Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до приватного підприємства "Руметаль" про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою приватного підприємства "Руметаль" (далі – ПП "Руметаль") на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2009 року,

У березні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ПП "Руметаль" про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди.

Зазначала, що 9 лютого 2006 року між нею та ПП "Руметаль" в особі директора Рубана С.С. було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач одержав гроші в сумі 11 500 доларів США, що еквівалентно 58 075 грн., які зобов’язався повернути до 9 лютого 2007 року. Проте в обумовлений термін ПП "Руметаль" грошей не повернуло. У зв’язку із цим ОСОБА_6 просила стягнути з відповідача суму боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції в розмірі 78 388 грн., а також 3 % річних за прострочення виконання зобов’язання в сумі 2 351 грн., 8 711 грн. на відшкодування моральної шкоди та відшкодувати судові витрати.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2009 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_6 задоволено частково: стягнуто з ПП "Руметаль" на користь ОСОБА_6 77 тис. грн. боргу за договором позики, 4 620 грн. - три проценти річних; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ПП "Руметаль" просить скасувати ухвалене рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .

У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_6 передала в позику ПП "Руметаль" гроші в сумі 11 500 тис. доларів США, які останній зобов’язалося повернути до 9 лютого 2007 року, проте взяті на себе зобов’язання не виконало, а тому повинне повернути позивачці отримані в борг кошти.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням вимог закону, без повного й всебічного з’ясування дійсних обставин справи, прав та обов’язків сторін у даних правовідносинах.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Отже, договір позики є реальною угодою й вважається укладеним з моменту передання грошей. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошей не породжує в майбутньому обов’язку позичальника повернути обумовлену угодою суму грошей.

Проте вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

Усупереч вимогам ст. ст. 214, 215, 315 ЦПК України апеляційний суд не встановив та не зазначив у рішенні, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, якими доказами вони підтверджуються.

Як на беззаперечний доказ отримання відповідачем у борг грошей, суд посилався на письмовий договір, що укладений між сторонами, при цьому апеляційний суд не звернув уваги на п. 2 договору позики від 9 лютого 2006 року, згідно з яким позикодавець лише зобов’язується надати позику в день укладення вказаного договору (а. с. 5).

Проте апеляційний суд належним чином не з’ясував і в рішенні не навів будь-яких доказів на підтвердження доводів позивачки про виконання нею умов договору та передачу грошей відповідачу.

За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційний суд не виконав своїх обов’язків, визначених законом, тому рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу приватного підприємства "Руметаль" задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.