СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 17.07.1996
(Витяг)
У квітні 1995 р. М. пред'явила позов до колективного пайового
сільськогосподарського підприємства (далі - КПСП) про поновлення
на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу і
відшкодування моральної шкоди. Позивачка посилалась на те, що
рішенням правління КПСП від 23 листопада 1982 р. була прийнята на
роботу на посаду головного бухгалтера. Рішенням загальних зборів
членів КПСП від 7 липня 1994 р. вона була звільнена з цієї посади,
а 5 серпня 1994 р. загальними зборами їй було надано роботу
диспетчера. 4 лютого 1995 р. загальні збори членів КПСП відмовили
їй у задоволенні заяви про зміну формулювання причини звільнення з
посади бухгалтера. Вважаючи своє звільнення незаконним, М. просила
поновити строк позовної давності й задовольнити її вимоги.
Рішенням Ічнянського районного суду від 30 травня 1995 р.,
залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах
Чернігівського обласного суду від 27 червня 1995 р., в позові було
відмовлено у зв'язку з пропуском строку на звернення до суду.
Президія Чернігівського обласного суду постановою від 20
вересня 1995 р. відхилила протест заступника прокурора області, в
якому порушувалось питання про скасування судових рішень як таких,
що постановлені з порушенням норм матеріального права.
Заступник Генерального прокурора України в протесті на
постановлені у справі судові рішення просив скасувати їх у зв'язку
з тим, що суд не з'ясував, перебувала М. у трудових відносинах із
відповідачем як член КПСП чи працювала за трудовим договором, а
також з якого часу в неї виникло право на звернення до суду із
зазначеним позовом. Судова колегія в цивільних справах Верховного
Суду України визнала, що протест задоволенню не підлягає з таких
підстав.
Судом встановлено, що рішенням загальних зборів КПСП від 7
липня 1994 р. М. було звільнено з посади головного бухгалтера, а
рішенням правління КПСП від 15 серпня 1994 р. їй було надано
роботу диспетчера.
Як видно з пояснень М. та її позовної заяви, в липні 1994 р.
їй стало відомо про звільнення з посади головного бухгалтера, а з
15 серпня 1994 р. вона почала виконувати обов'язки диспетчера.
Заява М. про зміну формулювання причини звільнення з посади
головного бухгалтера 21 грудня 1994 р. розглядалась правлінням
КПСП, а 4 лютого 1995 р. - загальними зборами членів КПСП.
Зазначені обставини свідчать про те, що М. з липня 1994 р.
достовірно знала про своє звільнення з посади головного бухгалтера
і фактично погодилася з ним, оскільки з серпня 1994 р. почала
виконувати обов'язки диспетчера. Крім того, вона оспорювала до
загальних зборів членів КПСП не саме звільнення, а лише
формулювання його причини. Позов про поновлення на роботі М.
пред'явила лише через дев'ять місяців після видання наказу про
звільнення.
За таких обставин не можна погодитися з наведеними у протесті
доводами про те, що позивачка не пропустила строку для звернення
до суду, оскільки їй не видавались ані копія наказу про
звільнення, ані трудова книжка. І після свого звільнення з посади
головного бухгалтера М. залишалась членом КПСП і працювала в ньому
диспетчером, користувалась усіма правами члена КПСП, визначеними
його статутом. Отже, у неї не було потреби одержувати трудову
книжку або копію наказу про звільнення, і вона, вважаючи свої
трудові права порушеними, мала реальну можливість відновити їх
шляхом своєчасного звернення до суду.
Трудові спори з питань поновлення на роботі як членів КПСП,
так і осіб, що працюють за трудовими договорами, розглядаються за
правилами глави XV КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
. Тому доводи прокурора про
необхідність з'ясувати умови, на підставі яких М. працювала
головним бухгалтером, також не можна визнати обгрунтованими.
З урахуванням викладеного судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України протест заступника Генерального прокурора
України залишила без задоволення, а судові рішення - без змін.
"Рішення Верховного Суду України", 1997 р.