Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до приватного акціонерного товариства "Телесистеми України" (далі – ПрАТ "ТСУ") про зміну формулювання причини звільнення, стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ПрАТ "ТСУ" на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 травня 2010 року,

У березні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до закритого акціонерного товариства "Телесистеми України" (після зміни назви – ПрАТ "ТСУ"), посилаючись на те, що з 1 вересня 2006 року працював у відповідача на посадах: заступника технічного директора та технічного директора в Одеському регіоні. 24 грудня 2008 року подав заяву про звільнення з 25 грудня 2008 року за власним бажанням згідно із ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв’язку з невиконанням товариством законодавства про працю та умов трудового договору, а саме за несвоєчасну виплату заробітної плати, проте наказом від 12 січня 2009 року був звільнений за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України). Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь невиплачену вихідну допомогу в розмірі 68 345 грн. 28 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 211 922 грн. і 7 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

27 серпня 2009 року ОСОБА_6 доповнив позовні вимоги та просив зобов’язати ПрАТ "ТСУ" внести зміни до наказу про звільнення від 12 січня 2009 року № 2-01/ОС та в запис до його трудової книжки, указавши підставу звільнення - ч. 3 ст. 38 КЗпП України, зазначаючи, що саме таку заяву подавав відповідачеві.

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 травня 2010 року, позов задоволено: стягнуто з ПрАТ "ТСУ" вихідну допомогу в розмірі 68 345 грн. 28 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 211 922 грн. і 7 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди; зобов’язано відповідача внести зміни до наказу про звільнення від 12 січня 2009 року № 2-01/ОС та в запис до трудової книжки ОСОБА_6, зазначивши дату звільнення – 25 грудня 2008 року – і підставу звільнення - ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

У касаційній скарзі ПрАТ "ТСУ", посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ПрАТ "ТСУ" підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону (2453-17) від 7 липня 2010 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач виплатив позивачеві заробітну плату за жовтень 2008 року не в повному обсязі, а за листопад-грудень 2008 року – лише в січні 2009 року, тобто порушив законодавство України про працю та умови трудового договору, що повинно бути підставою для задоволення заяви ОСОБА_6 про його звільнення з 25 грудня 2008 року згідно з вимогами ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а не за власним бажанням. У зв’язку із цим суд змінив формулювання причини звільнення та, як наслідок, стягнув вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку, визнав це як заборгованість із заробітної плати, а тому стягнув також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні й моральну шкоду.

Апеляційний суд погодився з таким висновком суду, зазначивши, що внесенням змін до наказу про причини звільнення місцевий суд фактично поновив пропущений строк звернення до суду.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що ОСОБА_6 з 1 вересня 2006 року працював у відповідача на різних посадах, 24 грудня 2008 року подав заяву про звільнення з 25 грудня 2008 року за власним бажанням згідно із ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв’язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю та умов трудового договору, а саме за несвоєчасну виплату заробітної плати. Наказом від 12 січня 2009 року № 2-01/ОС позивач був звільнений з посади технічного директора в м. Одесі з 12 січня 2009 року за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 233, ст. 234 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі пропуску з поважних причин цього строку суд може поновити цей строк.

У розумінні цієї норми права спір про звільнення – це спір працівника, що випливає з факту розірвання (припинення) з ним трудового договору. Отже, спір про зміну формулювання причин звільнення повинен бути заявлений до суду в зазначений вище місячний строк.

З матеріалів справи вбачається, що з наказом про звільнення ОСОБА_6 був ознайомлений 19 січня 2009 року, до суду з позовом про стягнення заробітної плати він звернувся 17 березня 2009 року, а доповнені позовні вимоги про внесення змін до наказу про причини звільнення та в запис до його трудової книжки були подані до суду лише 17 серпня 2009 року .

Згідно із чинним трудовим законодавством (ст. ст. 288, 233 КЗпП України) при розгляді трудових спорів суди застосовують строки звернення до суду незалежно від заяви сторін. Крім того, позивач клопотання про поновлення цього строку не подавав, а відповідач зробив заяву про пропущення позивачем строку звернення до суду. Отже, суд зобов’язаний був вирішити питання про дотримання позивачем строку звернення до суду.

Указаних положень закону місцевий суд не врахував і, задовольнивши позов, у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України залишив поза увагою заперечення відповідача щодо суті трудового спору та заяву про необхідність застосування строку позовної давності. Встановлення цих фактичних обставин має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки в разі пропущення без поважних причин строку звернення до суду суд відмовляє в позові саме із цих підстав.

Апеляційний суд на викладене уваги не звернув і також у порушення зазначених вище норм права помилково вказав, що самим фактом задоволення позову районний суд поновив строк звернення до суду, не перевіривши причини пропущення цього строку.

Крім того, змінивши формулювання причин звільнення, як місцевий суд, так і апеляційний суд фактично переписали в якості доказів підтвердження позову - заяву позивача про звільнення з підстав ч. 3 ст. 38 КЗпП України та розрахункові листи про затримку на два місяці виплати заробітної плати. Разом з тим суди не дослідили й не дали оцінки причинам затримки виплати заробітної плати, доводам відповідача про відсутність підстав для звільнення у зв’язку з порушенням законодавства про працю та за відсутності позовної вимоги про визнання наказу про звільнення за власним бажанням незаконним.

Отже, у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України суди не встановили всіх фактичних обставин спору для правильного вирішення справи.

Також ст. 117 КЗпП України, яку застосував суд, передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у встановлені строки суд стягує на його користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Проте, як убачається з матеріалів справи та не заперечується позивачем останньому було виплачено всі належні йому грошові суми при звільненні (усю заробітну плату він отримав 19 січня 2009 року), тому затримки в розрахунку при звільненні не відбулося. Невиплата вихідної допомоги не пов’язана з невиплатою заробітної плати при звільненні, оскільки лише судом було змінено формулювання причин звільнення.

У зв’язку зі скасуванням судових рішень, що пов’язані з вирішенням основних позовних вимог (трудові правовідносини), підлягають скасуванню й судові рішення про відшкодування моральної шкоди, тому що вони є похідними від вирішення трудового спору.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Телесистеми України" задовольнити частково.

Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 травня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.