ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

                            05.05.2004

     Судова палата  у  цивільних  справах Верховного Суду України,
розглянувши  в  судовому  засіданні  справу  за  позовом   Ю.   до
державного  відкритого акціонерного товариства "П." 

про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час 

вимушеного прогулу, 

                       В С Т А Н О В И Л А:

     У жовтні  2002  року  Ю.  звернувся  з  указаним  позовом  до
відповідача.  Мотивував свої вимоги тим,  що він працював гірничим
робітником, а наказом N * від 08.08.2002 звільнений  з  роботи  за
п. 4 ст. 40 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
        .

     Посилаючись на те,  що звільнення проведено незаконно, просив
суд про задоволення позову.

     Рішенням Торезького  міського  суду  Донецької  області   від
11.04.2003,   залишеним   без   зміни  ухвалою  апеляційного  суду
Донецької області від 13.11.2003, у позові відмовлено.

     На зазначені судові рішення надійшла касаційна скарга  Ю.,  в
якій   ставиться  питання  про  їх  скасування,  з  посиланням  на
порушення судом норм матеріального права.

     Палата вважає,  що касаційна скарга  підлягає  задоволенню  з
таких підстав:

     Відмовляючи в  позові,  суд  виходив  із  того,  що позивач з
1 липня до 8 серпня 2002 року був відсутній на роботі без поважних
причин.

     Висновки суду першої інстанції вважала правильними апеляційна
інстанція, залишаючи рішення без зміни.

     Проте з такими висновками погодитися неможливо.

     Відповідно до ст.  40 ЦПК  України  ( 1501-06  ) (1501-06)
        ,  пояснення
сторін про  відомі  їм  обставини,  що  мають значення для справи,
підлягають перевірці та оцінці поряд з іншими зібраними  в  справі
доказами.

     Усупереч цим  правилам суд не перевірив пояснення позивача та
не дав оцінки зібраним доказам.

     Зокрема, позивач  указував  на  те,  що  згідно  з   графіком
відпусток у липні 2002 року він мав право на чергову відпустку, із
заявою  про  надання   якої   він   звернувся   до   адміністрації
підприємства  26.06.2002.  Відповідач безпідставно відмовив йому в
наданні  чергової  відпустки,  оскільки   письмової   згоди   щодо
перенесення її на інший період він не давав.

     Відповідно до   ст.   11   Закону   України  "Про  відпустки"
( 504/96-ВР ) (504/96-ВР)
         та ст.  80 КЗпП України ( 322-08 ) (322-08)
         щорічна відпустка
за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток,
може бути перенесена на інший період тільки  за  письмовою  згодою
працівника   та   за   погодженням   з   профспілковим  або  іншим
уповноваженим на  представництво  трудовим  колективом  органом  у
разі,  коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період
може   несприятливо   відбитися   на   нормальному   ході   роботи
підприємства, установи, організації.

     Судом не   встановлено,  що  Ю.  давав  письмову  згоду  щодо
перенесення щорічної відпустки на інший період,  ніж визначений  у
графіку відпусток,  і що з цим погодився відповідний профспілковий
орган.

     Визнавши, що з 1 липня 2002 року позивач не виходив на роботу
без поважних причин, суд зазначених вище обставин не врахував.

     За таких   обставин   ухвалені   судами   рішення  підлягають
скасуванню з направленням справи на новий розгляд до  суду  першої
інстанції.

     Керуючись ст.  334  ЦПК  України  ( 1503-06 ) (1503-06)
        ,  Судова палата
У Х В А Л И Л А:

     Касаційну скаргу Ю. задовольнити.

     Рішення Торезького  міського  суду  Донецької   області   від
11.04.2003  та  ухвалу  апеляційного  суду  Донецької  області від
13.11.2003 скасувати,  а справу направити на новий розгляд до суду
першої інстанції.

     Ухвала оскарженню не підлягає.