Адміністрація і профспілковий комітет підприємства не вправі надавати жилі приміщення в незавершених будівництвом будинках, оскільки такі квартири не можуть бути предметом договору найму жилого приміщення

У січні 1996 р. В. пред'явив позов до А., а також до АТВТ Ковельського АТП-0202 і Дубівської сільської ради про визнання ордера недійсним, виселення А., визнання за ним, В., права на спірне житло та видачу йому нового ордера. Позивач зазначав, що він, працюючи в АТП водієм, перебував на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов. У зв'язку з відсутністю в АТП коштів спільним рішенням адміністрації та профспілкового комітету від 12 листопада 1992 р. В., у числі інших працівників, було надано двокімнатну квартиру в недобудованому будинку з умовою закінчення Її будівництва за власні кошти. В жовтні 1995 р. позивач звільнився з роботи за ст. 38 КЗпП (322-08) , після чого його зняли з квартирного обліку на підприємстві, а при остаточному розподілі квартир адміністрацією та профспілковим комітетом АТП спірна квартира була виділена А., якому Дубівська сільська рада видала ордер на вселення. Посилаючись на зазначені обставини та вважаючи, що такими діями відповідачів було порушено його право на спірну жилу площу, оскільки він вклав свої працю й кошти у завершення будівництва квартири, В. просив суд задовольнити заявлений позов.

Рішенням Ковельського районного суду від 4 квітня 1996 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Волинського обласного суду від 13 травня 1996 р., позов задоволене. Постановлено визнати недійсним виданий Дубівською сільською радою ордер на право зайняття сім'єю А. спірної квартири та виселити з неї цю сім'ю з наданням останній АТП-0202 та зазначеною сільською радою іншої жилої площі. За позивачем визнано право на спірну квартиру, а виконком сільської ради зобов'язано видати йому ордер на це житло.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень і направлення її на новий розгляд. Постановою президії Волинського обласного суду від 17 вересня 1997 р., цей протест залишено без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест заступника Голови Верховного Суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Вирішуючи спір, суд виходив із того, що право на спірну квартиру виникло у позивача з 12 листопада 1992 р., коли адміністрація та профспілковий комітет прийняли спільне рішення про надання йому квартири.

Проте з таким висновком погодитись не можна, оскільки він не грунтується на вимогах закону.

Зокрема, суд не врахував, що жилим приміщення можна визнати тільки після прийняття будинку в експлуатацію і що на момент попереднього розподілу житлих приміщень спірна квартира ще не була об'єктом договору жилого найму, оскільки будинок не був зданий в експлуатацію і квартира була непридатною для проживання.

Суд також не дав належної правової оцінки тим обставинам, що після закінчення будівництва будинку адміністрацією та профспілковим комітетом АТП було прийняте нове рішення - про перерозподіл жилих приміщень зазначеного будинку - і що саме це рішення стало підставою для видачі ордерів на квартири.

З матеріалів справи вбачається, що спірна двокімнатна квартира була надана позивачеві на сім'ю з трьох осіб - на нього, дружину та сина. В 1994 р. подружжя розірвало шлюб, і дружина В. залишилась проживати в однокімнатній квартирі площею 17,8 кв. метра, яку займала раніше.

Районний суд визнав право на спірну квартиру тільки за В. і зобов'язав виконком сільської ради видати ордер позивачеві без урахування вимог ст. 48 ЖК (5464-10) . Під час розгляду справи суд не перевірив питання про те, чи були законні підстави для визнання права на спірне приміщення тільки за позивачем. Постановлюючи рішення, суд на порушення вимог статей 40, 62, 203 ЦПК (1501-06, 1502-06) не дав оцінки зазначеним обставинам, не навів у рішенні доводів, за якими не взяв їх до уваги.

Приймаючи рішення про виселення сім'ї А. зі спірної квартири, суд не вказав у рішенні, як саме - з наданням чи без надання жилої площі - воно має бути проведене та чи пов'язане надання іншого жилого приміщення безпосередньо з виселенням або воно є наступним актом після цього.

Зобов'язуючи АТП-0202 та Дубівську сільську раду надати сім'ї А. квартиру, суд не зазначив у рішенні, хто ж із них конкретно повинен це зробити і за яких умов. Не вказав суд і того, яким вимогам повинно відповідати надаване відповідачам житло, хоча відповідно до положень ст. 117 ЖК (5464-10) та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 22-1 постанови від 12 квітня 1985 р. N 2 (v0002700-85) "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", ця обставина має істотне значення.

Враховуючи наведене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України постановлені в справі рішення скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.