Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_8 до ОСОБА_9, треті особи: рада опіки та піклування Гагарінської районної державної адміністрації м. Севастополя, комунальне підприємство "Житлосервіс №5", відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Гагарінського РВ УМВС України в м. Севастополі, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом розірвання договору найму жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку, визнання права користування квартирою й за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про вселення та виселення, встановлення безстрокового житлового сервітуту на право користування квартирою за касаційною скаргою ОСОБА_9 на рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24 грудня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 15 квітня 2010 року,

У липні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду з уточненим у подальшому разом із ОСОБА_7 вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності є власником квартири АДРЕСА_1 (далі – спірна квартира). ОСОБА_9 є колишньою дружиною власника квартири та зареєстрована за вказаною адресою, тобто з нею укладено договір найму жилого приміщення. 26 грудня 2003 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 укладено шлюб, від якого вони мають дочку – ОСОБА_8 й у такому складі сім’я позивачів проживає в спірній квартирі. Оскільки він (ОСОБА_6), як власник квартири бажає використовувати квартиру тільки для проживання своєї сім’ї, то 12 липня 2007 року попередив ОСОБА_9 про розірвання укладеного з нею договору найму, однак до теперішнього часу вона його вимоги не виконала. При цьому зазначав, що відповідачка ОСОБА_9 забезпечена житлом, тому що має у власності дві квартири. Указуючи на те, що спільне проживання разом із ОСОБА_9 є неможливим, позивачі просили усунути перешкоди в користуванні спірною квартирою шляхом розірвання договору найму жилого приміщення, укладеного з ОСОБА_9, та зняття останньої з реєстраційного обліку за вказаною адресою; визнати за ОСОБА_7 право користування цією квартирою.

У лютому 2008 року ОСОБА_9 звернулася до суду з уточненим у подальшому вищезазначеним зустрічним позовом, посилаючись на те, що в 2000 році на підставі ордера вона вселилася до спірної квартири як член сім’ї наймача та постійно проживала в ній до того часу як ОСОБА_6 став чинити їй перешкоди в користуванні квартирою. Крім того, ОСОБА_6 вселив до спірної квартири свою нову дружину, ОСОБА_7, та дочку – ОСОБА_8, які не мають права на проживання в указаній квартирі, оскільки вселилися без її згоди, а тому підлягають виселенню. Указувала на те, що на підставі ст. 405 ЦК України вона має право на постійне користування спірною квартирою. У зв’язку із цим просила суд вселити її до спірної квартири та виселити із цієї квартири ОСОБА_7, ОСОБА_8, а також установити їй безстроковий житловий сервітут на право користування квартирою.

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24 грудня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 15 квітня 2010 року, первісний позов задоволено, а в задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_9 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову й про задоволення зустрічного позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) , справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року (2453-17) .

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду в порядку, передбаченому ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд, посилаючись на норми ч. 1 ст. 383 ЦК України, ст. 150 ЖК УРСР, виходив із того, що ОСОБА_6 є другим власником спірної квартири після її першого власника – держави, а тому між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 фактично було укладено договір найму спірної квартири; ОСОБА_9 не виконала вимогу власника житла про зняття з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Між сторонами у справі склалися неприязні стосунки, проживання двох сімей у спірній квартирі є неможливим, відповідачка ОСОБА_9 достатньо забезпечена житлом та не має потреби в жилій площі, а в разі вселення до спірної квартири ОСОБА_9 права власника та його сім’ї порушуються.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з роз’ясненнями, викладеними в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з’ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримані та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Апеляційний суд не врахував зазначених роз’яснень, розглянув справу з порушенням ст. 303 ЦПК України.

За змістом ч. 2 ст. 158 ЖК УРСР, ст. 281 ЦК УРСР договір найму жилого приміщення укладається між власником квартири і наймачем у письмовій формі, в якому мають бути зазначені: предмет договору, строк, на який він укладається, права та обов’язки сторін.

Погодившись у цілому з висновками місцевого суду, апеляційний суд не з’ясував підстави й правильність висновків суду першої інстанції щодо задоволення вимог про усунення перешкод у користуванні власністю та розірвання договору найму жилого приміщення. У порушення ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не дав належної оцінки доводам апеляційної скарги ОСОБА_9 (а.с. 183-186) стосовно відсутності укладеного між сторонами у справі письмового договору найму жилого приміщення й відсутності відповідно в неї статусу наймача житла. Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою доводи щодо наявності чинних судових рішень із зазначених правовідносин сторін у справі. Зокрема, рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 25 січня 2007 року ОСОБА_10 відмовлено в задоволенні позову до ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні власністю (а.с. 169), а рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 26 червня 2007 року позов ОСОБА_9 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою задоволено: визнано за ОСОБА_9 право користування цією квартирою (а.с. 170).

Апеляційний суд не забезпечив з’ясування наведених доводів апеляційної скарги та передчасно відхилив апеляційну ОСОБА_9 на рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24 грудня 2009 року, не виконавши вимог ст. ст. 308, 315 ЦПК України.

За таких обставин, які свідчать про те, що апеляційним судом неправильно застосовано процесуальний закон і це призвело до неправильного вирішення справи, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 15 квітня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.