Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є.,

Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності на частину жилого будинку, вселення та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_4, до якої приєдналася ОСОБА_5, на рішення апеляційного суду Київської області від 7 вересня 2010 року,

У квітні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що до квітня 2005 року проживала в АДРЕСА_1. У 2001 році її син, ОСОБА_4, придбав земельну ділянку в АДРЕСА_2 та запропонував їй взяти участь у спільному будівництві будинку шляхом вкладення належних їй від продажу власного будинку в м. Ківерці коштів з наступним оформленням на неї права власності на частину збудованого будинку. 18 жовтня 2004 року вона уклала договір купівлі-продажу належного їй житлового будинку з метою надання матеріальної допомоги сину для будівництва будинку в с. Софіївська-Борщагівка, гроші він отримав, а у квітні 2005 року за його пропозицією переїхала в указаний недобудований будинок, допомагаючи його добудовувати.

У грудні 2005 року в будинок також переїхав її син із сім’єю. Згодом їй стало відомо, що син не оформив на неї право власності на частину житлового будинку. Посилаючись на вищевикладене, просила визнати за нею право власності на 20/100 частин жилого будинку АДРЕСА_2, вселити її до будинку та стягнути з ОСОБА_4 на її користь 100 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційному порядку справа розглядалася неодноразово і останнім рішенням апеляційного суду Київської області від 7 вересня 2010 року рішення районного суду скасовано. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. За нею визнано право власності на 20/100 частин незакінченого будівництвом будинку, що розташований на АДРЕСА_2; у решті позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, до якої приєдналася ОСОБА_5, просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити без змін рішення місцевого суду.

Колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, спірний житловий будинок будівництвом не завершено, в експлуатацію не прийнято, будується самочинно, а тому до завершення будівництва може йти мова лише про право власності на матеріали та обладнання, а такого позову ОСОБА_3 пред’явлено не було. У зв’язку з цим позивачка не може бути вселена до незакінченого будівництвом будинку, а її вимоги щодо стягнення моральної шкоди нею не доведені.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ОСОБА_3, виходив із того, що спірний житловий будинок будується не самочинно, відповідачі зареєстровані та проживають в ньому, в якому також до березня 2008 року проживала й позивачка, будинок збудовано на 88 відсотків. На думку суду, позивачка довела наявність усної домовленості із сином про створення спільної сумісної власності, передала сину для будівництва будинку гроші та приймала участь в цьому, а тому має право власності на 20/100 частин незакінченого будівництвом будинку, а в подальшому при закінченні будівництва та введенні будинку в експлуатацію їхні частки можуть бути змінені.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що у 2002 року ОСОБА_4 купив земельну ділянку в АДРЕСА_2, отримавши відповідний державний акт, для будівництва та обслуговування житлового будинку, який на час розгляду апеляційним судом справи готовий на 88 відсотків. Отже, будинок не введений в експлуатацію, а тому відповідно до ст. 331 ЦК України на нього не може бути визнано право власності, а до його завершення особа вважається лише власником матеріалів та обладнання.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (v0007700-91) судам роз’яснено, що право власності на жилий будинок виникає лише з моменту прийняття його в експлуатацію та державної реєстрації. За позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, ураховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, та технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. В іншому випадку за цими особами може бути визнано право власності на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин справи залишити його одній з сторін, а іншій присудити грошову компенсацію. Проте таких вимог позивачка не заявляла.

Наведених вимог закону апеляційний суд не врахував й безпідставно визнав право власності на незавершений будівництвом будинок на його частку за позивачкою й без будь-яких правових підстав указав, що в подальшому частки у праві власності можуть бути змінені. Крім того, його висновки про наявність спільної домовленості між позивачкою та її сином ОСОБА_4 про створення спільної сумісної власності належними та безспірними доказами не підтверджені.

Отже, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, його висновків не спростував, допустився помилок у застосуванні на вірному тлумаченні норм матеріального права.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним й обґрунтованим та відповідно до положень ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_4, до якої приєдналася ОСОБА_5, задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 7 вересня 2010 року скасувати та залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2009 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.