753/19773/21 Про встановлення факту постійного проживання фізичної особи на території України - 08.05.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Діденка Володимира Євгеновича, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 липня

2022 року у складі судді Курічової В. М. та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,

Описова частина

Короткий зміст вимог заяви

У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Діденко В. Є.,

звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України включно до 24 серпня 1991 року, заінтересована особа - Державна міграційна служба України (далі -ДМС України).

В обґрунтування заяви зазначено, що ОСОБА_1 народилася хлопчиком

ІНФОРМАЦІЯ_1 у Сполучених Штатах Америки (далі - США), ім`я

при народженні - ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ), батько - ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ), громадянин Куби, мати - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянка СРСР.

Факт народження ОСОБА_2 зареєстровано в посольстві СРСР

у США. З 09 травня 1987 року по 10 липня 1992 року ОСОБА_2 разом із батьками проживав у місті Сімферополі (на той час - Кримська область УРСР).

У 1996 році його усиновили ОСОБА_8 та ОСОБА_9, у зв`язку з чим його прізвище, ім`я та по батькові було змінено на ОСОБА_10 .

У подальшому ім`я було змінено на ОСОБА_1 внаслідок гендерної орієнтації та фактичного перебування у шлюбних відносинах

із ОСОБА_11 .

ОСОБА_1 є громадянкою США, проте має намір оформити громадянство України за територіальним походженням.

З урахуванням наведеного, представник ОСОБА_1 - адвокат

Діденко В. Є., просив суд установити факт проживання ОСОБА_1

на території України включно до 24 серпня 1991 року.

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян

та правовий режим на тимчасово окупованій території України" ухвалою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2021 року визначено Дарницький районний суд міста Києва для забезпечення розгляду вищевказаної заяви.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України.

Суд першої інстанціїнадав оцінку наявним у матеріалах справи доказам

в їх сукупності і вважав, що заявником, громадянкою США, не доведено факт постійного проживання на території України включно до 24 серпня 1991 року.

При цьому районний суд не взяв до уваги докази, видані органами окупаційної влади, так як вони є недопустимими доказами. У цій частині суд першої інстанції врахував прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та практику Міжнародного Суду ООН щодо "Намібійських винятків", Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2017 року №9-697/0/4-17 (v0697740-17) .

Районний суд застосував відповідні норми Закону України "Про громадянство України" (2235-14) , Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (215/2001) (далі - Порядок).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Діденка В. Є., залишено

без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються

на нормах законодавства, так як заявником не доведено факт постійного проживання на території України включно до 24 серпня 1991 року.

Апеляційний суд погодився з висновками районного суду про те, що дана справа не стосується встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, а тому документи, які надав представник заявниці, видані органами окупаційної влади, а не лікувальними закладами,

є недопустимими доказами для вимог, які заявлені.

При цьому оригінал архівної довідки, доданої представником заявника, відрізняється від її копії, а в деякій частині викладена в ній інформація спростована представником заінтересованої особи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У червні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Діденка В. Є., звернувся

до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.

Підставою касаційного оскарження судових рішень вказано неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 13 червня 2023 року. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив

на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2023 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2023 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22).

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2024 року поновлено касаційне провадження у справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про відсутність правових підстав для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України включно до 24 серпня 1991 року, так як у матеріалах справи наявні докази, які підтверджують факт проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Суди попередніх інстанцій невірно врахували прецедентну практику ЄСПЛ

та практику Міжнародного Суду ООН щодо "Намібійських винятків", інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2017 року № 9-697/0/4-17 (v0697740-17) , не врахували відповідну судову практику Верховного Суду, відповідно до якої суд може застосувати названі загальні принципи ("Намібійські винятки") у контексті як мінімум "реєстрація народжень, смертей і шлюбів", виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами, як встановлення можливих фактів, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для реалізації низки прав людини (громадянина України).

Тобто суд може застосовувати вказані принципи до будь-яких документів,

якщо їх невизнання веде за собою порушення або обмеження прав громадян.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від ДМС України, в якому вказується, що оскаржувані судові рішення ухвалено

з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а касаційна скарга заявника є необґрунтованою.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з посвідченням особи № НОМЕР_1 (Штат Техас, США), переклад якого

з англійської мови на українську мову посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус)

Козаєвою Н. М., реєстровий номер 5002, заявницею є ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 112-114).

Із поданої заяви вбачається, що ОСОБА_1 є громадянкою США.

Відповідно до ордера Моніторингової місії з прав людини в Україні про проведення правової експертизи про встановлення факту народження від 20 жовтня 2020 року: факт народження ОСОБА_1 на території США є легітимним; належність

до громадянства російської федерації не виявлено; належність до громадянства України за територіальним походженням виявлено; зв`язки з Україною, родинні

і сімейні зв`язки за допомогою фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_11, який є етнічним українцем, вважається легітимним (а. с. 108-111).

Згідно з афідевіту, посвідченого приватним нотаріусом Козаєвою Н. М., реєстровий номер № 5004, ОСОБА_1 отримано вищевказаний ордер Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні про проведення правової експертизи про встановлення факту народження ІНФОРМАЦІЯ_4

Представником заявника надано до суду оригінал адресного листка вибуття, виданий "Отделом УФМС россии по Республике Крым в Центральном районе

г. Симферополя" (а. с. 102), довідки про народження, яку видано 01 вересня

2020 року "Отделом записи актов гражданського состояния города Симферополя Департамента записи актов гражданського сотояния Министерства юстиции Республики Крым" (а. с. 103), оригінал та копію архівної довідки вих. № 12,

яку видано 02 жовтня 2021 року за підписом начальника архіву та ректора "МБДОУ № 2 "Звездочка" г. Симферополя муниципального образования городской округ г. Симферополя Министерства образования и науки российской федерации" (а. с. 104, 134 зворот).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права

без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга представника представника ОСОБА_1 - адвоката

Діденка В. Є., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав

(частина перша статті 293 ЦПК України).

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає

в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна

або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом

не визначено іншого порядку їх встановлення.

Стаття 1 Закону України від 18 січня 2001 року "Про громадянство України" дає визначення, зокрема, таких термінів: громадянство України - правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах

та обов`язках; громадянин України - особа, яка набула громадянство України

в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України

і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або мають військовий квиток, виданий іноземцю чи особі

без громадянства, які в установленому порядку уклали контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, або мають посвідчення біженця

чи документ, що підтверджує надання притулку в Україні.

Законодавство України, яке регулює підстави і порядок набуття громадянства

та його припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь

у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових

і службових осіб розрізняє, зокрема, порядок та процедуру встановлення належності до громадянства України та набуття громадянства України.

Стаття 3 Закону України "Про громадянство України" встановлює належність

до громадянства України. Відповідно до цієї статті громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (2235-14) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні

і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками

в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України

та міжнародних договорів України.

У частині другій цієї статті вказано, що особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, -

з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки

про громадянство України.

Встановлення належності особи до громадянства України це - визнання особи громадянином України відповідно до статті 3 Закону України "Про громадянство України", але яка з тих чи інших причин досі не має паспорта громадянина України та не є громадянином іншої держави.

З метою організації виконання Закону України "Про громадянство України" (2235-14) Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (215/2001) , зокрема, затверджено Порядок, яким відповідно до вказаного Закону визначено перелік документів,

які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності

до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень

з питань громадянства України.

Згідно з пунктом 7 Порядку встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають

у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року

не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті "а" цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.

Для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає до територіального органу Державної міграційної служби України

за місцем проживання: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи

та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону особа, яка проживала на території України

за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає

до територіального органу Державної міграційної служби України за місцем проживання (пункт 9 Порядку): а) заяву про встановлення належності

до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР.

У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України

про встановлення особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів,

що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України за станом

на 13 листопада 1991 року.

Отже, встановлення факту постійного проживання особи на території України

за станом на 24 серпня 1991 року або проживання особи на території України

за станом на 13 листопада 1991 року є підставою для встановлення належності

до громадянства України відповідно до пункту 1 або 2 статті 3 Закону України "Про громадянство" і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.

Статтею 8 Закону встановлено набуття громадянства України за територіальним походженням. Так, особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама

чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід

чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися

або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Для оформлення набуття громадянства України в установленому порядку разом

із заявою (клопотанням) про набуття громадянства України подається: особою

без громадянства - декларація про відсутність іноземного громадянства; іноземцем - зобов`язання припинити іноземне громадянство.

Для оформлення набуття громадянства України замість зобов`язання припинити іноземне громадянство (підданство) може бути подано: 1) іноземцем, якого визнано біженцем або якому надано притулок в Україні, - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні; 2) іноземцем, який постійно проживає в Україні на законних підставах та є громадянином держави, з якою Україна уклала міжнародний договір, що передбачає припинення особою громадянства цієї держави одночасно

з набуттям громадянства України, - заяву про зміну громадянства; 3) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить (проходив) військову службу за контрактом у Збройних Силах України, його подружжям - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку уклала контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України, та декларацію про відмову від іноземного громадянства для другого із подружжя; 4) іноземцем із числа осіб, зазначених

у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та його подружжям - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та декларацію про відмову від іноземного громадянства

для другого із подружжя; 5) іноземцем, його подружжям, які є громадянами держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, та зазнали у країні своєї громадянської належності переслідувань, -декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, разом із документом, що підтверджує переслідування.

Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня

1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами "а"-"в" пункту 24 цього Порядку,

а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи

на зазначених територіях.

Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів,

що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів,

що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, якщо метою особи є встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 статті 3 Закону України "Про громадянство", предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту

її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом

на 13 листопада 1991 року.

Якщо метою особи є оформлення набуття громадянства України

за територіальним походженням, предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом

на 24 серпня 1991 року. Встановлення факту проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року не має юридичного значення у такому випадку.

Сама по собі наявність у особи громадянства іншої держави не є підставою

для відмови у задоволенні заяви про встановлення факту проживання такої особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року.

Лише неподанням до суду доказів зобов`язання припинити іноземне громадянство (підданство) особою, яка звертається до суду із заявою про встановлення юридичного факту її проживання на території України станом на 24 серпня

1991 року, не є підставою для відмови у задоволенні заяви про встановлення факту, оскільки таке зобов`язання подається особою при зверненні

до уповноваженого органу виконавчої влади, що реалізує державну політику

у сфері громадянства, для оформлення набуття громадянства України

за територіальних походженням (стаття 8 Закону).

Суд на підставі поданих доказів лише з`ясовує можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник, у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Питання про те, чи має юридичне значення

той чи інший факт, із заявою про встановлення якого особа звернулася до суду, вирішується залежно від мети його встановлення.

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі

№ 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22), до вирішення якої зупинялося провадження у цій справі.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, встановлено, що представник ОСОБА_1, яка є громадянкою США, звернувся до суду із заявою

про встановлення факту постійного проживання останньої на території України включно до 24 серпня 1991 року.

Мета звернення до суду з відповідною заявою - оформлення громадянства України за територіальним походженням.

Суди попередніх інстанцій розглянули заяву по суті і відмовили у її задоволенні, оскільки заявником не доведено факт постійного проживання на території України включно до 24 серпня 1991 року.

Заявник посилалася на ордер Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні про проведення правової експертизи про встановлення факту народження,

а також на докази, видані органами окупаційної влади (оригінал адресного листка вибуття, довідка про народження, оригінал та копію архівної довідки).

Суди попередніх інстанції надали оцінку вказаним доказам. При цьому суди,

врахувавши прецедентну практику ЄСПЛ та практику Міжнародного Суду ООН щодо "Намібійських винятків", Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2017 року № 9-697/0/4-17 (v0697740-17) , не взяли до уваги докази, видані органами окупаційної влади,

так як дана справа не стосується встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України. Такі документи є недопустимими доказами. Крім того, оригінали деяких наданих доказів відрізняється від їх копій.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми

є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність

або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування

(частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частинами другою, третьою статті 9 Закону України "Про забезпечення прав

і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" визначено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи

або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються

до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.

Положеннями статей 3, 8, 9 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав

і свобод людини є головним обов`язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,є частиною національного законодавства України.

Питання про окуповані території у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані як "намібійські винятки": документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання спричиняє серйозні порушення або обмеження прав громадян.

Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року "Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки

у Намібії" зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність

і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але "у той час

як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів".

У практиці ЄСПЛ розвинений принцип узгодженості спірного питання, зокрема, якщо у справі "Лоізіду проти Туречиини" (Loizidou v. Turkey, 18 грудня 1996 року,

§ 45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах "Кіпр проти Туреччини" (Cyprus

v. Turkey, 10 травня 2001 року) та "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016 року) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики.

При цьому ЄСПЛ констатував, що "Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] є далеким від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі й цим. Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей,

що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються

у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать" (Cyprus v. Turkey, 10 травня 2001 року, § 96). При цьому,

за змістом цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином

не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, §92). Спираючись на сформульований

у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" наголосив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою)" (Mozer v. the Republic of Moldova

Таким чином, суд може застосувати названі загальні принципи ("Намібійські винятки"), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ, у контексті як мінімум "реєстрація народжень, смертей і шлюбів", виданих закладами,

що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами,

як встановлення можливих фактів, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для реалізації низки прав людини (громадянина України).

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 22 жовтня

2018 року у справі № 235/2357/17, від 07 вересня 2022 року у справі

№ 759/5313/21 (провадження № 61-20540св21) та від 29 березня 2023 року

у справі № 753/8033/22 (провадження № 61-1428св23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд ураховує, що у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано правову оцінку поданим заявником доказам, у тому числі документам, виданим органами окупаційної влади.

Представником заявника надано до суду:

- оригінал адресного листка вибуття, виданий "Отделом УФМС россии

по Республике Крым в Центральном районе г. Симферополя" (а. с. 102);

- оригінал довідки про народження, яку видано 01 вересня 2020 року "Отделом записи актов гражданського состояния города Симферополя Департамента записи актов гражданського сотояния Министерства юстиции Республики Крым" (а. с. 103);

- оригінал та копію архівної довідки вих. № 12, яку видано 02 жовтня 2021 року

за підписом начальника архіву та ректора "МБДОУ № 2 "Звездочка"

г. Симферополя муниципального образования городской округ г. Симферополя Министерства образования и науки российской федерации" (а. с. 104, 134 зворот).

При цьому, як встановлено судами, оригінал та копія останнього документа відрізняються один від одного.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, вірно встановив фактичні обставини справи, врахував предмет спору, прецедентну практику ЄСПЛ та практику Міжнародного Суду ООН щодо "Намібійських винятків" й обґрунтовано не врахував вищевказані документи.

Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що суд може застосувати загальні принципи ("Намібійські винятки"), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ, у контексті як мінімум "реєстрація народжень, смертей і шлюбів", виданих закладами, що знаходяться на окупованій території,

у сукупності з іншими доказами, як встановлення можливих фактів.

Тобто такі документи повинні оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами.

Вищевказані документи, на які посилається заявник, як окремо, так і в сукупності

з іншими доказами, не підтверджують факт, для встановлення якого представник ОСОБА_1 звернувся до суду.

Судами попередніх інстанції надано оцінку доказам, які знаходяться у матеріалах справи, у їх сукупності, чим виконано вимоги статті 89 ЦПК України.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вірно вважав, що заявником не доведено факт постійного проживання на території України включно до 24 серпня 1991 року.

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться

до власного тлумачення норм права та до незгоди з висновками судів по суті вирішення заяви, а тому відхиляються Верховним Судом.

Висновки, зроблені судами попередніх інстанцій, узгоджуються зі сталою

та сформованою практикою Верховного Суду, вони не суперечать постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22), до вирішення якої зупинялося провадження у цій справі. При цьому у кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції