розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 25 березня 2008 р. по справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про стягнення боргу за договорами позики з врахуванням індексу інфляції, 3% річних та процентів,

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду від 25.03.2008 р. і ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

Рішенням Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 25 березня 2008 р. було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 боргу за договорами позики з врахуванням індексу інфляції - 28 114,33 грн., 3% річних в сумі 610,70 та процентів в сумі 2 527,10 грн., а всього 31 252,13 грн., а також витрат на оплату переказу грошових коштів в сумі 365 грн., витрат по оплаті витрат на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи - 30 грн., судового збору - 312,52 та витрат на оплату складання позовної заяви - 250 грн.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до того, що суд неправильно застосував норми матеріального та порушив норми процесуального права, що призвело до винесення судом незаконного, необґрунтованого рішення, яке суперечить нормам ст. 213 ЦПК України.

Апелянт вважає, що суд проігнорував норми ст. 218 ч.1 ЦК України та норми ст. 1047 ч.2 ЦК України, оскільки він як позикодавець довів укладення договору позики та факт його невиконання, надавши суду три копії грошових переказів, три квитанції та довідку банку про направлення та отримання відповідачем цих грошей. Відповідач факту отримання грошей не заперечує, що звільняє його від обов'язку доказувати ці обставини в силу ст. 61 ч.1 ЦПК України, проте суд не надав взагалі оцінки цим доказам.

Відповідач отримавши вимогу про повернення ніяк не відреагував на неї, тобто фактично визнав її.

Крім того, на думку апелянта, надані відповідачем копії договорів підряду та про спільну господарську діяльність не мають відношення до договору позики між ними, що підтверджується копіями платіжних доручень, які апелянт додає до апеляційної скарги.

Відповідач проти задоволення апеляційної скарги заперечував, надавши письмове заперечення, стверджуючи, що надані позивачем банківські документи не підтверджують його зобов'язання повернути гроші. Відповідач зазначає, що ці гроші були перераховані йому під час спільної комерційної діяльності, що підтверджено відповідними договорами, а доводи апелянта ґрунтуються тільки на припущеннях.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін виходячи з наступного:

Суд першої інстанції у повному обсязі дослідив надані сторонами документи, перевірив доводи сторін, правильно встановив обставини справи, що мають значення для вирішення спору і дав їм вірну юридичну оцінку. Висновок суду ґрунтується на матеріалах справи та законі.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідно до ст. 60 ЦПК України

кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України.

Надані позивачем на підтвердження наявності договорів позики між ним та відповідачем копії квитанцій від 21.08.2006 р. на 4 426 грн. з оплатою за пересилку 74 грн. (а.с.6), від 06.11.2006 р. на 5 000 грн. з оплатою за пересилку 74 грн. (а.с.7), від 26.12.2006 р. на 15 000 грн. з оплатою за пересилку 210 грн. (а.с.8), не можуть бути беззаперечним доказом укладення цих договорів. Відповідно до ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Аналізуючи дану норму Закону, при відсутності письмового договору, боргові документи, що надаються позикодавцем, повинні підтверджувати дві обставини: по-перше, факт отримання боржником грошей і їх кількість, по-друге, волевиявлення боржника у певний строк - точно визначений чи визначений моментом витребування - повернути гроші.

Та обставина, що відповідач тричі отримував гроші за банківським переказом від позивача не є доказом укладення саме договору позики між сторонами, оскільки не вказують на мету переказу та його умови.

Позивач в судовому засіданні не довів свої позовні вимоги і не спростував доводи відповідача щодо отримання грошей від позивача за зазначеними вище переказами в межах спільної підприємницької діяльності, тому суд обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.

Письмові докази, які позивач додав до апеляційної скарги не можуть бути прийняті до уваги апеляційним судом, оскільки відповідно до ч.2 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд досліджує тільки ті докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Позивач та його представник таких поважних причин не навели.

Розглядаючи справу відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України, тобто в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що доводи викладені в апеляційній скарзі обґрунтованості судових висновків не спростовують, тому підстави для її задоволення відсутні.

Судове рішення постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Підстави для його скасування відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_1- відхилити.

Рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 25 березня 2008 р. - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але вона може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.