2а-6386/12/1070 Про визнання протиправними дій міської ради, визнання недійсним дублікату свідоцтва про право власності, визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - 03.04.2018 Прийняття

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 7 серпня 2013 року (головуючий суддя Лапій С.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 грудня 2013 року (головуючий суддя Саприкіна І.В., судді: Аліменко В.О., Федотов І.В.) у справі №2а-6386/12/1070 за позовом ОСОБА_2 до комунального підприємства Броварської міської ради "Броварське бюро технічної інвентаризації" та виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, реєстраційна служба Броварського міського управління юстиції Київської області, про визнання протиправними дій, визнання недійсним дублікату свідоцтва про право власності, визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

У грудні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому, з урахуванням остаточних уточнень, просив суд:

- визнати протиправною (незаконною) реєстрації права власності на нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 по 1/2 частки за ОСОБА_4 та ОСОБА_3,

- визнати протиправними дії Виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області щодо видачі дублікату свідоцтва про право власності від 3 липня 2012 року на вказану нежитлову будівлю по 1/2 частки за ОСОБА_4 та ОСОБА_3, а сам дублікат визнати недійсним;

- визнати протиправним пункт 3 рішення виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області від 12 червня 2012 року №269 в частині видачі дублікату свідоцтва про право власності на нерухоме майно громадянам ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в рівних частках на магазин-кафетерій, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1;

- зобов'язати реєстраційну службу Броварського міського управління юстиції Київської області провести перереєстрацію права власності на вказану нежитлову будівлю згідно постанови суду та поновити на неї право власності за позивачем.

В обґрунтування своїх вимог посилався на протиправність пункту 3 рішення Виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області та виданий на його підставі дублікат свідоцтва про право власності від 3 липня 2012 року, оскільки вказані у ньому особи - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не є власниками нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1. Як наслідок, реєстрація за ними права власності є незаконною та такою, що порушує його права як власника вказаної нежитлової будівлі.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 7 серпня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 грудня 2013 року, позов задоволено частково, а саме:

- визнано протиправними дії виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області щодо видачі дублікату свідоцтва про право власності від 3 липня 2012 року на нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 в частині, що стосується ОСОБА_4;

- визнано недійсним дублікат даного свідоцтва про право власності в частині, що стосується ОСОБА_4;

- визнано протиправним пункт 3 рішення виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області від 12 червня 2012 року №269 в частині видачі дублікату свідоцтва про право власності на нерухоме майно ОСОБА_4 на магазин-кафетерій, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що за поданням КП Броварської міської ради "Броварське бюро технічної інвентаризації" від 4 травня 2012 року виконавчим комітетом Броварської міської ради Київської області прийнято рішення від 12 червня 2012 року №269 "Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, згідно п. 3 якого вирішено видати дублікат свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зокрема, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в рівних частинах на магазин-кафетерій за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення КП Броварської міської ради "Броварське бюро технічної інвентаризації" видано дублікат свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а саме - нежитлову будівлю за вказаною вище адресою по 1/2 частки за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу від 24 липня 2008 року №1793, укладеного між позивачем, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (діяв від імені ОСОБА_4), придбано згадану вище нежитлову будівлю (магазин-кафетерій). Тобто, за вказаним договором єдиним власником спірної будівлі являвся позивач.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2009 року у справі №2-115/09, залишеним в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 15 лютого 2012 року, вказаний договір купівлі-продажу визнано недійсним в частині купівлі-продажу 1/2 частини цієї будівлі, яка належала ОСОБА_5

Частково задовольняючи позов, суди дійшли висновку, що станом на момент прийняття спірного рішення виконкому міськради (3 липня 2012 року) співвласниками спірної будівлі були ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (по 1/2 частки у кожного). Оскільки в п. 3 рішення від 12 червня 2012 року №269 станом на дату його прийняття жодним чином не відображено право власності, набуте гр. ОСОБА_2, як і не передбачено видачу дублікату свідоцтва станом на час першочергового оформлення права власності на магазин-кафетерій у 2007 році, дане рішення та дії з видачі дублікату свідоцтва від 3 липня 2012 року є протиправними. Крім того, суди звернули увагу, що з наявної у справі фотокопії дублікату свідоцтва про право власності слідує, що у ньому було відображено перехід права власності на 1/2 вказаної будівлі від ОСОБА_4 до ОСОБА_6 на підставі договору дарування, проте не зазначено будь-яких відомостей про майнові права гр. ОСОБА_2, чим порушено його право на їх визнання та підтвердження.

Відмовлячи в задоволенні позову в частині визнання протиправною реєстрації права власності від 3 липня 2012 року на нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 по 1/2 частки за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та зобов'язання реєстраційної служби Броварського міського управління юстиції Київської області провести реєстрацію права власності на вказану нежитлову будівлю за позивачем, суд зазначив, що за своєю правовою природою дублікат свідоцтва про право власності не є підтвердженням зміни власника нерухомого майно, та видається особі замість втраченого або зіпсованого свідоцтва про право власності. А згідно наявної в матеріалах справи Інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на час прийняття рішення в даній справі нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності гр. ОСОБА_3 та гр. ОСОБА_2 по 1/2 частки, що відповідає, зокрема, рішенню Броварського міськрайонного суду Київської області від 18.09.2009 у справі №2-115/09

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмовлених позовних вимог, ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні решти позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтована, зокрема, тим, що суди безпідставно послалися на факт належності 1/2 частки в кафе ОСОБА_3 Адже, як встановлено з пояснень представника БТІ станом на 12 червня 2012 року вся будівля рахувалася у власності ОСОБА_2, а це свідчить про порушення Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав, оскільки дублікат документу має право отримати лише власник. Таким чином, на думку скаржника, враховуючи безпідставність видачі дубліката свідоцтва (наявність оригіналу і можливість у встановленому законом порядку його отримати) та порушення порядку прийняття рішення з цього приводу (подання заяви особою, яка не є власником згідно даних державного реєстру, після винесення рішення і не подання публікації з такою заявою), його вимоги є законними та обгрунтованими, а тому, підлягають задоволенню у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи спір між сторонами, суди виходили з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте, суди попередніх інстанції не звернули уваги, що судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) в порядку адміністративного судочинства.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України у редакції, чинній на час прийняття рішення).

У ч. 1 ст. 2 КАС України (у зазначеній редакції) завданням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією (254к/96-ВР) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС у згаданій редакції).

Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) ) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

У п. 24 рішення в справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20 липня 2006 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у справі "Занд проти Австрії" від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з () питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів ()". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

З матеріалів справи та доводів касаційної скарги вбачається, що позивач, який вважає себе єдиним власником нерухомого майна, не погоджується з видачею дублікату правовстановлюючих документів на це майно іншим особам та реєстрацію за ними права власності, у зв'язку з чим є підстави вважати, що позов направлений на захист своїх порушених, як на думку позивача, прав, як власника нежитлової будівлі та добросовісного її набувача.

При цьому, оскаржене рішення органу місцевого самоврядування було реалізовано шляхом видачі дублікату правовстановлюючого документу на нерухоме майно, тобто вичерпало свою дію як ненормативний акт індивідуальної дії.

Тобто, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною особою спірної частки нежитлової будівлі має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Крім того, цей спір не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства, оскільки адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності на нерухоме майно.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, оскаржуються дійсність дублікату свідоцтва про право власності на майно, законність рішення і дій виконкому та реєстраційні дії, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 24 січня 2017 року у справі №815/6165/14, і підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 396/2550/17 (провадження №11-112апп18), від 13 березня 2018 року у справі №461/14599/13-а (провадження №11-101апп18), від 21 березня 2018 року у справі №802/1792/17-а (провадження №11-109апп18), від 21 березня 2018 року по справі №809/1946/15 (провадження №11-95апп18).

Відповідно до пункту 5 частини першої стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції діючій з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Відповідно до частини третьої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.

Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1). Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ