Колегія суддів Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на будинок, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2010 року,

У березні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання права власності на будинок. Позивачка зазначала, що з 2003 по 2006 роки перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. У серпні 2004 року з метою поліпшення житлових умов вона купила будинок по АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що будинок, нехай і придбаний в період шлюбу з відповідачем, однак за її особисті кошти, виручені від продажу належної їй квартири та отримані нею в кредит, позивачка просила визнати будинок її особистою власністю.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2010 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що на час придбання спірного будинку відповідач навчався, не працював і жодних доходів не мав, а ОСОБА_6 для придбання будинку продала свою квартиру, отримала кошти в кредит та за договорами позики, займалася підприємницькою діяльністю, відтак, будинок придбано лише за її кошти. Також суд вказав, що представник відповідача в судовому засіданні визнав позов.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Судом установлено, що сторони в період з серпня 2003 року по липень 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі. 13 серпня 2004 року за договором купівлі-продажу було придбано будинок АДРЕСА_1 покупцем за яким вказано позивачку ОСОБА_6 Згідно з п. 4 договору продаж вчинено за 78 440 грн., які продавець одержав від покупця повністю ще до підписання договору (а.с. 10). Разом з тим, належну їй квартиру позивачка продала 16 серпня 2004 року, тобто після придбання спірного будинку, до того ж за 5 710 грн. (а.с. 6).

Суд на зазначене уваги не звернув, належної оцінки цим обставинам не дав та дійшов непереконливого висновку про те, що будинок придбаний за кошти, виручені позивачкою від продажу належної їй квартири.

Також відповідно до ч. 3 ст. 61 Сімейного кодексу України, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім’ї, то гроші, одержані за цим договором, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

На підставі ч. 4 ст. 65 Сімейного кодексу України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язок для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використовується в інтересах сім’ї.

Згідно з укладеним позивачкою з акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" 16 серпня 2004 року кредитним договором позивачка одержала в банку кредит в розмірі 10 000 доларів США на споживчі цілі (а.с. 8). З метою забезпечення виконання нею своїх зобов’язань за цим договором в той же день за договором іпотеки нею було передано банку в іпотеку спірний будинок (а.с. 14-17). Для передачі будинку в іпотеку свою нотаріальну засвідчену згоду дав відповідач (а.с. 214- а).

Крім того, з метою забезпечення кредитного договору також 16 серпня 2004 року було укладено договір поруки, за яким поручителем перед банком за виконання позивачкою своїх зобов’язань за кредитним договором виступив батько відповідача ОСОБА_8 (а.с. 215).

На порушення вимог ст. 212 ЦПК України суд на ці обставини справи також уваги не звернув та належної оцінки їм не дав і не з’ясував, чи не свідчать вони про визнання сторонами права спільної сумісної власності на спірний будинок.

Щодо посилання суду на те, що позивачка придбала будинок, серед іншого, і за кошти від підприємницької діяльності, то судом також не враховано і не надано оцінки тій обставині, що суб’єктом підприємницької діяльності вона зареєстрована лише 18 листопада 2004 року (а.с. 55, 56), тобто значно пізніше придбання будинку .

Також вказуючи, що будинок придбаний за кошти, одержані нею в позику, суд не врахував, що розписки про укладення та виконання договорів позики можуть бути переконливим доказом цього у спорі між сторонами договорів позики та підлягають ретельній перевірки і оцінці у взаємозв’язку з іншими доказами у справі при вирішенні спору, в якому вони мають значення, за участю інших осіб.

Крім того, посилаючись на те, що представник відповідача в судовому засіданні визнав позов суд не врахував, що відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України це може бути підставою для ухвалення рішення про задоволення позову лише в разі наявності для того законних підстав.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 квітня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2010 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.