Проведення реорганізації підприємства (установи, організації) на час вирішення справи про поновлення працівника на роботі не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки в таких випадках незаконно звільнений працівник повинен бути поновлений на роботі на тому підприємстві, де залишилась його посада (робота)

У листопаді 1992 р. Ж. пред'явила позов до Державного проектно-конструкторського інституту "Спецавтоматика" та закритого акціонерного товариства Науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут "Спецавтоматика" (далі - ЗАТ) про поновлення на попередній роботі та стягнення різниці в заробітній платі за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Позивачка зазначала, що 11 березня 1991 р. її було призначено на посаду директора Одеського філіалу Державного проектно-конструкторського інституту "Спецавтоматика" і з нею було укладено контракт на період до 31 грудня 1999 р. Наказом по інституту N 177-к від 12 листопада 1992 р. всупереч умовам контракту її було звільнено з посади директора та переведено на посаду головного інженера проекту. У 1993 р. філіал було реорганізовано в Науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут.

Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що умови контракту вона не порушувала і своєї згоди на переведення не давала, позивачка просила про задоволення позовних вимог.

У подальшому в зв'язку зі звільненням її з роботи за п. 1-1 ст. 40 КЗпП (322-08) наказом N 39-к від 2 серпня 1993 р. Ж. доповнила позов вимогами про поновлення її на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Рішенням Одеського обласного суду від 11 грудня 1996 р. позов було задоволено частково. Постановлено переведення позивачки на нижчеоплачувану роботу визнати незаконним, а в позові про поновлення на роботі відмовити. Одночасно суд стягнув різницю в заробітній платі за час виконання Ж. нижчеоплачуваної роботи в сумі 510 грн.

У касаційній скарзі позивачка просила скасувати рішення суду, посилаючись на те, що він недостатньо повно з'ясував дійсні обставини справи і дав неналежну оцінку зібраним доказам, внаслідок чого постановив неправильне рішення. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Постановляючи рішення про залишення позовних вимог Ж. про поновлення на роботі без задоволення, суд виходив з того, що в ЗАТ, яке було створено на базі орендного підприємства з такою самою назвою, немає посади директора. Посилання на відсутність у відповідача посади директора не можна вважати достатньо обгрунтованим, оскільки згідно з роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, даним у п. 19 постанови від 6 листопада 1992 р. N 9 (v0009700-92) "Про практику розгляду судами трудових спорів", працівник, якого було незаконно звільнено до реорганізації підприємства (установи, організації), зокрема перетворення одного підприємства в інше (наприклад, орендного підприємства в господарське товариство), поновлюється на роботі на тому підприємстві, де залишилась його попередня робота.

Вирішуючи спір, суд не звернув уваги на те, що наказом N 39-к від 2 серпня 1993 р. позивачку було звільнено з роботи за п. 1-1 ст. 40 КЗпП (322-08) , та не з'ясував, чи досягла вона на той час пенсійного віку і чи мала право на повну пенсію по старості, хоча ці обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи, а також не висловив своїх міркувань щодо обгрунтованості розірвання з нею трудового договору із зазначених підстав.

Крім того, підраховуючи середній заробіток за час виконання позивачкою нижчеоплачуваної роботи, суд не врахував, що в таких випадках цей заробіток визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 (100-95-п) "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" та роз'яснення, даного в п. 32 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України. До того ж суд помилково виходив з того, що різниця в заробітній платі за час виконання позивачкою нижчеоплачуваної роботи встановлена рішенням Центрального районного суду м. Одеси від 19 серпня 1993 р., тому що це рішення скасовано.

Оскільки постановлене судом рішення не відповідає вимогам статей 15, 30, 62, 202 ЦПК (1501-06, 1502-06) , судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала його й направила справу на новий розгляд.