686/16707/18 Про визнання особистою приватною власністю квартири та за зустрічним позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння - 14.05.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 квітня 2022 року у складі судді Стефанишина С. Л. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 листопада 2022 року у складі колегії суддів Талалай О. І., Корніюк А. П., Ярмолюка О. І.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою приватною власністю квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання квартири спільною частковою власністю та реєстрацію права власності на квартиру.

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особистою приватною власністю квартири.

Позов мотивував тим, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно він є власником квартири АДРЕСА_1 . 14 травня 2018 року при зверненні до нотаріуса з метою укладення договору купівлі-продажу квартири, отримав відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з тим, що необхідно отримати згоду дружини на відчуження квартири.

Вважає спірну квартиру особистою приватною власністю, оскільки 09 січня 2006 року його батько ОСОБА_3 уклав договір на дольову участь у будівництві квартири АДРЕСА_1 . З метою виплати батьком повної вартості спірної квартири він продав належну йому на праві власності квартиру на АДРЕСА_2 . 01 липня 2007 року ОСОБА_3 видана довідка про виплату вартості квартири АДРЕСА_1 у повному обсязі. 10 липня 2007 року він уклав з батьком договір відступлення права вимоги, за яким він набув майнові права на вказану квартиру і 25 червня 2009 року зареєстрував право власності на нерухоме майно.

Позивач просив суд визнати його особистою приватною власністю квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року, позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 84,3 кв. м, житловою площею 51,4 кв. м.

Постановою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції не містить аналізу доказів, на підставі яких суд дійшов висновку про те, що спірне майно набуло статусу індивідуального майна саме позивача. Апеляційний суд, даючи оцінку окремим доказам, не звернув належної уваги на аргументи відповідача про те, що підставою для набуття у власність спірної квартири був договір про дольову участь в будівництві житла від 09 січня 2006 року № 111/92, предметом якого було фінансування квартири АДРЕСА_1, загальною площею 84,78 кв. м, укладений між ТОВ "Хмельницькбудінвест" та ОСОБА_1 .

Апеляційний суд предметно не дослідив, який з двох наявних у справі договорів про дольову участь у будівництві житла від 09 січня 2006 року № 111/92, предметом якого було фінансування квартири АДРЕСА_1, загальною площею 84,78 кв. м, які укладені ТОВ "Хмельницькбудінвест" окремо з ОСОБА_1 та з ОСОБА_3, був підставою для оформлення права власності на квартиру за позивачем.

Апеляційний суд оцінки доказам у справі не надав, не з`ясував причин і часу укладення одночасно двох договорів про дольову участь в будівництві житла від 09 січня 2006 року № 111/92, предметом якого було фінансування спірної квартири, з різними особами.

Апеляційний суд не звернув уваги, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування. У позовній заяві позивач стверджував, що на придбання спірної квартири він використав кошти, отримані від продажу іншої належної йому квартири. Проте ці доводи суди не перевірили як і не дослідили доказів на їх підтвердження чи спростування, не відобразили це в оскаржуваних рішеннях.

У лютому 2021 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання квартири спільною частковою власністю та реєстрацію права власності на квартиру.

Зустрічний позов мотивовано тим, що з 17 жовтня 1998 року по 17 липня 2018 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . За час шлюбу за спільні кошти фінансували будівництво квартири АДРЕСА_1 відповідно до договору № 111/92 на дольову участь в будівництві житла від 09 січня 2006 року. Договір був укладений чоловіком в інтересах сім`ї і квартира є спільною сумісною власністю подружжя. 05 серпня 2020 року без її згоди ОСОБА_1 за договором дарування відчужив вказану квартиру батькові ОСОБА_3 . А тому, ОСОБА_2 вважає, що вона вправі вимагати витребування квартири з чужого незаконного володіння.

Тому ОСОБА_2 просила суд:

- витребувати з чужого незаконного володіння на її користь і ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 84,3 кв. м;

- визнати вказану квартиру спільною частковою власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та зареєструвати право власності за нею та ОСОБА_1 по частині квартири за кожним.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 квітня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на частку трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

В решті вимог зустрічного позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що наявність в інвентарній справі правовстановлюючих документів та відсутність в ній укладеного договору відступлення права вимоги, за умовами якого первісний кредитор ОСОБА_3 за договором на дольову участь в будівництві житла від 09 січня 2006 року № 111/92 уступив новому кредитору ОСОБА_1 право на дольову участь в будівництві квартири АДРЕСА_1 свідчить, що первинний договір на будівництво житла укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї та сплачений за спільні кошти та на переконання суду підтверджує придбання та належність спірної квартири до спільної власності.

Укладений договір відступлення прав вимоги між батьком - ОСОБА_3 та сином - ОСОБА_1 укладений не в інтересах сім`ї та розцінюється судом, як спосіб ухилення або уникнення сторонами від поділу спірної квартири в подальшому.

Квартира АДРЕСА_1 є спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та придбана за спільні кошти подружжя. Оскільки спірна квартира є спільною власністю сторін, виходячи із рівності часток майна дружини та чоловіка, за ОСОБА_2 слід визнати право власності на частку вказаної квартири.

Суд вважав, що позивач за первісним позовом не надав доказів, що спірна придбана за його особисті кошти, тому суд дійшов до висновку про необґрунтованість первісних позовних вимог.

Вимоги зустрічного позову про витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 не підлягають до задоволення в цій частині так, як суд не встановив порушення прав ОСОБА_2, тому в їх задоволенні відмовлено за недоведеністю.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 21 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 квітня 2022 року у частині задоволення позовних вимог за зустрічним позовом про визнання квартири спільною частковою власністю і реєстрацію права власності на квартиру скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання квартири спільною частковою власністю та реєстрацію права власності на квартиру відмовлено.

У решті рішення суду залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2 488,69 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції у частині відмови в позові ОСОБА_1 про визнання квартири особистою приватною власністю ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування у межах доводів апеляційної скарги немає.

Разом з тим, рішення суду у частині задоволення позовних вимог за зустрічним позовом про визнання квартири спільною частковою власністю і реєстрацію права власності на квартиру не відповідає вимогам закону, оскільки зі змісту позовної заяви ОСОБА_2 вбачається, що вимоги про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя вона не заявляла, а просила визнати квартиру спільною частковою власністю ОСОБА_1 та її, а тому суд вийшов за межі позовних вимог та ухвалив рішення про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .

Вимоги про визнання квартири спільною частковою власністю та реєстрацію права власності на частину квартири задоволенню не підлягають, оскільки встановлено, що за договором дарування від 05 серпня 2020 року ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, а право власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна зареєстровано 05 серпня 2020 року, тобто на час розгляду справи і натепер квартира є власністю ОСОБА_3 .

У позові про витребування квартири позивачу за зустрічним позовом відмовлено і рішення суду у цій частині не переглядалося.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом скасувати, прийняти у вказаній частині нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги щодо витребування майна скасувати та задовольнити у вказаній частині позовні вимоги.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині встановлення судами обставин у справі. В решті рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_3, витребувано її із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2

24 лютого 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

В касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц, згідно якого суд апеляційної інстанції на підставі часини четвертої статті 367 ЦПК України може вийти за межі доводів і вимог апеляційної скарги лише в інтересах апелянта. Сутність такого тлумачення і правозастосування частини четвертої статті 367 ЦПК України зводиться до того, що інші учасники справи, які не подали апеляційну скаргу, але висловили свої заперечення щодо рішення суду першої інстанції під час судового процесу в апеляційній інстанції, позбавляються можливості справедливого судового захисту порушеного права, і при наявності порушення та (або) неправильного застосування норм матеріального права судом першої інстанції, позбавлені можливості захисту такого права, незважаючи на об`єктивне бачення суду неправильного застосування такої норми матеріального права. Частина четверта статті 367 ЦПК України не містить обмеження щодо захисту судом апеляційної інстанції прав учасників справи, які не подали апеляційну скаргу або у відкритті апеляційного провадження за їх апеляційною скаргою було відмовлено, за умови, що суд першої інстанції неправильно застосував норму матеріального права і таке неправильне застосування є явним з точки зору матеріального права.

У касаційній скарзі зазначається, що висновок суду першої інстанції про передчасність подання вимоги про витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 і відмова у задоволенні цієї вимоги є такими, що не відповідають обставинам справи. Суд першої інстанції не виходив за межі позовних вимог.

В касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що спірна квартира ніколи не належала до спільної власності подружжя. У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження виплати коштів за спірну квартиру за спільні кошти подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_3, який повністю сплатив дольову участь у фінансуванні квартири за умовами договору від 09 січня 2006 року № 111/92 на дольову участь в будівництві житла. ОСОБА_2 не вкладала кошти на дольову участь в будівництві спірного житла.

В оскаржуваних судових рішеннях вказано, що факт укладення договору дарування від 05 серпня 2020 року свідчить про намір позивача за первісним позовом ухилитись від поділу спільного майна подружжя, договір укладено не в інтересах сім`ї, що розцінюється як ухилення або уникнення сторонами від поділу спірної квартири, проте вказане спростовується матеріалами справи.

Доводи відзивів на касаційні скарги

У березні 2023 року ОСОБА_3 надіслав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 у якому просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення.

У березні 2023 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 у якому просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що з 17 жовтня 1998 року до 17 липня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.

09 січня 2006 року між ТОВ "Хмельницькбудінвест" і ОСОБА_1 був укладений договір № 111/92 на дольову участь у будівництві житла, предметом якого є сумісна діяльність по будівництву житла на основі дольової участі у фінансуванні квартири АДРЕСА_1 загальною площею 84,78 кв. м. Відповідно до пункту 1.2 договору дольовик зобов`язується внести цільовий внесок в сумі 330 642 грн згідно з календарним графіком, який є невід`ємною частиною цього договору.

14 вересня 2008 року між ТОВ "Хмельницькбудінвест" і ОСОБА_1 була укладена додаткова угода до договору № 111/92 на дольову участь у будівництві житла в м. Хмельницькому, відповідно до якої внесено зміни у пункт 1.1 договору щодо розміру загальної площі квартири.

Відповідно до довідки ТОВ "Хмельницькбудінвест" ОСОБА_1 виконав зобов`язання за договором на дольову участь у будівництві квартири АДРЕСА_1 у повному обсязі. Вартість квартири становить 331 825,28 грн.

Згідно із довідкою ТОВ "Хмельницькбудінвест" ОСОБА_1 станом на 04 червня 2007 року вніс дольову участь за квартиру № 92 за договором від 09 січня 2006 року № 111/92 в обсязі 333 793,28 грн.

Довідкою ТОВ "Хмельницькбудінвест" від 20 травня 2009 року № 65 підтверджується, що ОСОБА_1 згідно договору № 111/92 вніс кошти в розмірі 336 745,28 грн за площу квартири 85,5 кв. м.

За актом прийому-передачі квартири від 03 червня 2009 року відповідно до договору № 111/92 на дольову участь у будівництві житла в м. Хмельницькому та додаткової угоди до цього договору ТОВ "Хмельницькбудінвест" передало ОСОБА_1, а дольовик прийняв квартиру АДРЕСА_5 .

25 червня 2009 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Підставою для оформлення права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру є договір на дольову участь в будівництві житла від 09 січня 2006 року № 111/92, який укладений між ТОВ "Хмельницькбудінвест" і ОСОБА_1, акт прийому- передачі цієї квартири від 03 червня 2009 року, довідка ТОВ "Хмельницькбудінвест" про повний розрахунок за спірну квартиру. Також на ім`я ОСОБА_1 оформлено технічний паспорт на квартиру.

05 серпня 2020 року ОСОБА_1 шляхом укладення договору дарування відчужив спірну квартиру на користь батька ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.

Суд встановив, що з 17 жовтня 1998 року до 17 липня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі. 25 червня 2009 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що ОСОБА_1 не надав суду належних, допустимих і достатніх доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуто у період шлюбу.

Встановивши, що право власності на спірну квартиру ОСОБА_1 набув під час шлюбу з ОСОБА_2 та не довів того, що спірна нерухомість придбана за його особисті кошти, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні первісного позову.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 є безпідставними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що вимоги про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя вона не заявляла, а просила у зустрічному позові визнати квартиру спільною частковою власністю її та ОСОБА_1 . Проте, за договором дарування від 05 серпня 2020 року ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 спірну квартиру, право власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна зареєстровано 05 серпня 2020 року. Отже, на час розгляду справи в суді першої інстанції зазначена квартира належала ОСОБА_3, договір дарування квартири ОСОБА_2 не оспорювала.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову у частині визнання квартири спільною частковою власністю та реєстрацію права власності на квартиру.

Доводи про необхідність витребування спірної квартири колегія суддів Верховного Суду відхиляє, оскільки ОСОБА_2 не оскаржувала рішення місцевого суду у цій частині.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилалась на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц, згідно якого апеляційний суд не має права скасовувати рішення суду першої інстанції у тій частині, в якій воно не оскаржувалося, оскільки порушуються права осіб, які не подавали апеляційну скаргу.

Відступлення від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією динамічного тлумачення права як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).

Верховний Суд дійшов переконання, що не існує підстав для перегляду (відступлення) висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц, оскільки позиція щодо застосування норм процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, є зрозумілою та відповідає принципу правової визначеності. Зазначений правовий висновок є усталеним та застосовується судами при вирішенні подібних спорів, з урахуванням конкретних фактичних обставин справи.