800/523/17 Про визнання незаконним та скасування рішення Вищої ради правосуддя, яким залишено без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя про притягнення судді районного суду міста до дисциплінарної відповідальності - 05.04.2018 Прийняття

23 листопада 2017 року ОСОБА_24 звернулася до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВРП про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 24 жовтня 2017 року № 3418/0/15-17, яким залишено без змін рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17 про притягнення судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_24. до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - КАС України (2747-15) ) та на підставі Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) за розпорядженням керівника апарату Вищого адміністративного суду України від

15 грудня 2017 року № 1443 справу за позовною заявою ОСОБА_24 передано до ВеликоїПалати Верховного Суду.

ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 15 січня 2018 року відкрила провадження за скаргою ОСОБА_24 на рішення ВРП від 24 жовтня

2017 року № 3418/0/15-17.

На обґрунтування скарги (позову) ОСОБА_24 вказала про невідповідність прийнятого ВРП рішення Конституції та законам України у редакціях, які були чинними на момент постановлення нею як слідчим суддею рішень, що стали підставою для порушення дисциплінарної справи.

Зокрема, у скарзі зазначається, що:

- скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_9 подані до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) з порушенням встановленого законом шестимісячного строку з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення про утворення ТСК, а тому на підставі частини п'ятої статті 2 Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" (далі - Закон № 1188-VII (1188-18) ) ці скарги підлягали розгляду за загальною процедурою, тобто не ВРП, а Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (далі - ВККС);

- на час винесення ВРП оскарженого рішення минуло більше 60 днів з дня надходження скарги судді на рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП, у зв'язку з чим ВРП не мала повноважень ухвалювати це рішення;

- рішення ВРП та її Другої Дисциплінарної палати прийняті за межами встановленого законом строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

- недотримання ОСОБА_9 вимог частини третьої статті 2 Закону № 1188-VII щодо необхідності додати до заяви копію судового рішення, прийнятого суддею, щодо перевірки якого подається заява, винесеного у справах з питань, визначених у

статті 3 цього Закону, позбавило ОСОБА_24 можливості ефективно здійснити свій захист;

- скаржник на порушення частини п'ятої статті 30 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII (1798-19) ) не була належним чином повідомлена про засідання ВРП;

- в оскарженому рішенні відповідача не наведено жодної з підстав дисциплінарної відповідальності судді, передбачених частиною першою статті 83 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI (2453-17) ) у редакції, чинній на момент винесення рішень, які інкримінуються судді як порушення присяги. При цьому у вказаному рішенні не наведено і мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про наявність підстав дисциплінарної відповідальності судді.

23 лютого 2018 року ВРП до Великої Палати Верховного Суду подала відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що оскаржуване рішення прийнято повноважним складом ВРП та підписано всіма її членами, які брали участь у його ухвалені. Рішення містить посилання на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків. Відповідач дотримав усі вимоги законодавства, зокрема положення статті 58 Конституції України, та застосував до судді ОСОБА_24. дисциплінарне стягнення в межах передбаченого законодавством строку. Відтак підстав для задоволення вимог скарги ОСОБА_24. немає.

У судовому засіданні 05 квітня 2018 року ОСОБА_24 та її представники скаргу підтримали та просили її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник відповідача просила оскаржуване рішення ВРП залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи скаржника, представників скаржника та представника відповідача, перевіривши матеріали справи та наведені у скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення цієї скарги.

Матеріалами справи установлено, що Указом Президента України від 23 січня 2012 року № 29/2012 "Про призначення суддів" (29/2012) ОСОБА_24 призначено на посаду судді Печерського районного суду міста Києва. Указом Президента України від 15 червня 2012 року № 395/2012 "Про переведення суддів" (395/2012) ОСОБА_24 переведено у межах п'ятирічного строку на посаду судді Оболонського районного суду міста Києва.

У грудні 2014 року до ТСК надійшли заяви ОСОБА_9 від 09 грудня

2014 року та ОСОБА_8 від 12 грудня 2014 року про проведення спеціальної перевірки стосовно судді ОСОБА_24. відповідно до Закону № 1188-VII (1188-18) у зв'язку з постановленням суддею 25 січня 2014 року (справа № 756/1212/14-к) ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та

30 січня 2014 року (справа № 756/882/14-п) - постанови про притягнення до адміністративної відповідальності з накладенням адміністративного стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами строком на три місяці стосовно осіб, які були учасниками масових акцій протесту.

У зв'язку із закінченням повноважень ТСК листом секретаря ТСК від 18 лютого

2016 року за № 2246/0/9-16 заяви про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_24. та пов'язані з їх розглядом документи надіслані для розгляду за загальною процедурою до Вищої ради юстиції (правонаступником якої є ВРП; далі - ВРЮ).

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) (далі - Закон № 1402-VIII (1402-19) ), згідно з яким органом, уповноваженим здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів усіх інстанцій, є ВРП та її Дисциплінарні палати.

Згідно з пунктом 33 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII (1402-19) заяви, які передані ТСК ВРЮ відповідно до частини п'ятої статті 2 Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII "Про відновлення довіри до судової влади в Україні", дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

ДругаДисциплінарна палата ВРП 03 квітня 2017 року відкрила дисциплінарну справу стосовно судді ОСОБА_24.

Рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17 суддю Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_24. притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до неї дисциплінарне стягнення у виді внесення подання про звільнення її з посади.

Під час розгляду дисциплінарної справи, відкритої за заявою

ОСОБА_9 стосовно судді ОСОБА_24., Друга Дисциплінарна палата ВРП установила, що суддя ухвалою від 25 січня 2014 року (справа

№ 756/1212/14-к) застосувала до ОСОБА_10 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (строк дії ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено до 23 березня 2014 року), та дійшла висновку, що суддя ОСОБА_24., обравши ОСОБА_10 найбільш суворий запобіжний захід:

- не з'ясувала та не навела аргументів на користь того, що застосування більш м'яких заходів не зможе забезпечити належної процесуальної поведінки підозрюваного;

- не з'ясувала, чи доводять надані докази наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 296 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ), та чи існує хоча б один ризик, передбачений статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України (4651-17) );

- не встановила, що надані докази доводять наявність обставин, які свідчать про недостатність застосування більш м'якого запобіжного заходу до ОСОБА_10;

- не вказала про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення як підстави для застосування запобіжного заходу;

- не вказала, на яких матеріалах ґрунтується переконання слідчого судді про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_10 кримінального правопорушення;

- не навела мотивів відмови у задоволенні клопотання про допит свідків

ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, тобто не здійснила належного судового контролю за дотриманням прав і свобод ОСОБА_10 під час затримання і проведення досудового розслідування, не забезпечила реалізації ним права на повний та неупереджений судовий розгляд з урахуванням статей 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), чим допустила істотне порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду дисциплінарної справи, відкритої за заявою ОСОБА_8, ДругаДисциплінарна палата ВРП установила, що постановою від 30 січня 2014 року у справі № 756/882/14-п притягнуто ОСОБА_14 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 122-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП (80731-10) ), і накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами строком на три місяці, та дійшла висновку, що:

- суддя ОСОБА_24. обрала найбільш суворий із передбачених статтею 122-2 КУпАП вид адміністративного стягнення - позбавлення права керування транспортними засобами, не зазначивши мотивів, які саме дані характеризують вчинення правопорушення й особу порушника та враховані судом при обранні такого виду стягнення;

- посилання на врахування судом характеру вчинених правопорушень, даних про особу, яка притягується до адміністративної відповідальності, ставлення до вчиненого та ступеня вини не підтверджуються матеріалами справи, які не містять жодних доказів, а тому суддя не виконала вимоги статей 33, 245, 251, 252, 278, 280 КУпАП.

Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що характер допущених суддею ОСОБА_24. порушень при розгляді справ № 756/1212/14-к та

№ 756/882/14-п свідчить про вчинення нею дій, які порочать звання судді та принижують авторитет судової влади.

Беручи до уваги характер допущених порушень, які свідчать, що суддя необ'єктивно та несправедливо здійснила правосуддя під час розгляду справ № 756/1212/14-к та № 756/882/14-п, а також наслідки, які настали за результатами цих порушень, - підрив суспільної довіри до суду, позбавлення ОСОБА_10 особистої свободи без правових підстав, Друга Дисциплінарна палата врахувала дані про особу судді ОСОБА_24., яка позитивно характеризується, проте дійшла висновку, що застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади є пропорційним вчиненому та виправданим з урахуванням часу, що минув із моменту прийняття суддею рішень.

20 липня 2017 року ОСОБА_24. звернулася до ВРП зі скаргою на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17.

За результатами розгляду скарги ОСОБА_24 ВРП прийняла рішення від 24 жовтня 2017 року № 3418/0/15-17 про залишення без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17 про притягнення судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_24. до дисциплінарної відповідальності.

ВРП дійшла висновку, що порушення законодавства, допущені суддею ОСОБА_24., правильно кваліфіковані Другою Дисциплінарною палатою як порушення присяги (стаття 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР "Про Вищу раду юстиції" (далі - Закон № 22/98-ВР (22/98-ВР) ) у відповідній редакції) та вчинення істотного дисциплінарного проступку (пункт 1 частини дев'ятої статті 109 Закону № 1402-VIII), а застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади є пропорційним вчиненому та виправданим з урахуванням часу, що минув із моменту прийняття нею рішень.

Оцінюючи оскаржуване ОСОБА_24 рішення відповідача, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Статтею 131 Конституції України визначено, що в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

З метою усунення прогалин у національному законодавстві, на які звернув увагу ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", 21 грудня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон № 1798-VIII (1798-19) , який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.

Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює Дисциплінарні палати з числа членів ВРП.

Главою 4 розділу II Закону № 1798-VIII (1798-19) визначено порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Так, частинами першою, сьомою та восьмою статті 49 цього Закону передбачено, що розгляд дисциплінарної справи відбувається у відкритому засіданні Дисциплінарної палати, в якому беруть участь суддя, скаржник, їх представники.

У засіданні Дисциплінарної палати заслуховуються доповідач, суддя, скаржник, їх представники, свідки та інші особи, які були викликані або запрошені взяти участь у засіданні.

Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватись з матеріалами справи. Для ознайомлення можуть надаватися матеріали, які безпосередньо пов'язані зі скаргою, із дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних щодо знеособлення персональних даних.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді.

Згідно з частинами першою, третьою та десятою статті 51 Закону № 1798-VIII право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.

Скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до ВРП.

За результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право:

1) скасувати повністю рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та закрити дисциплінарне провадження;

2) скасувати частково рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;

3) скасувати повністю або частково рішення Дисциплінарної палати про відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;

4) змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення;

5) залишити рішення Дисциплінарної палати без змін.

На підставі частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII право на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, має суддя, щодо якого було ухвалено відповідне рішення.

Частиною сьомою статті 266 КАС України визначено, що на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду.

Наведені вище положення Закону № 1798-VIII (1798-19) та частини сьомої статті 266 КАС України узгоджуються з пунктом 77 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, в якому, серед іншого, зазначено, що організація дисциплінарного розгляду в кожній країні повинна бути такою, що дозволяє подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

У пункті 123 рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України" ЄСПЛ зазначив, що згідно з практикою Суду навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо "прав та обов'язків цивільного характеру", у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі "згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції" (див. рішення у справі "Альбер та Ле Комт проти Бельгії", пункт 29, та рішення від 14 листопада 2006 року у справі "Цфайо проти Сполученого Королівства", заява № 60860/00, пункт 42). У рамках скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції "повну юрисдикцію" або чи забезпечував "достатність перегляду" для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. рішення від 22 листопада 1995 року у справі "Брайян проти Сполученого Королівства", пункти 44-47, та вищезазначене рішення у справі "Цфайо проти Сполученого Королівства", пункт 43).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Враховуючи висновки ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне повно та всебічно перевірити оскаржуване рішення ВРП, у тому числі на предмет його відповідності вимогам статті 52 Закону № 1798-VIII.

Як зазначено у скарзі ОСОБА_24, скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були подані до ТСК з порушенням встановленого законом шестимісячного строку з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення про утворення ТСК, а тому на підставі частини п'ятої статті 2 Закону № 1188-VII ці скарги підлягали розгляду за загальною процедурою, що, на думку скаржника, свідчить про відсутність у відповідача повноважень на розгляд цих скарг. Законом № 1188-VІІ (1188-18) визначено правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв'язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону № 1188-VІІ заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно із статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення про її утворення.

Заяви, що надійшли після закінчення визначеного цією статтею строку, а також заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою (частина п'ята статті 2 Закону № 1188-VІІ).

Отже, наведеними вище положеннями Закону № 1188-VІІ (1188-18) передбачено необхідність передачі ТСК заяв, що надійшли до неї після закінчення визначеного частиною другою статті 2 цього Закону строку, саме до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

Відповідно до матеріалів справи заяви ОСОБА_9 від 09 грудня 2014 року та ОСОБА_8 від 12 грудня 2014 року про проведення спеціальної перевірки стосовно судді ОСОБА_24. відповідно до Закону № 1188-VII (1188-18) у зв'язку з постановленням суддею 25 січня 2014 року (справа № 756/1212/14-к) ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та 30 січня

2014 року (справа № 756/882/14-п) постанови про притягнення до адміністративної відповідальності з накладенням адміністративного стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами строком на три місяці стосовно осіб, які були учасниками масових акцій протесту, надійшли до ТСК після закінчення строку, визначеного частиною другою статті 2 Закону № 1188-VІІ.

У зв'язку із закінченням повноважень ТСК листом секретаря ТСК від 18 лютого

2016 року за № 2246/0/9-16 заяви про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_24. та пов'язані з їх розглядом документи на підставі частини п'ятої

статті 2 Закону № 1188-VII передані до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1401-VІІІ (1401-19) "Про внесення змін до Конституції України (254к/96-ВР) " (щодо правосуддя) та Закон № 1402-VІІІ (1402-19) , а 05 січня 2017 року набрав чинності Закон № 1798-VІІІ (1798-19) .

Пунктом 21 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII (1798-19) визначено, що заяви та скарги, передані на розгляд члену ВРЮ за результатами автоматизованого розподілу до створення дисциплінарних органів ВРП, залишаються в такого члена та можуть бути розглянуті дисциплінарним органом, до якого входить такий член, у випадках, встановлених законом.

Статтею 108 Закону № 1402-VIII та частиною другою статті 42 Закону № 1798-VІІІ встановлено, що дисциплінарні провадження щодо судді здійснюють Дисциплінарні палати ВРП.

Рішенням ВРП від 02 лютого 2017 року № 184/0/15-17 у ВРП утворено три Дисциплінарні палати, визначено кількісний та персональний склад кожної Дисциплінарної палати.

Згідно з пунктом 33 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII (1402-19) заяви, які передані ТСК ВРЮ відповідно до частини п'ятої статті 2 Закону України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні", дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

Аналізуючи наведені вище положення статті 2 Закону № 1188-VІІ у взаємозв'язку з нормами пункту 21 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII (1798-19) , статті 108 та пункту 33 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII (1402-19) , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що законодавець визначив ВРП органом, який уповноважений розглянути заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів), що надійшли до ТСК після спливу шести місяців з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення про її утворення, були в подальшому передані до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою, однак не були розглянуті ВРЮ до створення ВРП.

Таким чином, посилання скаржниці на те, що дисциплінарне провадження щодо неї здійснено ВРП, яка не мала відповідних повноважень, спростовуються вказаними нормами законодавства.

Наявна в матеріалах справи ксерокопія оскаржуваного рішення ВРП свідчить про те, що воно підписане всіма членами ВРП, які брали участь в його ухваленні. При цьому у скарзі ОСОБА_24 цей факт під сумнів не ставиться.

На підставі пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП може бути скасовано також у випадку, якщо суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП.

У скарзі ОСОБА_24 зазначила, що на порушення частини п'ятої статті 30 Закону № 1798-VIII вона не була належним чином повідомлена про засідання ВРП.

Відповідно до частини п'ятої статті 30 Закону № 1798-VIII особа, питання щодо якої має розглядатися ВРП, повідомляється про такий розгляд не пізніш як за десять календарних днів до дня засідання, крім випадків, якщо законом не вимагається участь такої особи у засіданні, а також якщо інше не визначено цим Законом.

Як убачається з матеріалів справи, листом від 13 жовтня 2017 року за № 19824/0/9-17 відповідач повідомив ОСОБА_24 про те, що розгляд її скарги на рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17 призначено на 24 жовтня 2017 року на 10 годину.

Вказану інформацію було також своєчасно оприлюднено на офіційному веб-сайті ВРП.

Проте лист відповідача від 13 жовтня 2017 року за № 19824/0/9-17 зареєстрований за місцем роботи ОСОБА_24 в Оболонському районному суді міста Києва лише 17 жовтня 2017 року.

24 жовтня 2017 року в засіданні ВРП по розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17 взяли участь представники судді ОСОБА_24 - адвокати ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які не заявляли клопотання про відкладення розгляду скарги ОСОБА_24 у зв'язку з несвоєчасним отриманням скаржником повідомлення про час та місце розгляду скарги. При цьому представникам судді на засіданні ВРП було надано можливість підтримати наведені у скарзі доводи, надавши відповідні пояснення та відповіді на запитання членів ВРП.

За таких обставин ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що несвоєчасне отримання ОСОБА_24 письмового повідомлення про час та місце розгляду її скарги не порушило право заявника взяти участь у цьому засіданні та надати ВРП доводи на підтримку раніше поданої скарги, а тому ця обставина не може бути підставою для скасування рішення відповідача, за умови його відповідності іншим вимогам чинного законодавства.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про відсутність визначених пунктами 1-3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування оскарженого рішення відповідача.

Оцінюючи рішення ВРП від 24 жовтня 2017 року № 3418/0/15-17 щодо наявності у ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких відповідач дійшов відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що визначальним критерієм правомірності оскарженого рішення відповідача є встановлення дисциплінарним органом обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак істотного дисциплінарного проступку.

Згідно із частиною другою статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до Конвенції та практики ЄСПЛ, зокрема, у справах "Нечипорук і Йонкало проти України", "Харченко проти України" та "Лабіта проти Італії", обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув'язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають правило поваги до особистої свободи.

Як зазначалося вище, 25 січня 2014 року слідчий суддя Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_24. постановила ухвалу, якою застосувала до ОСОБА_10 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (строк дії ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено до

23 березня 2014 року).

ВРП та її Друга Дисциплінарна палата установили, що в ухвалі суддя ОСОБА_24. дійшла висновку про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 296 КК України. Крім того, суддя зазначила, що при застосуванні запобіжного заходу враховано положення статті 5 Конвенції, а також практику ЄСПЛ, згідно з якими обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. Суддя вказала, що, вирішуючи питання про вид заходу забезпечення кримінального провадження, суддя враховує тяжкість покарання, що загрожує підозрюваному в разі визнання його винуватим у кримінальному правопорушенні, вік та стан здоров'я, сімейний і майновий стан, те, що він не сприяє органам досудового розслідування, вину не визнає, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, його репутацію та міцність соціальних зв'язків, підозру у вчиненні злочину з наявністю при собі раніше підготовлених предметів для завдання тілесних ушкоджень, а тому дійшла висновку про те, що є підстави вважати, що застосування до підозрюваного більш м'якого запобіжного заходу, окрім виняткового, не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.

Вказану ухвалу слідчого судді було оскаржено в апеляційному порядку.

Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 11 лютого 2014 року ухвалу слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 25 січня 2014 року скасував, застосував до ОСОБА_10 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, строк дії ухвали - до 23 березня 2014 року.

На думку колегії суддів Апеляційного суду міста Києва, застосовуючи до ОСОБА_10 винятковий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, слідчий суддя неповною мірою дотримався вимог кримінального процесуального законодавства України, а саме припустився таких порушень вимог статей 177, 178, 183, 194 КПК України, які істотно вплинули на правильність прийнятого рішення.

Відповідно до пункту 18 статті 3 КПК України слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Основним призначенням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному процесі, забезпечення законності й обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудових стадіях кримінального провадження.

Згідно із частинами першою та другою статті 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

На підставі частини першої статті 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Частиною другою статті 177 КПК України визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

За змістом частини першої статті 196 КПК України в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зазначає відомості про:

1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;

2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу;

3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу;

4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;

5) запобіжний захід, який застосовується.

Слідчий суддя, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті (частина друга статті 194 КПК України).

Водночас ВРП та її дисциплінарний орган установили, що слідчий суддя ОСОБА_24. в ухвалі від 25 січня 2014 року не вказала, на яких матеріалах ґрунтується переконання слідчого судді про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_10 кримінального правопорушення.

Суддя не взяла до уваги те, що згідно з показами, які містяться у протоколах допиту свідків та потерпілих працівників ПМОП "Беркут", жоден із них не вказував на ОСОБА_10 як на особу, яка вчиняла хуліганські дії, завдавала тілесні ушкодження працівникам міліції чи пошкодила спецтранспорт, а також того, що він використовував палиці, каміння, біти та арматуру.

За висновком відповідача, слідчий суддя не взяв до уваги, що відповідно до протоколу затримання особи в ОСОБА_10 вилучено лише куртку помаранчевого кольору із плямами темно-бурого кольору, шапку, взуття зі шнурками, брюки, інших речей вилучено не було. Оскільки в цьому випадку показання свідків - працівників ПМОП "Беркут" були єдиним доказом, за відсутності будь-яких інших фактів на підтвердження отриманих доказів слідчий суддя зобов'язана була оцінити їх з точки зору їхньої достовірності.

Крім того, у судовому засіданні слідчий суддя відмовила в задоволенні клопотання захисника підозрюваного щодо допиту ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 як свідків, які могли свідчити про обставини, що спростовують наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення.

Зазначену ухвалу мотивовано відсутністю повних анкетних даних свідків, про виклик яких заявив захисник, що позбавляє суд можливості викликати їх у судове засідання.

Ця ухвала не містить посилань на жодну норму КПК України (4651-17) , яка б передбачала відмову у задоволенні такого клопотання саме з підстав незазначення повних анкетних даних свідків.

Водночас відповідно до журналу судового засідання від 24-25 січня 2014 року слідчий суддя здійснювала допит свідка ОСОБА_11, проте мотивувальна частина ухвали суду не містить відомостей про взяття до уваги чи відхилення пояснень такого свідка, а також мотивів прийняття/відхилення таких пояснень.

Проаналізувавши наведені норми процесуального закону, враховуючи практику ЄСПЛ та положення Конвенції, ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновком відповідача про те, що при постановленні вказаної ухвали від 25 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_24 не вчинила дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження, а саме не забезпечила належної охорони прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, а також повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не піддавалася необґрунтованому процесуальному примусу.

Приписами статті 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

У пункті 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

ЄСПЛ у пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок ВРП про те, що необґрунтоване застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою порушує право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, і дає підстави вважати, що суддя ОСОБА_24. вчинила дії, що порочать звання судді і викликають сумнів у її об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Зазначені обставини свідчать про несумлінне ставлення судді ОСОБА_24 до покладених на неї обов'язків слідчого судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справи та загального захисту прав людини.

Крім того, матеріалами справи установлено, що 30 січня 2014 року суддя Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_24. у справі

№ 756/882/14-п прийняла постанову, якою притягнуто ОСОБА_14 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 122-2 КУпАП, та наклала на нього адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами строком на три місяці.

ВРП та її дисциплінарний орган установили, що у постанові суддя ОСОБА_24. зазначила, що суд критично оцінює пояснення ОСОБА_14 та вважає, що невизнання ним вини є способом захисту і спробою уникнути відповідальності за вчинене адміністративне правопорушення, і вбачає за необхідне застосувати до нього адміністративне стягнення за статтею 122-2 КУпАП у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами, оскільки інший вид стягнення буде недостатнім для досягнення мети, передбаченої статтею 23 зазначеного Кодексу.

Суддя в постанові зазначила, що суд не бере до уваги пояснення свідка, оскільки останні спростовуються рапортом працівника міліції, протоколом про адміністративне правопорушення, іншими матеріалами в їх сукупності.

Апеляційний суд міста Києва постановою від 28 лютого 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_14 задовольнив; постанову Оболонського районного суду міста Києва від 30 січня 2014 року про визнання ОСОБА_14 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 122-2 КУпАП, скасував, матеріали справи повернув до відділу ДАІ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві для проведення додаткової перевірки та належного оформлення.

17 березня 2014 року Апеляційний суд міста Києва виніс постанову, якою клопотання виконувача обов'язків прокурора Прокуратури Оболонського району міста Києва про звільнення ОСОБА_14 від адміністративної відповідальності задовольнив; постанову Оболонського районного суду міста Києва від 30 січня

2014 року про визнання ОСОБА_14 винним у вчиненні адміністративного правопорушення скасував, провадження у справі закрив; звільнив ОСОБА_14 від адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 122-2 КУпАП, на підставі статті 4 Закону України від 21 лютого 2014 року № 743-VII "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України".

Відповідно до частини першої статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Статтею 251 цього Кодексу встановлено, що доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Як убачається з матеріалів справи та було встановлено в процесі розгляду дисциплінарної справи стосовно судді ОСОБА_24., під час розгляду справи № 756/882/14-п у судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_14 не заперечував факту, що саме він 29 грудня 2013 року перебував за кермом автомобіля, проте заперечував факт невиконання ним вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу.

Обставини на підтвердження того, що ОСОБА_14 зупиняв працівник міліції за допомогою свистка і жезла, суддя ОСОБА_24. не дослідила та не врахувала під час розгляду справи про притягнення його до адміністративної відповідальності. Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_14 бачив вимогу працівника міліції про зупинку транспортного засобу, а суддя не вжила заходів щодо з'ясування вказаних обставин.

Як свідчить зміст постанови Оболонського районного суду міста Києва, суддя ОСОБА_24. обрала найбільш суворий із передбачених статтею 122-2 КУпАП вид адміністративного стягнення - позбавлення права керування транспортними засобами.

Відповідач та його дисциплінарний орган установили, що постанова судді не містить мотивів, які б пояснювали, які саме дані характеризують вчинення правопорушення, особу порушника та враховані судом при обранні такого виду стягнення.

Посилання на врахування судом характеру вчинених правопорушень, даних про особу, яка притягується до адміністративної відповідальності, ставлення до вчиненого та ступеня вини абсолютно не підтверджуються матеріалами справи, які не містять жодних доказів, якими вони підтверджені.

Отже, за висновком ВРП, мав місце спрощений підхід судді до вирішення справи про адміністративне правопорушення, поєднаний із допущенням порушень норм процесуального права (статті 251, 252, 265-1, 280 КУпАП), а також невиконанням обов'язку справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року

ХІ черговим З'їздом суддів України, установлено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Частиною четвертою статті 54 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на час постановлення ОСОБА_24 ухвали про обрання запобіжного заходу та прийняття постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, визначалося, що суддя зобов'язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН 27 липня 2006 року

№ 2006/23, суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.

У пункті 3.4 Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 (v002p710-11) визначено, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.

Згідно з пунктом 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов'язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов'язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

Між тим, як зазначено в оскарженому рішенні відповідача, наявність ознак дисциплінарного проступку в діях судді ОСОБА_24. було встановлено Другою Дисциплінарною палатою не виключно у зв'язку із допущенням суддею порушень вказаних норм законодавства, а також у зв'язку із встановленням фактів, які дали підстави для висновку, що відповідні порушення суддя допустив через беззаперечне прийняття доказів сторони обвинувачення без встановлення їхньої належності і допустимості та відхилення доводів осіб, питання про притягнення до відповідальності яких вирішувалось.

Саме ці дії судді були визнані такими, що порочать звання судді і підривають авторитет правосуддя, та на момент їх вчинення визнавалися порушенням присяги судді, а на момент розгляду дисциплінарної справи підпадають під визначення істотного дисциплінарного проступку.

Так, відповідно до частини першої статті 116 Закону № 2453-VI (у редакції, що діяла на час ухвалення вказаних рішень суддею ОСОБА_24) суддя звільняється з посади у разі порушення ним присяги судді на підставі положень пункту 5 частини п'ятої

статті 126 Конституції України.

Частиною другою статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_24) порушенням суддею присяги визнавалося вчинення ним дій, що, зокрема, порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Згідно з частиною другою статті 97 Закону № 2453-VI (у вказаній вище редакції) подання про звільнення судді з посади у зв'язку з порушенням присяги могло бути внесено, зокрема, у разі, якщо суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.

З набранням чинності 30 вересня 2016 року Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (1401-19) статтю 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладено в новій редакції.

Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та частини першої статті 115 Закону № 1402-VIII підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII установлено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується в разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

За змістом пунктів 1 та 7 частини дев'ятої цієї статті істотним дисциплінарним проступком (), що є несумісним зі статусом судді () може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі () якщо суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

З огляду на викладене дії, які на момент ухвалення рішень суддею ОСОБА_24

(25 та 30 січня 2014 року) розцінювались як порушення присяги, згідно з чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку, що є несумісним зі статусом судді.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши всі аргументи та доводи сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок ВРП, що порушення процесуального закону, допущені суддею ОСОБА_24 під час розгляду 25 січня 2014 року справи про обрання запобіжного заходу підозрюваному ОСОБА_10 та

30 січня 2014 року - справи про адміністративне правопорушення ОСОБА_14, є очевидними та грубими, а також несумісними із статусом судді та такими, що підривають авторитет правосуддя.

При цьому, всупереч доводам заявника, відповідач та його дисциплінарний орган здійснили не перегляд прийнятих суддею судових рішень у непроцесуальному порядку, а встановили порушення слідчим суддею кримінального процесуального закону та вчинення дій, які не відповідають завданням кримінального та адміністративного провадження, що є підставою для дисциплінарної відповідальності судді.

За таких обставин ВРП та її ДругаДисциплінарна палата правильно застосували до судді ОСОБА_24 дисциплінарне стягнення у виді подання про її звільнення з посади саме за вчинення істотного дисциплінарного проступку.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання скаржника на позбавлення її можливості ефективно здійснювати захист у зв'язку з недотриманням

ОСОБА_9 вимог частини третьої статті 2 Закону № 1188-VII щодо необхідності додати до заяви копію судового рішення, прийнятого суддею, щодо перевірки якого подається заява, винесеного у справах з питань, визначених у статті 3 цього Закону, оскільки це порушення ОСОБА_9 було усунуте Другою Дисциплінарною палатою під час розгляду дисциплінарної справи ОСОБА_24 у серпні - вересні 2016 року після встановлення номера кримінального провадження (№ 756/1212/14-к) та прізвища підозрюваного (ОСОБА_10) за запитами члена ВРП.

Безпідставними є і доводи скаржника про порушення ВРП строків притягнення ОСОБА_24 до дисциплінарної відповідальності.

Так, норми Закону № 2453-VI (2453-17) та Закону № 22/98-ВР (22/98-ВР) у редакціях, чинних на момент постановлення ОСОБА_24 ухвали про обрання запобіжного заходу та постанови у справі про адміністративне правопорушення, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги. Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (192-19) (далі - Закон № 192-VIII (192-19) ) внесено зміни до Закону № 22/98-ВР (22/98-ВР) , які набрали чинності 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI (2453-17) в новій редакції, що набрала чинності з 28 березня 2015 року.

Відповідно до частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Згідно з частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Отже, правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які можуть бути застосовані при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (2453-17) (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ), що набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Тобто застосування положень частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР після внесення до неї змін стало можливим лише після набрання чинності Законом № 2453-VI (2453-17) (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ).

Стаття 32 Закону № 22/98-ВР нерозривно пов'язана з розділом VI Закону № 2453-VI (2453-17) і має застосовуватися у поєднанні з нормами, що регламентують підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

У такому випадку, після набрання чинності Законом № 2453-VI (2453-17) (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ) уповноважений орган має право вирішувати питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в тому числі вчинені до набрання цим Законом чинності, протягом строку, встановленого частиною четвертою

статті 96 зазначеного Закону.

При цьому частина одинадцята статті 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року), яка діяла на час розгляду Другою Дисциплінарною палатою ВРП дисциплінарної справи судді ОСОБА_24., також передбачала можливість застосування до судді дисциплінарного стягнення не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.

Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача про те, що запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги (істотний дисциплінарний проступок), є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування ВРП та її Дисциплінарною палатою трирічного строку давності притягнення ОСОБА_24. до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням

статті 58 Конституції України.

З копії матеріалів дисциплінарної справи убачається, що згідно з довідкою, наданою Оболонським районним судом міста Києва, суддя ОСОБА_24. з дати вчинення дисциплінарного проступку (25 та 30 січня 2014 року) по день розгляду дисциплінарної справи перебувала на лікарняному з 12 по 17 березня 2014 року, з

08 по 14 квітня 2014 року, з 01 березня по 11 червня 2015 року, з 16 по 17 вересня 2015 року - усього 112 днів.

Крім того, суддя ОСОБА_24. перебувала у відпустках із 03 по 27 червня 2014 року, з 10 по 31 жовтня 2014 року, з 29 грудня 2014 року по 09 січня 2015 року, 17 липня 2015 року, 21 серпня 2015 року, з 18 по 25 вересня 2015 року, 19 листопада 2015 року, з 15 по 18 грудня 2015 року, 23 грудня 2015 року, з 26 по 28 січня 2016 року, з 15 по 29 лютого 2016 року, 14 березня 2016 року, з 22 по 25 березня 2016 року, з

29 березня по 01 квітня 2016 року, 05 квітня 2016 року, з 20 по 27 квітня 2016 року,

06 червня 2016 року, 27 липня 2016 року, з 25 по 28 серпня 2016 року, із 17 по

30 жовтня 2016 року - усього 117 днів.

З огляду на це Друга Дисциплінарна палата, з якою погодилась і ВРП, дійшла обґрунтованого висновку, що встановлений законом трирічний строк давності притягнення судді ОСОБА_24. до дисциплінарної відповідальності не закінчився.

Відповідно до частини сьомої статті 51 Закону № 1798-VІІІ ВРП розглядає скарги на рішення Дисциплінарної палати не пізніше шістдесяти днів із дня їх надходження. Цей строк може бути продовжений ВРП не більше ніж на шістдесят днів у разі потреби додаткової перевірки обставин та/або матеріалів справи.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_24. звернулася до ВРП зі скаргою на рішення її Другої Дисциплінарної палати 20 липня 2017 року.

Оскаржуване рішення за скаргою судді прийнято ВРП 24 жовтня 2017 року, тобто на 96-й день з дня подачі скарги.

Таким чином, скаргу ОСОБА_24 на рішення дисциплінарного органу розглянуто ВРП до закінчення встановленого частиною сьомою статті 51 Закону № 1798-VІІІ граничного терміну (120 днів).

Ураховуючи те, що відповідач не порушив граничний термін розгляду скарги, відсутність письмового рішення про продовження ВРП строку розгляду скарги судді після спливу шістдесяти днів з дня її подачі не є підставою для скасування оскарженого рішення відповідача.

Відповідно до частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.

Всупереч доводам скаржника відповідач та його дисциплінарний орган не порушили наведені вище положення частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання ОСОБА_24 виду дисциплінарного стягнення.

При цьому, зважаючи на характер порушень, допущених суддею ОСОБА_24, які свідчать, що суддя необ'єктивно та несправедливо здійснила правосуддя під час розгляду справ № 756/1212/14-к та № 756/882/14-п, а також на наслідки, які настали за результатами вчинених порушень, - підрив суспільної довіри до суду, враховуючи дані про особу судді ОСОБА_24., яка позитивно характеризується, взявши до уваги, що у справі № 756/1212/14-к вона без правових підстав позбавила ОСОБА_10 особистої свободи, Дисциплінарна палата та ВРП вмотивовано дійшли висновку, що застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади є пропорційним вчиненому.

На підставі частини восьмої статті 266 КАС України ВеликаПалата Верховного Суду за наслідками розгляду справи щодо оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може скасувати оскаржуване рішення ВРП або залишити його без змін.

Ураховуючи те, що, приймаючи оскаржуване рішення, ВРП діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, пропорційно, з урахуванням права судді на участь у процесі прийняття рішення, а також своєчасно, тобто протягом розумного строку, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги ОСОБА_24 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 24 жовтня 2017 року № 3418/0/15-17, яким залишено без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 19 червня 2017 року № 1574/2дп/15-17 про притягнення судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_24 до дисциплінарної відповідальності.

При цьому дії та рішення відповідача і його дисциплінарного органу не характеризувалися недоліками, які би могли поставити під сумнів принципи незалежності та неупередженості, як це було встановлено ЄСПЛ в рішеннях у справах "Олександр Волков проти України" (пункти 109-131) і "Куликов та інші проти України" (пункти 135-137), а подальший перегляд справи Великою Палатою Верхового Суду з урахуванням усіх ключових аргументів ОСОБА_24 гарантує відсутність впливу будь-яких недоліків на результат дисциплінарного провадження.