СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
06.06.2002
(Витяг)
Суд не може визнати право власності на квартиру на підставі
договору про інвестування будівництва жилого будинку, якщо
рішенням суду в іншій справі право власності на цей будинок згідно
із зобов'язанням організації, яка вела будівництво, визнано за
іншою особою і це рішення набрало законної сили
У березні 1999 р. П. звернулася до суду з позовом про
визнання права власності на квартиру, визнання недійсними договору
застави та свідоцтва про право власності на квартиру. Позивачка
зазначала, що 7 грудня 1996 р. між нею та багатопрофільним
концерном "Спарк" (далі - Концерн) було укладено договір про
інвестування будівництва жилого будинку в м. Одесі, згідно з
умовами якого вона внесла на рахунок Концерну 77 тис. 200 грн. для
придбання у власність квартири загальною площею 135 кв. метрів,
яку Концерн повинен був передати їй після введення будинку в
експлуатацію.
Посилаючись на те, що умови договору Концерн не виконав, а
будинок перебуває під заставою в Промінвестбанку України (далі -
Банк), П. просила визнати недійсним договір застави майнових прав
на зазначений будинок, укладений між Банком та Концерном, і
визнати за нею право власності на квартиру в цьому будинку. Крім
того, позивачка просила визнати недійсним свідоцтво про право
власності на спірну квартиру, видане Банку у зв'язку з
накладенням стягнення на заставлене майно.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 травня
1999 р., залишеним без зміни судовою колегією в цивільних справах
Одеського обласного суду від 7 вересня 1999 р., позов П.
задоволено.
У касаційній скарзі Банк просив зазначені судові рішення
скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та
процесуального права.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як видно з матеріалів справи, рішенням арбітражного суду
Одеської області від 5 квітня 1999 р. за Банком визнано право
власності на багатоквартирний будинок із 40 квартир та підземну
стоянку в ньому. Це рішення набрало законної сили, і Банк отримав
22 квітня 1999 р. за N 326/99 свідоцтво про право власності на
спірну квартиру в зазначеному будинку.
Згідно з частинами 1 та 3 ст. 55 Закону від 7 лютого 1991 р.
N 697-XII ( 697-12 ) (697-12)
"Про власність" власник не може бути
позбавлений права на своє майно, крім випадків, передбачених цим
Законом та іншими законодавчими актами України. У передбачених
законодавством випадках допускається оплатне вилучення майна у
власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу
(службової особи). При цьому власникові виплачується вартість
цього майна у порядку й розмірах, установлених законодавством.
Вирішуючи спір, суд зазначених вимог закону не врахував і,
визнавши за П. право власності на квартиру та на гараж, фактично
безоплатно вилучив це майно у Банку.
Поза увагою суду залишилось і питання щодо відповідальності
сторін згідно з договором від 7 грудня 1996 р., укладеним між П.
та Концерном. У п. 3.5 цього договору зазначено, що при
простроченні підрядчиком фактичної передачі квартири інвестору
згідно з актом приймання-передачі на строк понад 30 діб інвестор
вправі вимагати розірвання договору, повернення інвестиційних
коштів та сплати штрафу в розмірі 5 % від суми останніх.
За таких обставин Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України визнала, що рішення Київського районного
суду м. Одеси від 17 травня 1999 р. та ухвала судової колегії в
цивільних справах Одеського обласного суду від 7 вересня того ж
року постановлені з порушенням норм матеріального та
процесуального права, а тому скасувала ці рішення і направила
справу на новий розгляд до суду першої інстанції.