161/18051/20 Про поділ спільного майна подружжя - 14.05.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 липня 2022 року у складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року у складі колегії суддів Данилюк В. А., Осіпука В. В., Шевчук Л. Я. та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя при розірванні шлюбу.

Позов обґрунтовано тим, що з 25 листопада 2008 року позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 січня 2020 року. Під час шлюбу у них народилися діти: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, які проживають із позивачем за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилається на те, що за час перебування у шлюбі за спільні кошти вони розпочали будівництво житлового будинку на земельній ділянці площею 0,0925 га, що розташована в с. Струмівка Луцького району Волинської області. При цьому, вказана земельна ділянка була подарована відповідачу 31 січня 2017 року, хоча фактично вони оплатили її ринкову вартість за рахунок спільних коштів.

Вказує, що будівництво спірного будинку розпочалося в 2017 році відповідно до будівельного паспорта на забудову земельної ділянки та повідомлення про початок виконання будівельних робіт. При цьому, під час шлюбу вони спільно з відповідачем як подружжя, купували будівельні матеріали за спільні кошти та кошти її батьків.

Водночас, на момент розірвання шлюбу будинок не був введений в експлуатацію, оскільки у ньому не було здійснено внутрішніх робіт.

Однак, на даний час між ними не досягнуто домовленості щодо поділу будинку, як об`єкта спільної сумісної власності подружжя, хоча будинок майже збудований.

У зв`язку з наведеним, уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд:

- визнати об`єктом спільної сумісної власності об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_2 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частин вказаної нерухомості;

- здійснити поділ незавершеного будівництва, виділивши їй в натурі 57/100 частин будинку згідно варіанту 1 висновку будівельно-технічної експертизи;

- стягнути з відповідача грошову компенсацію за відхилення від ідеальних часток.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 липня 2022 року позов задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 незавершений житловий будинок з ступенем готовності 82 % на АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину об`єкта незавершеного будівництва (житлового будинку), зведеного за час шлюбу, що є сукупністю будівельних матеріалів та конструктивних елементів житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_2 .

Здійснено поділ об`єкта незавершеного будівництва (житлового будинку), що розташований на АДРЕСА_2 шляхом виділення в натурі ОСОБА_1 частини незавершеного житлового будинку зі ступенем готовності 82 %, а саме: 11/40 частин 1-3 кухні-їдальні площею 11,3 кв. м, 1-7 холу площею 11,5 кв. м, 1-8 санвузла площею 8,0 кв. м, 1-9 кімнати площею 18,4 кв. м, 1-10 кімнати площею 21,1 кв. м, 1-11 кімнати площею 12,6 кв. м, 1-12 гардеробної площею 7,5 кв. м, 1-13 кімнати площею 20,8 кв. м, загальною площею 111,2 кв. м, вартістю 491 634,00 грн.

Виділено ОСОБА_2 в натурі частину незавершеного житлового будинку зі ступенем готовності 82 %, а саме: 1-1 коридору площею 16,3 кв. м, 1-2 санвузла площею 3,2 кв. м, 29/40 частин 1-3 кухні-їдальні площею 29,7 кв. м, 1-4 кімнати площею 10,5 кв. м, 1-5 паливної площею 9,5 кв. м, 1-6 кабінету площею 25,0 кв. м, загальною площею 94,2 кв. м, вартістю 416 678,00 грн, що розташований на АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за відхилення від ідеальних часток в розмірі 38 459,50 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки фактично збудований за час шлюбу і за спільні кошти та працею подружжя, і як вбачається із висновку судової будівельно-технічної експертизи від 12 липня 2021 року № 15, вказаний об`єкт є незавершеним будівництвом, ступінь готовності якого становить 82 %, тому в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, слід визнати за ОСОБА_1 право власності на частину вказаної нерухомості.

Позивач не представила суду і не довела наявність доказів, які надавали б підстави для відступу від рівності часток, а тому в цій частині в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 липня 2022 року в частині позовної вимоги про поділ об`єкта незавершеного будівництва як спільної сумісної власності скасовано.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ об`єкта незавершеного будівництва (житлового будинку), що розташований на АДРЕСА_2 відмовлено.

В решті рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки фактично збудований за час шлюбу і за спільні кошти та працею подружжя.

Задовольняючи позов у частині поділу незавершеного будинку, суд першої інстанції врахував висновок судової будівельно-технічної експертизи від 12 липня 2021 року, яким було запропоновано варіанти поділу. Разом з тим, виділені для відповідача ОСОБА_2 приміщення складаються переважно із технічних приміщень, з житлових приміщень виділено лише одну кімнату 1-4 площею 10,5 кв. м, що є не співмірним із виділеними приміщеннями позивачу ОСОБА_1 .

Крім того, вказана експертиза не відповідає точній характеристиці об`єкта незавершеного будівництва, зокрема, не враховано та не вирішено питання поділу тераси, мансардного поверху, наявність яких убачається з фотознімків, які долучені до висновку експертизи. Висновки експертизи в частині варіантів поділу є неточними, незрозумілими та містять помилки, що підтвердив в судовому засіданні експерт, який проводив експертизу.

Враховуючи наведене, висновок експертизи у частині варіантів поділу об`єкта завершеного будівництва є неналежним доказом і не може бути покладений в основу поділу даного нерухомого майна. Клопотань про проведення повторної експертизи з цього питання сторонами не заявлено, а тому висновок суду про поділ в натурі об`єкта незавершеного будівництва є передчасним.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти у вказаній частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позову та залишити в силі у вказаній частині рішення суду першої інстанції.

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, витребувано справу із Луцького міськрайонного суду Волинської області.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

10 лютого 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

В касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц та від 20 липня 2022 року у справі № 703/2284/19.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно встановили джерело походження коштів на будівництво спірного об`єкта, оскільки це майно набуто за особисті кошти ОСОБА_2 Суди необґрунтовано встановили, що ступінь готовності спірного будинку 82%.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 592/5511/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 373/275/18 та від 07 липня 2021 року у справі № 461/4259/18.

Суд апеляційної інстанції вказавши, що висновки експертизи є неточними, незрозумілими та містять помилки не призначив додаткової чи повторної експертизи.

Суд апеляційної інстанції не роз`яснив сторонам наслідки вчинення чи невчинення процесуальних дій, щодо призначення експертизи для вирішення питань, що потребують спеціальних знань, а також фактично залишив спір щодо поділу об`єкта незавершеного будівництва без вирішення.

Доводи відзивів на касаційні скарги

У березні 2023 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 у якому вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому задоволенню не підлягає.

У березні 2023 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргуОСОБА_1 у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що з 25 липня 2008 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 січня 2020 року.

Згідно із договором дарування земельної ділянки від 30 січня 2017 року відповідач ОСОБА_2 отримав у власність земельну ділянку площею 0,0925 га, що розташована в с. Струмівка Луцького району Волинської області.

Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0925 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 0722884800:03:001:8352, що розташована в с. Струмівка Луцького району Волинської області, право власності на яку зареєстровано 31 січня 2017 року.

01 червня 2017 року на ім`я ОСОБА_2 було видано будівельний паспорт на забудову земельної ділянки та подано повідомлення про початок будівельних робіт.

Згідно із висновком експертизи від 12 липня 2021 року № 15, проведеної на підставі ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 квітня 2021 року, ступінь будівельної готовності об`єкта незавершеного будівництва житлового будинку на АДРЕСА_2 становить 82 %.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Згідно із частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) ; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України (2768-14) .

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 210/2492/19.

Згідно із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки фактично збудований за час шлюбу і за спільні кошти та працею подружжя, і як відомо із матеріалів справи, зокрема, висновку судової будівельно-технічної експертизи від 12 липня 2021 року № 15, вказаний об`єкт є незавершеним будівництвом, ступінь готовності якого становить 82 %.

Тому, суди правомірно в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнали за ОСОБА_1 право власності на частину вказаної нерухомості.

Матеріали справи не містять доказів, що будівництво спірного об`єкта нерухомості здійснювалося за особисті кошти відповідача.

Таким чином, доводи відповідача про те, що об`єкт незавершеного будівництва не може бути визнаним спільною сумісною власністю подружжя є безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо визнання об`єктом спільної сумісної власності вказаного незавершеного будівництва та визнання права власності на частку за кожним з подружжя, є обґрунтованими та таким, що відповідають встановленим обставинам справи.

Також, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог в частині поділу об`єкта незавершеного будівництва, оскільки матеріали справи в повній мірі не дають можливості співмірно поділити зазначене майно.

Встановлено, що висновок експертизи від 12 липня 2021 року № 15у частині варіантів поділу об`єкта незавершеного будівництва не може бути покладений в основу поділу спірного майна, оскільки містить неточну інформацію та суперечливі відомості.

Крім того, клопотань про проведення повторної експертизи сторони не заявляли, а тому висновок суду апеляційної інстанції про відмову у поділі в натурі об`єкта незавершеного будівництва є правомірним.

Посилання в касаційних скаргах на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 703/2284/19, від 08 липня 2020 року у справі № 592/5511/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 373/275/18 та від 07 липня 2021 року у справі № 461/4259/18 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Отже, доводи касаційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційних скарг правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 липня 2022 року у нескасованій апеляційним судом частині та постанову Волинського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року залишити без змін.