
громадських організацій, відшкодовується на загальних підставах.
На час порушення справи про вилучення будинку власником
спірного майна вважалася П.А. П.М. був залучений до участі у
справі як особа, що не втратила права власності на спірне
будинковолодіння. Рішенням Смілянського міського суду від 30 січня
1992 р. встановлено, що помилка виникла через необхідність
переоформлення документів із колгоспного двору в робітничий. Те,
що спірне господарства належить до колгоспного двору, членами
якого були П.М. і П.А., стверджується копією посвідчення П.М.,
котрий працював у комбінаті при колгоспі, та документами про
виділення йому колгоспом земельної ділянки для будівництва.
Оскільки з моменту вибуття П.М. із колгоспного двору до часу його
переоформлення не пройшло трьох років, відповідно до чинного на
той час законодавства (статті 120 і 126 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
) суд вважав,
що він не втратив права власності на 1/2 майна колгоспного двору.
З'ясувавши дійсні обставини справи, суд обгрунтовано дійшов
висновку про те, що П.М. має право на відшкодування 2/3 вартості
вилученого будинку, а К. - 1/3.
У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27
березня 1992 р. N 6 ( v0006700-92 ) (v0006700-92)
"Про практику розгляду судами
цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" роз'яснено,
що коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому
відшкодовуються у повному обсязі збитки відповідно до реальної
вартості втраченого майна на час розгляду справи. Вилучений
будинок був проданий у 1981 р. за 6 тис. 465 крб. - страховою
ціною. Оскільки будинок тривалий час перебував у власності іншої
особи і з ним відбулися певні зміни, суд обгрунтовано прийняв
вартість будинку, визначену Черкаським обласним об'єднаним бюро
технічної інвентаризації, - 18 тис. 800 грн. Доказів того, що
вартість вилученого будинку на день розгляду справи складала 40
тис. грн., П.М. суду не надав.
Відповідно до п. 18 Порядку обліку, зберігання, оцінки
конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави,
і розпорядження ним (затверджений постановою Кабінету Міністрів
України від 25 серпня 1998 р. N 1340 ( 1340-98-п ) (1340-98-п)
), у разі
скасування рішення суду про конфіскацію майна або рішення іншого
органу про перехід його у власність держави орган, у розпорядження
якого воно надійшло, повертає майно або його вартість
відшкодовується власникові в порядку, встановленому
законодавством, у тому числі органами Державного казначейства,
тому суд дійшов правильного висновку про те, що відповідну суму
необхідно стягнути з управління Державного казначейства в
Черкаській області.
Доводи щодо задоволення інших вимог П.М. перевірялися судом
першої інстанції та обгрунтовано були відхилені, оскільки не
підтверджуються зібраними у справі доказами і не грунтуються на
законі.
Суд повно та всебічно з'ясував дійсні обставини справи і дав
належну оцінку зібраним у ній доказам. Рішення суду відповідає
вимогам закону та матеріалам справи. Тому судова колегія в
цивільних справах Верховного Суду України рішення Черкаського
обласного суду залишила без зміни, а касаційну скаргу - без
задоволення.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 6, 2000 р.