205/3498/19 Про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, визнання незаконним та скасування рішення міської ради про передачу у власність земельної ділянки, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку - 08.05.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2022 року у складі судді Приходченко О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2023 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Дніпровської міської ради, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсними, скасування рішення про державну реєстрацію.

Позовна заява обґрунтована тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, йому на праві власності належить 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . При набутті права власності на частину житлового будинку він набув право користування земельною ділянкою.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_2 належить житловий будинок АДРЕСА_1, при цьому свідоцтво видано на житловий будинок у цілому, без врахування його частки.

Рішенням Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Вважає, що вказаним рішенням порушуються його права, як співвласника житлового будинку, на безоплатну приватизацію земельної ділянки, на якій цей будинок розташований. Також зазначав, що станом на час прийняття міською радою рішення про передачу земельної ділянки у власність відповідачу свідоцтва про право на спадщину від 10 червня 1992 року не могло існувати, оскільки право власності на частину домоволодіння, окрім належної йому частини, на той час було анульовано.

Вказував, що 31 травня 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, в особі представника ОСОБА_3, укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008,що порушує його права на цю земельну ділянку.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 10 червня 1992 року ОСОБА_2 . Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою;

- визнати незаконним і скасувати рішення Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0, 0694 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Рудкевичем Є. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1358;

- скасувати рішення № 47151308 від 31 травня 2019 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом в частині 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1, видане 10 червня 1992 року Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 1-1377, на підставі якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року є власником 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 10 червня 1992 року на ім`я ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 в цілому, порушує права ОСОБА_1, як власника 4/45 частин вказаного будинку, на володіння та користування належним йому майном, а тому наявні підстави для визнання цього свідоцтва частково недійсним.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині скасуваня рішення Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 про передачу у власність ОСОБА_2 в цілому земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив із того, що міська рада, як власник земельної ділянки, діяла в межах своєї компетенції та наданих законом повноважень; скасуванням рішення Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 права ОСОБА_1, як власника частини житлового будинку по АДРЕСА_1, поновлені не будуть, оскільки право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав копію цього договору для встановлення підстав укладення оспорюваного правочину, а тому обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, є недоведеними.

Позовна вимога в частині скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, є похідною від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянку від 31 травня 2019 року, у задоволенні якої судом відмовлено, а тому ця вимога також задоволенню не підлягає.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2022 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, посвідчене Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та видане на ім`я ОСОБА_2 .

Визнано незаконним та скасовано рішення Дніпровської міської ради № 149/35 в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0, 0694 га, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1358.

Скасовано рішення від 31 травня 2019 року № 47151308 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року ОСОБА_1 належать 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Водночас із оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року убачається, що воно видано ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 в цілому, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

Разом з тим, відповідно до матеріалів спадкової справи, заведеної після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5, свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 22 липня 1970 року на 4/15 частини спірного житлового будинку отримали ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у рівних частинах, а тому апеляційний суд дійшов висновку, що у нотаріуса були відсутні правові підстави для видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року на спірний житловий будинок в цілому та визнав його недійсним з підстав, передбачених статтею 1301 ЦК України.

Встановивши, що ОСОБА_8 фактично не є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (або його частини) та не був його власником на час звернення до Дніпровської міської ради з відповідною заявою про надання у власність земельної ділянки для обслуговування цього будинку, зважаючи на зареєстроване право власності на частину цього будинку за позивачем та анулювання правовстановлюючих документів на іншу частину цього будинку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування рішення міської ради в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0, 0694 га, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, та їх задоволення.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2019 року та похідних позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на цю земельну ділянку, апеляційний суд виходив із того, що відповідач фактично не був власником спірної земельної ділянки та не мав права на її відчуження.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2023 року, ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2022 року в частині часткового задоволення вимог та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2022 року скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вимог ОСОБА_1 відмовити.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, постановах Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 274/1166/19, від 13 листопада 2019 року у справі № 758/5329/15 (пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України); не дослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2023 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 205/3498/19 із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем був обраний невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки нормами матеріального права передбачено інший спосіб внесення змін до свідоцтва про справо на спадщину, відмінний від визнання його недійсним. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх порушених прав є самостійною підставою для відмови у позові.

При цьому заявник посилається на відповідні правові висновки Верховного Суду.

Заявник обґрунтовує касаційну скаргу лише доводами щодо вирішення позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, у разі відмови судом у задоволенні якої інші похідні позовні вимоги, на його думку, також не підлягають задоволенню.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2023 року Дніпровська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, у якій зазначила, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог до Дніпровської міської ради є законним та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року, посвідченого Сьомою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 1-1962, належать 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1, право власності на які зареєстровано Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації 07 червня 1989 року в реєстровій книзі за № 465-37 (а. с. 6-7, т. 1).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 10 червня 1992 року Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 1-1377, ОСОБА_2 набув у власність житловий будинок АДРЕСА_1 в цілому. Свідоцтво видано після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (а. с. 19-20, т. 1).

Відповідно до інформації Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 09 вересня 2019 року № 1231/01-21, дата видачі свідоцтва про право на спадщину - 10 червня 1992 року, реєстровий № 1-1377, в справах Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори не є дійсною, оскільки реєстровий номер не співпадає з цією датою, за цими даними були вчинені інші дії від інших осіб (а. с. 129, т. 1).

Крім того, із матеріалів спадкової справи, відкритої після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5, убачається, що спадщину після її смерті прийняли спадкоємці за заповітом, складеним 22 листопада 1945 року, - ОСОБА_6 і ОСОБА_7, які 22 липня 1970 року отримали свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 4/15 частин житлового будинку АДРЕСА_1 у рівних частках. Спадщина у вигляді інших 8/15 частин цього житлового будинку залишилася відкритою (а. с. 130-134, т. 1).

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 10 квітня 1992 року № 170 анульовано правовстановлюючі документи на житловий будинок АДРЕСА_1, видані ОСОБА_9 у розмірі 4/15 частин та ОСОБА_10 у розмірі 8/30 частин (а. с. 13, 14, т. 1).

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 13 листопада 1992 року № 474 анульовано правовстановлюючі документи на житловий будинок АДРЕСА_1, видані ОСОБА_11 у розмірі 1/5 частини (а. с. 16, 17, т. 1).

Вказані обставини підтверджуються також листом КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" від 12 червня 2007 року № 6130, згідно якого право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 зареєстровано: за ОСОБА_1 на 4/45 частини, за ОСОБА_12 на 8/45 частин. Право власності на іншу частину домоволодіння анульовано на підставі рішень виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 10 квітня 1992 року № 170, від 13 листопада 1992 року № 474 (а. с. 12, т. 1).

Рішенням Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008 (а. с.102-103, 104, т. 2).

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року, укладеним між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, яка діє на підставі довіреності від імені ОСОБА_4, остання набула у власність земельну ділянку, площею 0, 0694 га, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Рудкевичем Є. В. (а. с. 46, т. 1).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на земельну ділянку, площею 0, 0694 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2019 року, зареєстровано за ОСОБА_4 ; рішення про державну реєстрацію № 47151308 від 31 травня 2019 року (а. с. 39-41, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права закону та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року, посвідчене Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та видане на ім`я ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1, посилаючись на порушення своїх прав, як власника частини вказаного будинку, на володіння та користування належним йому майном, яке перебуває у його власності з 1989 року. Також просив визнати незаконним і скасувати рішення Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0, 0694 га, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, на якій цей будинок розташований; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2019 року, кадастровий номер 1210100000:08:808:0008, та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на цю земельну ділянку.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (частина перша статті 1301 ЦК України).

У ЦК України (435-15) закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

У цій справі судами встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 19 травня 1989 року ОСОБА_1 належать 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 .

Із свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року убачається, що воно видано Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 в цілому, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

Відповідно до матеріалів спадкової справи, заведеної після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5, свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 22 липня 1970 року на 4/15 частини спірного житлового будинку отримали ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у рівних частинах, спадщина у вигляді інших 8/15 частин спірного житлового будинку залишилася відкритою.

Разом з тим, із листа КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" від 12 червня 2007 року № 6130 встановлено, що право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 зареєстровано: за ОСОБА_1 на 4/45 частини, за ОСОБА_12 на 8/45 частин. Право власності на іншу частину домоволодіння анульовано на підставі рішень виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 10 квітня 1992 року № 170, від 13 листопада 1992 року № 474 (а. с. 12, т. 1).

Отже, єдиними власниками житлового будинку АДРЕСА_1 з 13 листопада 1992 року є ОСОБА_1 та ОСОБА_12, частки яких змінились внаслідок анулювання правовстановлюючих документів інших осіб на цей будинок.

Також із інформації з Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 09 вересня 2019 року № 1231/01-21, встановлено, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року за реєстровим № 1-1377 не могло бути видано ОСОБА_2 . Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, оскільки за цими даними нотаріальною конторою були вчинені інші дії від інших осіб (а. с. 129, т. 1).

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок щодо порушення прав ОСОБА_1 при видачі на ім`я ОСОБА_2 оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 червня 1992 року та визнав його недійсним з підстав, передбачених статтею 1301 ЦК України.

Доводи касаційної скарги щодо обрання позивачем невірного способу захисту порушеного права колегією суддів відхиляються з підстав, викладених вище.

Щодо позовної вимоги про скасування рішення міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки

Відповідно до статті 41 Конституції України, статтями 319, 321, 386 ЦК України закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частинами першою, другою статті 30 ЗК України 1990 року, чинного на час набуття ОСОБА_1 у власність частини спірного житлового будинку, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку у разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

У пунктах 8.2.-8.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) зазначено, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України (2768-14) , які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.

Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.

Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року (997-16) ) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року (1702-17) ) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами першою, третьою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За статтею 155 ЗК України у разі видання акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з частиною першою статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Способи захисту прав на земельні ділянки передбачені статтею 152 ЗК України. Так, частиною першою, пунктом "г" частини третьої цієї статті передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

З огляду на викладене, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що у зв`язку з набуттям права власності на 4/45 частин житлового будинку АДРЕСА_1 у ОСОБА_1 виникло також право користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій цей будинок розміщено, і яка необхідна для його обслуговування.

Оскільки рішенням Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 ОСОБА_2 передано у власність загалом спірну земельну ділянку, чим фактично позбавлено позивача права вільно користуватися та володіти належним йому майном, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що вказане рішення підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням визначеного земельним законодавством порядку передачі земельних ділянок у власність громадянам.

Крім того, апеляційний суд підставно узяв до уваги той факт, що на час звернення ОСОБА_2 до міської ради щодо передачі у власність спірної земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, правовстановлюючі документи на іншу частину домоволодіння АДРЕСА_1, окрім зареєстрованої 4/45 частки за ОСОБА_1 та 8/45 частки за ОСОБА_12, анульовано на підставі рішень виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 10 квітня 1992 року № 170, від 13 листопада 1992 року № 474. Отже, ОСОБА_8 фактично не був власником спірного житлового будинку (або його частини) на час звернення до Дніпровської міської ради з відповідною заявою про надання у власність земельної ділянки для обслуговування цього будинку.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Встановивши, що спірна земельна ділянка передана у власність відповідача на підставі рішення Дніпровської міської ради від 19 вересня 2018 року № 149/35 з порушенням визначеного земельним законодавством порядку передачі земельних ділянок у власність громадянам, відповідач права на її відчуження, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2019 року та скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на цю земельну ділянку.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, апеляційним судом проведена належна правова оцінка доказів.

Посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявниками у касаційних скаргах постановах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.