Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Лященко Н.П., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є.,Патрюка М.В.,Сеніна Ю.Л.-

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ковальська-Житлосервіс» до ОСОБА_10 про зобов'язання укласти договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території,

У липні 2011 року ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» (далі - ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_10 про зобов'язання укласти договір про надання послуг за утримання будинку та прибудинкової території.

Свій позов обґрунтовувало тим, що ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» є виконавцем житлово-комунальних послуг житлового будинку АДРЕСА_2 у якому з 15 квітня 2008 року належить на праві власності ОСОБА_10 На її адресу було надіслано проект договору про надання послуг за утримання будинку та прибудинкової території, однак від його підпису відповідачка відмовилася, мотивуючи свою відмову невідповідністю договору нормам Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (1875-15) . Оскільки в процесі переговорів сторони не досягли згоди щодо умов договору, позивач просив на підставі ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» ухвалити рішення про зобов'язання ОСОБА_10 укласти договір.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 17 січня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким зобов'язано ОСОБА_10 укласти договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території з ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» відповідно до типового договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 (529-2009-п) .

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_10 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 17 січня 2012 року залишено без змін.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року ОСОБА_10 просить скасувати зазначену ухвалу касаційної інстанції та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року, яким відмовлено в задоволенні позову ТОВ «Ковальська-Житлосервіс», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема: п. 1 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст. ст. 16, 203 ЦК України, що, у свою чергу, потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування своєї правової позиції щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ОСОБА_10 до заяви додано ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2011 року, 30 грудня 2011 року, 2 лютого 2012 року, 29 лютого 2012 року та від 25 квітня 2012 року постановлених у справах за позовами про стягнення заборгованості із комунальних платежів та про зобов'язання укласти договір про надання послуг.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2012 року справу за позовом ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» до ОСОБА_10 про зобов'язання укласти договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України (1618-15) .

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами у справі, яка переглядається установлено, що на підставі договору міни від 15 квітня 2008 року ОСОБА_10 є власником квартири № 36 у житловому будинку АДРЕСА_2 в м. Києві, в якому ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» згідно з розпорядженням Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації від 28 вересня 2007 року № 1213 є виконавцем з надання житлово-комунальних послуг.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 серпня 2009 року № 979 ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» погоджено тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій на житловий будинок АДРЕСА_2 в м. Києві.

Пропозиції товариства про укладення договору ОСОБА_10 відхилила, посилаючись на невідповідність умов договору вимогам закону.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Ковальська-Житлосервіс», суд першої інстанції виходив із того, що ці вимоги не ґрунтуються на нормах ст. ст. 626, 627, 628 ЦК України, оскільки суперечать принципу свободи договору, визначеному в указаних нормах закону.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про зобов'язання ОСОБА_10 укласти з ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що укладення такого договору є обов'язком споживача на підставі п. 1 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а тому в разі відмови споживача послуг від укладення договору виконавець послуг має право на судовий захист в обраний ним спосіб.

Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2011 року, яка надана заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, постановленій у справі за позовом приватного підприємства «Чайка» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги та зобов'язання укласти договір, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційної інстанції, яким відмовлено в задоволенні позову в частині зобов'язання відповідачів укласти з позивачем договір про надання послуг з утримання будинку і споруд та прибудинкової території, зазначав, що такий спосіб захисту цивільних прав, як зобов'язання укласти договір, не передбачений ст. 16 ЦК України; договір - це волевиявлення учасника правочину, яке в силу ст. 203 ЦК України повинне бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а відмова відповідачів від укладення такого договору є формою реалізації ними своїх прав.

Аналогічних висновків щодо відсутності правових підстав для задоволення позову про зобов'язання укласти договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території на підставі ст. 16 ЦК України дійшов суд касаційної інстанції й у своїх ухвалах від 16 листопада 2011 року, від 2 лютого 2012 року, від 25 квітня 2012 року та від 29 лютого 2012 року, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що такий спосіб захисту цивільних прав, як зобов'язання споживача укласти з виконавцем послуг договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території, не передбачений нормами ЦК України (435-15) , а відмова відповідачів від укладення такого договору є формою реалізації ними своїх прав.

Таким чином, убачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права - ст. ст. 20, 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст. ст. 16, 203 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 1875 - IV від 24 червня 2004 року (1875-15) ) визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії, який регулює відносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг.

Разом з тим ст. 4 Закону № 1875-ІV від 24 червня 2004 року передбачає, що законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг, крім цього Закону, базується на Конституції України (254к/96-ВР) і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг. ЦК України (435-15) у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст. ст. 642 - 643 ЦК України.

Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Розкриваючи зміст засади свободи договору у ст. ст. 6, 627, ЦК України (435-15) визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України (435-15) разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Водночас ч. 1 ст. 19 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Статті 20, 21 цього Закону визначають обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 20 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року передбачений обов'язок споживача укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору. Цей обов'язок відповідає зустрічному обов'язку виконавця, визначеному п. 3 ч. 2 ст. 21 цього Закону, підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 (529-2009-п) «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (далі - постанова № 529).

З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, ст. ст. 19 - 21 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року, постанови № 529 (529-2009-п) убачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст. ст. 627, 630 ЦК України та ст. ст. 19, 20 Закону № 1875 - IV від 24 червня 2004 року.

Разом з тим судове рішення не містить висновків щодо відповідності запропонованого ОСОБА_10 договору на надання житлово-комунальних послуг типовому договору, у той час як установлення цього факту є реалізацією зазначених матеріальних норм права.

Крім того, зобов'язуючи ОСОБА_10 укласти договір, суд не зазначив, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту вимогам закону.

За положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Серед способів захисту, передбачених ст. 16 ЦК України, не зазначено такого способу захисту, як установлення правовідносин (в тому числі шляхом зобов'язання особи до укладення відповідних договорів).

Разом з тим виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків (ст. ст. 3, 6, 12 - 15, 20 ЦК України, ст. ст. 3- 5 ЦПК України) можна дійти висновку про те, що в разі невизнання споживачем права виробника, (виконавця) послуг на укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, який відповідає вимогам типового договору, таке право підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії.

Відповідно до ч. 1 ст. 360 -4 ЦПК України суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року не може залишатися в силі й підлягає скасуванню на підставі п. 1 ст. 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_10 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року скасувати, направити справу на новий касаційний розгляд.

постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді:Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок М.В. Патрюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін

Правова позиція

у справі 6-110 цс 12

Свобода договору, закріплена у ст. ст. 6, 627 ЦК України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною.

У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акту для сторін договору, сторонни не вправі відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК України). Так, ст. ст. 19, 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.

Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 (529-2009-п) «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій».

З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК України, ст. ст. 19 - 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 (529-2009-п) «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» убачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст. ст. 627, 630 ЦК України та ст. ст. 19, 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

У разі такої відмови, виходячи з положень ст. ст. 3, 6, 12 - 15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК України виконавець послуг вправі звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 6 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії.

Оскільки суд обрав спосіб захисту не передбачений ст. 16 ЦК України (про зобов'язання укласти договір), Верховний Суд України скасував судове рішення та направив справу на новий касаційний розгляд.