Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого          Сімоненко В.М.,

суддів:              Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

                     Охрімчук Л.І.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2015 року,

У серпні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_2 своїх зобов'язань за договором з початку 2011 року не виконує. Крім того, позивачка зазначала, що 14 липня 2013 року ОСОБА_2 вчинила напад на неї із застосуванням фізичного насильства. Ураховуючи викладене, на підставі статті 755 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) ОСОБА_3 просила розірвати договір довічного утримання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, до участі у справі як її правонаступника залучено ОСОБА_1.

Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 2 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 липня 2015 року, в задоволенні позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, ухвалені у справі судові рішення залишила без змін.

30 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 29 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2015 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 526, 527, 545, 610, 611, 614, 744, 755 ЦК України.

На обґрунтування підстави перегляду вказаних судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8, 15 жовтня 2015 року, 13 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому, ніж в оскаржуваних рішеннях, застосовано вказані норми матеріального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом (1618-15) .

За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360-5 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, суди установили, що 13 березня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_1. За умовами цього договору ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 свою квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язалася утримувати її довічно.

Відповідно до пункту 6 зазначеного договору ОСОБА_2 зобов'язалась у межах матеріального забезпечення, яке становить розмір місячної пенсії 1200 грн з індексацією, довічно утримувати ОСОБА_3, надаючи їй комплекс послуг; зберегти її право пожиттєвого безкоштовного проживання у зазначеній квартирі без права постановки на реєстраційний облік та проживання в ній сторонніх осіб; своєчасно вносити квартирну плату згідно з розрахунковою книжкою ЖЕКу; за рахунок суми матеріального забезпечення і в межах її вартості на замовлення ОСОБА_3 зобов'язалась забезпечувати її необхідним харчуванням, купувати і безоплатно доставляти до місця її проживання продукти харчування, одяг, медикаменти, забезпечити надання побутових послуг. Про прийняття таких речей або послуг у рахунок вартості матеріального забезпечення, ОСОБА_3 повинна була надавати відповідну розписку.

Крім того, ОСОБА_2 зобов'язалася: раз на тиждень проводити вологе прибирання в квартирі, прати та прасувати її білизну; за необхідності на прохання ОСОБА_3 ходити з нею на прогулянку; в разі ОСОБА_3 госпіталізувати її, відвідувати в лікарні, а після одужання доставити додому; при захворюванні, що не потребує госпіталізації, надавати їй допомогу в домашніх умовах та забезпечити належний догляд; у відповідні дні протягом тижня відвідувати ОСОБА_3, крім суботи та неділі, але не менше двох разів на тиждень, за винятком хвороби ОСОБА_3, необхідності в невідкладній допомозі або безперервному догляді. У разі смерті ОСОБА_3 набувачка за договором зобов'язалась поховати її у с. Зеленчому, Хмельницької області.

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем проживання ОСОБА_1 і в подальшому була кремована.

За життя ОСОБА_3 23 липня 2013 року склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_1 на випадок своєї смерті все своє майно, де б воно не було та з чого б не складалось, і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що за законом вона матиме право.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, дослідивши усі обставини справи у їх сукупності, виходив з відсутності підстав для розірвання договору довічного утримання, оскільки набувачка належним чином виконала взяті на себе зобов'язання відповідно до укладеного договору.

Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі від 15 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції, залишивши в силі судові рішення, якими розірвано договори довічного утримання, виходив з того, що набувачі належним чином не виконували взятих на себе зобов'язань за договорами довічного утримання;

- в ухвалах від 8 жовтня 2015 року та 13 квітня 2016 року предметом перегляду в суді касаційної інстанції були судові рішення про стягнення боргу за договором позики.

Отже, порівняння наданих ухвал з оскаржуваним судовим рішенням суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв'язку із чим відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.