Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Мороз Л.Л., Бучик А.Ю.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Хмельницького міськрайонного суду від 27 вересня 2017 року (головуючий суддя Салоїд Н.М.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року (головуючий суддя Смілянець Е.С., судді: Залімський І.Г., Сушко О.О.) у справі №686/12840/17 за позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України у місті Хмельницькому про визнання дій протиправними щодо відмови у призначенні пенсії та зобов'язання до вчинення дій, -

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просив визнати протиправними дії та рішення суб'єкта владних повноважень, зарахувати до загального стажу роботи в органах прокуратури половину строку навчання у вищому навчальному закладі Львівському державному університеті ім. І.Франка за денною формою навчання, що становить 2 роки 4 місяці 28 днів. Зобов'язати відповідача призначити пенсію за вислугою років з 30 червня 2017 року виходячи з розрахунку 90 % від суми місячного заробітку без обмеження максимального розміру пенсії, відповідно до ст. 50-І Закону України "Про прокуратуру".

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що передбачені Законом України "Про прокуратуру" (1789-12) комплексні заходи є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності позивача, ефективного функціонування органів прокуратури. Таким чином, він був упевнений у своїх законних очікуваннях, що набуте ним на підставі чинного законодавства право на пенсію за вислугу 20 років та розмірі 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку позивачем буде реалізовано, і воно (право на пенсію) відповідно до вимог ст. 22 Конституції України не буде скасовано, зменшено або звужено. Невірним є висновок відповідача про відсутність необхідного стажу роботи за вислугу років, що дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (1789-12) та норм права про призначення спеціальних пенсій. Водночас, 1 жовтня 2011 до Закону України "Про прокуратуру" були внесені зміни, які порушили його права та збільшили стаж роботи, необхідний для отримання пенсії за вислугу років. Зазначені норми законодавства, виходячи з вимог Конституції України (254к/96-ВР) , повинні були бути застосовані для працівників прокуратури, яких прийнято на роботу після набрання чинності вказаним Законом.

Постановою Хмельницького міськрайонного суду від 27 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано протиправною відмову управління Пенсійного фонду України у м. Хмельницькому у зарахуванні до загального стажу роботи в органах прокуратури половину строку навчання на юридичному факультеті денної форми навчання Львівського державного університету ім. І Франка з 1 вересня 1994 року по 26 червня 1999 року, що становить 2 роки 4 місяці 28 днів. Зобов'язано управління Пенсійного фонду України у м. Хмельницькому зарахувати до загального стажу роботи в органах прокуратури ОСОБА_1 половину строку навчання на юридичному факультеті денної форми навчання Львівського державного університету ім. І Франка з 1 вересня 1994 року по 26 червня 1999 року, що становить 2 роки 4 місяці 28 днів. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що ОСОБА_1, перебуваючи на посаді прокурора відділу підтримання державного обвинувачення в суді прокуратури Хмельницької області, 27 червня 2017 року звернувся до управління Пенсійного фонду України у м. Хмельницькому із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років у відповідності до частини 1 статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11-.1991 року № 1789-ХII. При цьому, зазначав про наявність підстав для врахування до 20-річного стажу роботи половини строку навчання у вищих навчальних закладах.

Листом від 5 липня 2017 року за №282/Л-12 управління Пенсійного фонду України у м. Хмельницькому відмовило позивачеві у зарахуванні до стажу роботи половину строку навчання на юридичному факультеті денної форми навчання Львівського державного університету ім. І. Франка, так як університет не являється вищим юридичним закладом, а юридичний факультет є лише структурним підрозділом цього університету. Також йому відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про прокуратуру" № 1789-ХІІ (1789-12) від 01.12.1991 року (в редакції станом на 15 січня 2011 року), через відсутність необхідного стажу роботи за вислугу років, що дає право на призначення пенсії відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (1789-12) , а також відсутність норм щодо права про призначення спеціальних пенсій з 1 червня 2015 року.

Суди визнали неправомірним незарахування до стажу роботи позивача половини строку навчання у вищому навчальному закладі, мотивуючи свої рішення тим, що Львівський національний університет ім. І.Франка, де позивач навчався у період з 1 вересня 1994 року по 26 червня 1999 року, є вищим навчальним закладом у розумінні статті 25 Закону України "Про вищу освіту", у якому останній закінчив повний курс цього учбового закладу за спеціальністю "Правознавство", а рішенням Державної екзаменаційної комісії від 29 червня 1999 року йому присвоєно кваліфікацію "Юрист". Враховуючи наведене, суди зазначили, що до стажу позивача, що дає право на призначення пенсії за вислугою років, слід зарахувати половину строку навчання позивача у вищому навчальному закладі, а саме - 2 роки 4 місяці та 28 днів.

З урахуванням такого висновку, суди встановили, що на день звернення до відповідача, загальний стаж роботи позивача складав 20 років 4 місяці та 1 день. Проте, цей стаж є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (1789-12) , в редакції чинній на час звернення із заявою про призначення пенсії, у зв'язку з чим в задоволенні решти позовних вимог відмовили.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмовлених позовних вимог, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить скасувати судові рішення в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким визнати протиправною відмову пенсійного органу у призначенні пенсії за вислугу років та скасувати рішення №282/Л-12 від 5 липня 2017 року; визнати достатнім для призначення пенсії спеціальний стаж роботи 20 років 4 місяці 1 день, в т.ч. зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури 17 років 11 місяців 13 днів; зобов'язати Управління з 30 червня 2017 року призначити пенсію за вислугу років у розмірі 90% від місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи без обмеження граничного розміру. В решті судові рішення просить залишити без змін.

У відзиві на касаційну скаргу, орган Пенсійного фонду, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги, просить залишити її без задоволення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На час звернення ОСОБА_1 за призначенням пенсії набрав чинності Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 р. №1697-VII (1697-18) (далі по тексту - Закон №1697-VII (1697-18) ).

У зв'язку з набранням чинності зазначеним Законом втратили чинність положення статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ, в частині визначення осіб, які мають право на призначення пенсії за вислугу років та розміру такої пенсії.

У свою чергу, статтею 86 Закону№ 1697-VII визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років.

Так, відповідно до ч.1 ст. 86 Закону № 1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

Як встановлено судами, на момент звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії загальний стаж роботи позивача склав 20 років 4 місяці 1 день, з яких в органах прокуратури - 17 років 11 місяців 13 днів

Враховуючи вищезазначені положення ст. 86 Закону №1697-VII, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що стаж роботи ОСОБА_1 на час його звернення до відповідача є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років згідно Закону №1697-VII (1697-18) .

Слід зазначити, що виходячи із дії законів в часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (1697-18) , а не положення статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

З доводів заявленого позову та касаційної скарги вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ, позивач пов'язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII (1697-18) , що призвело до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України (254к/96-ВР) .

З такими доводами суд касаційної інстанції не погоджується з наступних підстав.

Відповідно до ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" № 1789-ХІІ, яка діяла в редакції Закону з 26.07.2001 р. (в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001 р. (2663-14) ) до 01.10.2011р. (в редакції Закону № 3668 від 08.07.2011 р. (3668-17) ), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 1 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії.

Таким чином, враховуючи положення ст.ст. 22, 58 Конституції України, можливо стверджувати про те, що у разі якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право раніше виникло).

За встановлених у цій справі обставинами, позивач у період часу з 26 липня 2001 року по 1 жовтня 2011 року, не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії за віком, а отже у позивача не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст.50-1 Закону України "Про прокуратуру" (у вказаній редакції).

Оскільки, позивач не набув такого права, то не можливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України (254к/96-ВР) , на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2016 року в справі № 33/6710/15-а, а також Верховним Судом у справах №372/2909/17, №211/3177/17 і підстав для відступу від неї не встановлено.

Щодо посилань позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеній в рішенні "Великода проти України" (№ 43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland № 6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно до частини першої ст. 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

З огляду на доводи касаційної скарги, а також на доводи відповідача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, підстави для перегляду судових рішень в частині задоволених позовних вимог відсутні.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що при вирішенні частини позовних вимог, які є предметом касаційного перегляду в межах доводів касаційної скарги, судами першої та апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим касаційна скарга, в межах її доводів, не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 345, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Хмельницького міськрайонного суду від 27 вересня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року у справі №686/12840/17 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.