ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
У Х В А Л А
від 17.01.96
(Витяг)
У липні 1994 р. П. пред'явила позов до орендного підприємства
про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час
вимушеного прогулу. Позивачка зазначала, що вона працювала у
відповідача на посаді начальника виробництва й наказом від 24
червня 1994 р. її було звільнено з роботи за п.2 ст.41 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
. Посилаючись на те, що звільнення проведено
неправильно, П. просила задовольнити позов.
Рішенням Рівненського міського суду від 6 грудня 1994 р.,
залишеним без зміни постановою президії Рівненського обласного
суду від 14 червня 1995 р., в позові було відмовлено.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування судових рішень і направлення справи на
новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду
України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в позові, міський суд виходив з того, що
позивачка безпосередньо обслуговувала товарно-матеріальні цінності
і з її вини була допущена їх нестача на суму 12855447 крб. та
надлишки на суму 1243015 крб., а тому у відповідача були підстави
для її звільнення з роботи за п.2 ст.41 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
. З такими
доводами погодилась і президія обласного суду.
Проте ці доводи не можна визнати безспірними, оскільки суд
неповно з'ясував обставини справи, які мають значення для
правильного вирішення спору.
Пленум Верховного Суду України в п.28 постанови від 6
листопада 1992 р. N 9 ( v0009700-92 ) (v0009700-92)
(зі змінами, внесеними
постановами Пленуму від 1 квітня 1994 р. N 4 ( v0004700-94 ) (v0004700-94)
і 26
жовтня 1995 р. N 18 ( v0018700-95 ) (v0018700-95)
"Про практику розгляду судами
трудових спорів" роз'яснив, що звільнення за п.2 ст.41 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
суд може визнати обгрунтованим, якщо працівник, який
безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх
прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо),
вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або
уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я.
У судовому засіданні П. посилалась на те, що вона
безпосередньо не обслуговувала грошові або товарні цінності. Це
зазначив у своїх запереченнях та в судовому засіданні й
відповідач. Допитані судом як свідки головний бухгалтер К. та
бухгалтер по виробництву Р. показали, що безпосередньо за
матеріальні цінності відповідали комірники й майстри, а П. була
керівником і ніяких матеріальних цінностей не приймала й не
видавала.
Проте суд на порушення статей 15, 30, 40, 62 ЦПК ( 1501-06 ) (1501-06)
доводи позивачки ретельно не перевірив, належної оцінки зазначеним
доказам не дав і всупереч вимогам ст. 203 ЦПК не навів у рішенні
мотивів, з яких він їх відхиляє.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що П. була членом
ради орендарів підприємства, тому відповідно до ч.6 ст.252 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
для її звільнення з роботи була необхідна згода
загальних зборів (конференції) трудового колективу. Проте це
питання перед ними не порушувалось, і вони його не вирішували.
Посилання в постанові президії обласного суду на те, що при
звільненні позивачки було достатньо згоди ради орендарів, не
грунтуються на законі.
Виходячи з наведених обставин судова колегія в цивільних
справах Верховного Суду України скасувала рішення міського суду, а
справу направила на новий розгляд.
"Вісник Верховного Суду України", N 1, 1997 р.