183/5290/20 Про виселення із житлового будинку та зняття із реєстраційного обліку - 08.05.2024 Прийняття

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 14 січня 2008 року між Банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNG0GI0000004454, відповідно до умов якого банк надав йому кредит у розмірі 200 000,00 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % річних, з кінцевим терміном повернення до 14 січня 2023 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Банком і ОСОБА_1 14 січня 2008 року укладено договір іпотеки № DNG0GI0000004454, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок, загальною площею 93,7 кв. м, житловою площею 42,6 кв. м,

що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування від 24 жовтня 2001 року, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою за № 1-3976 та договору дарування

від 30 грудня 2004 року, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою за № 2-5305.

Банк вказував, що свої зобов`язання за кредитним договором він виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_1 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Договором іпотеки, укладеним між ОСОБА_1 та Банком, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки, Банк вважав, що реєстрація осіб у вищевказаному будинку є порушенням умов цивільно-правового договору та

статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду.

Відповідно до умов договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя. Даний обов`язок було порушено ОСОБА_1, а саме в житловому будинку після підписання договору іпотеки зареєстровані: ОСОБА_2, 2003 року народження, ОСОБА_3, 2005 року народження, ОСОБА_4, 2008 року народження, ОСОБА_5, 2011 року народження, ОСОБА_6, 2014 року народження, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Таким чином, ОСОБА_1 та усі інші мешканці, які зареєстровані у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, зареєструвалися з порушенням вимог законодавства, тому не мають права користування будинком.

Ураховуючи викладене, АТ КБ "ПриватБанк", з урахуваннямуточнених позовних вимог, просило суд виселити ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_8,

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з житлового будинку АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області

від 29 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року, у задоволенні позовних вимог

АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що відсутні підстави для виселення відповідачів з іпотечного майна без надання останнім іншого житла, оскільки передане в іпотеку нерухоме майно, придбане не за кредитні кошти.

Районний суд вказував, що неповнолітні діти - ОСОБА_2, 2003 року народження, ОСОБА_3, 2005 року народження, ОСОБА_4, 2008 року народження,

ОСОБА_5, 2011 року народження та ОСОБА_6, 2014 року народження набули право користування житловим будинком як члени сім`ї власника ОСОБА_1 відповідно до вимог статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", а тому зберігають це право протягом всього часу перебування житлового будинку в іпотеці. Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_1 відповідно до рішень Виконавчого комітету Новомосковської міської ради від 26 листопада

2012 року № 577 та № 578 призначений опікуном над дітьми-сиротами

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_4, у зв`язку з чим за дітьми закріплено право користування житлом за місцем реєстрації опікуна за адресою:

АДРЕСА_1 . При цьому, родина ОСОБА_1 є багатодітною та іншого житла не має.

Суд апеляційної інстанції вказав, що будинок по

АДРЕСА_1 належить іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 24 жовтня 2001 року, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-3976, та договору дарування від 30 грудня 2004 року, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-5305, тобто, вказане нерухоме майно набуте у власність іпотекодавцем не за рахунок кредитних коштів, а подарований ОСОБА_1 задовго до укладення кредитного та іпотечного договорів від 14 січня 2008 року. Крім того, згідно з пунктом 1.3 договору про іпотечний кредит № DNG0GI0000004454, кредит надається на поліпшення якості окремого житлового будинку по АДРЕСА_1, а не для його придбання.

Посилання АТ КБ "ПриватБанк" на умови пункту 20.12 договору іпотеки щодо обов`язку іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя, є безпідставними, так як вказаний пункт у іпотечному договорі

№ DNG0GI0000004454 від 14 січня 2008 року відсутній, відповідні умови в цьому договорі не погоджувались.

При цьому АТ КБ "ПриватБанк" не доведено, що реєстрація у будинку

по АДРЕСА_1 місця проживання відповідачів порушує права позивача, перешкоджає АТ КБ "ПриватБанк" у реалізації прав іпотекодержателя.

Крім того, позов по виселення (без надання іншого житлового приміщення) з підстав звернення стягнення на предмет іпотеки у даній цивільній справі не заявлений.

Безпідставними є посилання АТ КБ "ПриватБанк" на те, що у відповідачів є інше житло, оскільки в матеріалах справи відсутні докази наявності іншого помешкання, зареєстрованого за відповідачами на праві власності.

Суди послалися на відповідні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2023 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 травня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 10 жовтня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким їх позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 183/5290/20 з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

26 грудня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 квітня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Гулько Б. І. у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_9 .

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" мотивована тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, так як не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах: від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц,

від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 28 листопада 2019 року у справі

№ 910/8357/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц (провадження № 61?17888св19), від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19 (провадження № 61-8135св21), від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження № 61-9059св21), від 23 листопада 2022 року у справі

№ 209/2032/14-ц,від 22 лютого 2023 року у справі № 686/6902/16-ц (провадження № 61-1156св22), від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19,

від 04 жовтня 2023 року у справі № 125/1144/21.

Вказує, що договором іпотеки, укладеним між сторонами, передбачене право іпотекодержателя на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, позивач вважає, що реєстрація осіб у жилому будинку, який передано в іпотеку, є порушенням умов цивільно?правового договору та

статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинно відбуватись на підставі рішення суду.

Відповідно до пункту 20.12 договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя, проте даний обов`язок було порушено, оскількиусі мешканці зареєстровані за адресою предмета іпотеки у період з 06 квітня 2009 року по 20 грудня 2018 року, без будь-якої письмової згоди на це іпотекодержателя та всупереч положенням статті 9, 10 Закону України "Про іпотеку".

Зазначає, що суди не встановили обсяг житлової нерухомості, яка перебуває у власності відповідачів, придатності цих об`єктів до проживання, оскільки сама по собі реєстрація осіб у будинку не є підтвердженням наявності права користування цим майном. Встановлення факту придбання предмета іпотеки не за кредитні кошти не є визначальним для правильного розгляду спору.

Крім того, вказує, що висновки судів про відсутність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для відмови у задоволенні вимог про виселення, є помилковими, оскільки умовами договору іпотеки (пунктом 4 визначено іпотечне застереження) передбачено два способи звернення стягнення у позасудовому порядку це, зокрема: продаж від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому

статтею 38 Закону України "Про іпотеку" і прийняття предмета іпотеки у власність в порядку, визначеному статтею 37 Закону України "Про іпотеку", тому АТ КБ "ПриватБанк" без звернення з позовом до суду має право звернути стягнення на іпотеку для задоволення своїх вимог.

Відзиви на касаційну скаргу від учасників справи до суду не надходили.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

1) Застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 4) Апеляційним судом належним чином не досліджено зібрані

у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що 14 січня 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит № DNG0GI0000004454, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 200 000,00 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % річних, з кінцевим терміном повернення до 14 січня 2023 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором (а. с. 5-8).

Згідно з пунктом 1.3 кредитного договору, кредит надається на поліпшення якості окремого житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним вище кредитним договором, між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 14 січня 2008 року укладено договір іпотеки № DNG0GI0000004454, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л. за реєстровим № 230 (а. с. 9-10).

Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору № DNG0GI0000004454 від 14 січня 2008 року, іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передає,

а іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених цим договором, нерухоме майно житлового призначення, а саме: будинок з будівлями та спорудами загальною площею 93,7 кв. м, житловою площею 42,6 кв. м,

що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, та земельна ділянка загальною площею 0,0911 га за цією адресою.

Вказаний вище будинок належить ОСОБА_1 (іпотекодавцю) на праві власності на підставі договору дарування від 24 жовтня 2001 року, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою за реєстровим №1-3976, та договору дарування від 30 грудня 2004 року, посвідченого Новомосковською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-5305 (пункт 1.2 іпотечного договору).

Пунктом 2.3.1 іпотечного договору № DNG0GI0000004454 від 14 січня 2008 року погоджено, що іпотекодавець має право, зокрема, володіти, користуватися та розпоряджатися предметом іпотеки відповідно до його призначення.

У пункті 2.4 іпотечного договору № DNG0GI0000004454 від 14 січня 2008 року визначено, що іпотекодавець зобов`язаний, зокрема:

без дозволу іпотекодержателя не відчужувати та не обтяжувати будь-яким чином предмет іпотеки (оренда, лізинг, тощо) (підпункт 2.4.2);

у тридцятиденний строк повідомити іпотекодержателя про зміну реєстрації та/або місця постійного проживання, зміну місця працевлаштування, прізвища, імені, по-батькові, та інших обставин, що можуть вплинути на виконання зобов`язань за цим договором та договором про іпотечний кредит (підпункт 2.4.11).

Згідно з довідки Виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області від 01 червня 2020 року № 1174, у житловому будинку

АДРЕСА_1 зареєстровані: з 06 квітня 2009 року - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; з 22 лютого 2010 року - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; з 22 лютого 2010 року - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5 ; з 20 грудня 2018 року - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4 ; з 22 лютого 2010 року - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_6 ; з 20 грудня 2018 року - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, з 20 грудня 2018 року - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_7 (а. с. 11).

Відповідно до висновку органу опіки та піклування Виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області від 15 травня 2023 року

№ 923/0/2-23 року, зокрема, родина ОСОБА_1 є багатодітною та іншого житла не має; орган опіки та піклування вважає, що виселення та зняття з реєстрації неповнолітніх ОСОБА_3, 2005 року народження, ОСОБА_4, 2008 року народження, та малолітніх ОСОБА_5, 2011 року народження, ОСОБА_6,

2014 року народження, суперечитиме нормам чинного законодавства України, зокрема Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) , Конвенції "Про права дитини" та призведе до порушення, зокрема, житлових прав дітей, зменшення або обмеження яких є неприпустимим (а. с. 140-141).

Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України "Про іпотеку).

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Згідно із частиною першою статті 12 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 33 цього Закону України у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

У частині третій статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду); позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40Закону України "Про іпотеку").

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку").

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частин першої, четвертої

статті 156 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій

статті 64 цього Кодексу.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", "Кривіцька та Кривіцький проти України").

Концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства").

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".

Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України"

від 02 грудня 2010 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України.

Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі

№ 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), на яку заявник і посилається у касаційній скарзі, але невірно її тлумачить, дійшла правового висновку, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадківвиселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотекив позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, в якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Як уже зазначалося, визначеним статтею 40 Закону України "Про іпотеку", підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

АТ КБ "ПриватБанк" як на підставу позовних вимог не посилалося та не надало доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_1 .

Суди попередніх інстанцій встановили, що будинок по

Отже, підстав для виселення немає, так як іншого житла позивач не запропонував. Тому доводи касаційної скарги в цій частині про те, що рішення про позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки може бути прийнято і пізніше, є помилковими.

Така судова практика є незмінною як у постановах Верховного Суду України, так і у подальшому підтриманою Великою Палатою Верховного Суду (див.: постанову

від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18 та інші).

Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору від 14 січня 2008 року

№ DNG0GI0000004454, іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передає,

що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, та земельна ділянка загальною площею 0,0911 га за цією ж адресою.

Тобто, вказане нерухоме майно набуте у власність ОСОБА_1 не за рахунок кредитних коштів, а на підставі договору дарування від 24 жовтня 2001 року та договору дарування від 30 грудня 2004 року ще до укладення іпотечного договору від 14 січня 2008 року, на підставі якого спірний будинок був переданий в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 14 січня 2008 року № DNG0GI0000004454.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, підстави заявленого позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах: від 09 січня 2023 року у справі № 691/995/21, від 23 січня 2023 року у справі № 199/8873/21, від 31 січня 2023 року у справі № 202/7525/21,

від 07 квітня 2023 року у справі № 183/4167/20, провадження № 61-9808св22,

від 13 квітня 2023 року у справі № 932/929/22, провадження № 61-1731св23,

від 18 травня 2023 року у справі № 183/4173/20, провадження № 61-3475св22,

від 31 травня 2023 року у справі № 215/6578/21, провадження № 61-153св23,

від 04 жовтня 2023 року у справі № 932/10763/20, провадження № 61-3729св22,

від 25 жовтня 2023 року у справі № 314/460/22, провадження № 61-13109св22,

від 06 грудня 2023 року у справі № 205/5887/22, провадження № 61-9703св23,

від 19 лютого 2024 року у справі № 314/459/22, провадження № 61-5881св23,

від 13 березня 2024 року у справі № 297/1649/21, провадження № 61-1768св24,

від 19 квітня 2024 року у справі № 183/6274/21, провадження № 560св24,

від 30 квітня 2024 року у справі № 636/5747/21, провадження № 61-144св24 та інших.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц (провадження

№ 61-18802св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц (провадження № 61-17888св19), від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19 (провадження № 61-8135св21), від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження

№ 61-9059св21), від 23 листопада 2022 року у справі № 209/2032/14-ц, від 22 лютого 2023 року у справі № 686/6902/16-ц (провадження № 61?1156св22), від 04 жовтня 2023 року у справі № 125/1144/21 (провадження № 61-5912св23), колегія суддів відхиляє зогляду на те, що встановлені фактичні обставини у справі, що переглядається, відрізняються від обставин у справах, на які посилається заявник, як доведенням позовних вимог, так і правовим регулюванням.

Водночас викладені в оскаржуваних судових рішеннях у цій справі висновки судів не суперечать правовим висновкам, сформульованим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження

Доводи касаційної скарги щодо невстановлення апеляційним судом обсягу житлової нерухомості, яка перебуває у власності відповідачів, та можливості їх проживання за іншою адресою, не заслуговують на увагу, оскільки позивач таких доказів не надав. Саме позивач має довести ті обставини, на які він посилається. При цьому, суд апеляційної інстанції вказав, що в матеріалах справи відсутні докази наявності іншого помешкання, зареєстрованого за відповідачами на праві власності, а позивач вказаного не спростував.

Посилання касаційної скарги на те, що придбання предмета іпотеки за кредитні кошти чи не за кредитні кошти не є визначальним у цій справі, є помилковим, так як саме ця обставина є основною, вона визначена наведеними вище нормами матеріального права, що унеможливлює задоволення як основної позовної вимоги, так і похідних вимог.

Апеляційний суд правильно встановив характер правовідносин між сторонами, обґрунтовано застосував закон, що їх регулює, повно дослідив зібрані у справі докази та надав належну правову оцінку аргументам сторін і зібраним у справі доказам, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.

Щодо посилання у касаційній скарзі на те, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці, необхідно зазначити таке.

Доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Прояву недобросовісної поведінки з боку відповідачів у цій справі суд не встановив.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваних судових рішеннях, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами, а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону.