638/1269/23 Про повернення дітей на підконтрольну Україні територію та усунення перешкод у спілкуванні з дітьми - 08.05.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 липня 2023 року у складі судді Штих Т. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Бурлаки І. В., Яцини В. Б.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей Шевченківського району Управління служб у справах дітей департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради (далі - служба у справах дітей), про повернення дітей на підконтрольну Україні територію та усунення перешкод у спілкуванні з дітьми.

На обґрунтування позову посилався на те, що з 12 вересня 2007 року до 01 грудня 2015 року він з ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний за рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2015 року. За час перебування у шлюбі у них народились: син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

13 липня 2016 року ОСОБА_2 разом з дітьми виїхала до Автономної Республіки Крим (далі - АРК) на підставі наданого ним нотаріального дозволу на право виїзду для відвідування їхніх баби та діда. Відповідач зобов`язувалась повернути дітей до 01 вересня 2016 року. Проте діти до України не повернулись.

Впродовж 2016-2017 років він неодноразово звертався до ОСОБА_2 та відвідував АРК з метою спілкування з дітьми, проте відповідач чинила йому перешкоди у цьому.

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18 встановлено графік зустрічей дітей з батьком, а саме: кожну другу та четверту в місяці п`ятницю та суботу - з 14:00 год п`ятниці до 19:00 год суботи за місцем фактичного його проживання або перебування без обмеження адреси прогулянок, з можливістю поїздок до родичів, у тому числі до бабусі; кожен день народження доньки ОСОБА_5, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 кожного року до досягнення дитиною повноліття з 15:00 год до 18:00 год без обмеження адреси прогулянок; кожні канікули в зимовий період не менше семи діб та у літній період не менше тридцяти діб для відпочинку та оздоровлення дітей на території України та за кордоном.

Проте, вказане рішення суду не виконується. Він позбавлений права піклуватися про дітей та брати участь у їхньому вихованні.

З 24 лютого 2022 року ОСОБА_2 створює перешкоди у спілкуванні з дітьми за допомогою технічних засобів електронних комунікацій, не надає можливості спілкуватися з ними. Він просив ОСОБА_2 повернути дітей на підконтрольну державним органам територію України або до країн Європейського Союзу, однак відповідач йому відмовила.

Вважав, що перебування ОСОБА_6, ОСОБА_5 на окупованій російською федерацією території та будь-якій території держави російської федерації, є для них небезпечним. Діти навчаються у місцевій школі, виховання його дітей, які є громадянами України, здійснюється у дусі любові до російської федерації, тобто країни агресора, що не відповідає інтересам дітей.

З урахуванням наведеного просив зобов`язати ОСОБА_2 повернути на територію, підконтрольну державним органам України ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; усунути наявні перешкоди у спілкуванні, шляхом встановлення графіку спілкування дітей з ОСОБА_1 за допомогою технічних засобів електронних комунікацій, у тому числі телефонів та месенджерів, кожного дня з 19:00 год до 20:00 год без обмеження часу.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 липня 2023 року у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні за допомогою технічних засобів електронних комунікацій, він фактично просить змінити порядок виконання рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18. Крім того, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, станом на час розгляду справи виповнилося 15 років, тому відповідно до статті 160 СК України він сам має визначати місце свого проживання. Також суд першої інстанції зазначив, що позивач ставить вимоги щодо повернення дітей з іншої територіальної одиниці держави України, а тому положення Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року до спірних правовідносин не застосовуються.

Постановою Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Заочне рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 12 липня 2023 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки спір між сторонами щодо визначення місця проживання дітей у судовому порядку вирішено не було, з позовними вимогами про визначення місця проживання позивач не звертався, то вирішення питання про відібрання дитини та зміни їх фактичного місця перебування є передчасним. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для вирішення спору в частині вимог про повернення ОСОБА_6, який досяг чотирнадцятирічного віку та в силу закону має самостійно визначати місце свого проживання.

Щодо вирішення вимог про усунення перешкод у спілкуванні, то суд апеляційної інстанції зазначив, що можливість спілкування з дітьми засобами телекомунікаційного зв`язку була передбачена рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18, проте відповідач вказане рішення не виконує. Отже, ОСОБА_1 шляхом пред`явлення нового позову фактично оскаржує невиконання вже існуючого рішення суду, що не відповідає вимогам чинного законодавства, та має вирішуватися у межах виконавчого провадження. Тому підстави для задоволення позову в цій частині також відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзіОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що у липні 2016 року ОСОБА_2 на підставі нотаріальної згоди ОСОБА_1 разом з дітьми виїхала до АРК та мала повернути дітей до м. Харкова до 01 вересня 2016 року, проте цього не зробила. Він декілька разів їздив до АРК щоб побачитись з дочкою та сином, проте відповідач чинила йому перешкоди у спілкуванні з дітьми. Тому він звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та встановлення графіку зустрічей. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18 позов задоволено частково, усунено перешкоди у спілкуванні з дітьми та встановлено графік зустрічей дітей з батьком. Проте зазначене рішення відповідач не виконує. ОСОБА_1 неодноразово намагався зателефонувати дітям, проте вони не відповідали.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди не врахували якнайкращі інтереси дітей, не взяли до уваги, що перебування дітей на окупованій російською федерацією території АРК, є для них небезпечним.

Діти до виїзду в АРК мали постійне місце проживання у квартирі АДРЕСА_1, яка облаштована усім необхідним для їхнього комфортного проживання.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми за допомогою технічних засобів електронних комунікацій, суди першої та апеляційної інстанцій помилково зазначили, що такі вимоги були предметом розгляду у справі № 638/13599/18.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених Верховним Судом:

- у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 132/3692/20,

від 13 червня 2022 року у справі № 766/17903/19 щодо застосування

статті 1 Закону України "Про охорону дитинства", статті 7 СК України та статей 3, 18, 27 Конвенції про права дитини,

- постанові від 09 червня 2022 року у справі № 569/18837/19

щодо застосування Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) ,

статей 153, 157 СК України.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

20 жовтня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 12 липня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 08 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 12 липня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2023 року, витребував справу із суду першої інстанції.

У грудні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 21 березня2024 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

06 липня 2016 року ОСОБА_1 надав згоду на тимчасові поїдки із України з метою відпочинку з 07 липня 2016 року до 01 вересня 2016 року дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у супроводі матері ОСОБА_2 . Заява посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т. В.

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18 усунено ОСОБА_1 наявні перешкоди у спілкуванні з ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, шляхом встановлення графіку зустрічей дітей з їхнім батьком ОСОБА_1 таким чином:

- кожну другу та четверту в місяці п`ятницю та суботу - з 14:00 год п`ятниці до 19:00 год суботи за місцем фактичного проживання або перебування ОСОБА_1 без обмеження адреси прогулянок, з можливістю поїздок до родичів, у тому числі до бабусі;

- кожен день народження доньки ОСОБА_5, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 кожного року до досягнення дитиною повноліття з 15:00 до 18:00 год без обмеження адреси прогулянок;

- кожні канікули в зимовий період не менше 7 (семи) діб та в літній період не менше 30 (тридцяти) діб для відпочинку та оздоровлення дітей на території України та за кордоном.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2017 року у справі № 638/2290/17 стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2, аліменти на утримання сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, у розмірі 1/3 частини усіх видів його заробітку (доходів), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 жовтня 2017 року і до досягнення дітьми повноліття. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Згідно до відповіді Міністерства юстиції України ОСОБА_1 повідомлено, що тимчасова окупація російською федерацією територій України, незалежно від її тривалості, є незаконною і не створює для російської федерації жодних територіальних прав. Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 року. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення 1980 року, за забезпечення виконання якої відповідає Міністерство юстиції України, не може застосовуватися між адміністративно-територіальними одиницями однієї держави. Оскільки діти утримуються в Автономній Республіці Крим, яка є територією України, окупованою російською федерацією, правові підстави для ініціювання справи про повернення дітей на підставі вказаної Конвенції відсутні.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Стаття 1 Закону України "Про охорону дитинства" визначає контакт з дитиною як реалізацію матір`ю, батьком, іншими членами сім`ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання ним інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

У статті 15 Закону України "Про охорону дитинства" зазначено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.

Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Згідно із статтею 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частинами першою та другою статті 159 СК України передбачено, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Визначальним принципом регулювання сімейних відносин за участю дитини є максимально можливе урахування інтересів дитини (частина восьма статті 7 СК України, стаття 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Відповідно до частини другої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ у справі "Johansen v. Norway" від 07 серпня 1996 року).

Отже, положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц, провадження

Вирішуючи питання про встановлення способу участі у вихованні для одного з батьків, який постійно не проживає з дітьми, суди повинні враховувати усю сукупність обставин конкретної справи.

У справі, що переглядається позивач звернувся до суду з вимогами про зобов`язання ОСОБА_2 повернути на територію, підконтрольну державним органам України ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; усунути наявні перешкоди у спілкуванні з дітьми шляхом встановлення графіку спілкування з батьком за допомогою технічних засобів електронних комунікацій, у тому числі телефонів та месенджерів, кожного дня з 19-00 год до 20-00 год без обмеження часу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи зазначені вимоги, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на таке.

Щодо вирішення вимог про зобов`язання ОСОБА_2 повернути на територію, підконтрольну державним органам України ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані Гаазькою Конвенцією, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька Конвенція 1980 року).

За статтею 3 Гаазької Конвенції 1980 року уповноважений орган розглядає дії батька або матері як міжнародне викрадення за сукупності таких умов: 1) дитина мала постійне місце проживання в країні-учасниці Конвенції; 2) дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном з порушенням прав піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення; 3) дитина не досягла 16-річного віку.

Відповідно до статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VI "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон № 1207-VI) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 3 Закону № 1207-VI тимчасово окупованою територією визнається, зокрема, Автономна Республіка Крим та місто Севастополь.

З урахуванням наведеного, суди дійшли правильного висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Гаазька Конвенція 1980 року, а тому вимоги ОСОБА_1 про повернення дітей на підконтрольну Україні територію не є належним способом захисту порушених прав.

Згідно з частинами другою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до частин першої, третьої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Ця норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким в силу закону чи на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання (див. висновки у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20).

Мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання дитини не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.

Зазначені висновки викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22.

У справі, що переглядається суди встановили, що ОСОБА_1 з позовом про визначення місця проживання дітей з батьком до суду не звертався.

Крім того, рішенням суду у справі № 638/13599/18 ОСОБА_1 визначено способи участі у вихованні дітей, що свідчить про погодження ним місця проживання дітей з матір`ю.

З урахуванням наведеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимог про повернення дітей на територію, підконтрольну державним органам України.

Також суди першої та апеляційної інстанцій правильно зазначили, що ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, на час вирішення спору досяг чотирнадцятирічного віку, тому може самостійно визначити місце свого проживання.

Як на підставу касаційного оскарження в частині вирішення вимог про повернення дітей на територію, підконтрольну державним органам України, заявник посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 132/3692/20, від 13 червня 2022 року у справі № 766/17903/19.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є неврахування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, до правовідносин у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

У справі № 132/3692/20 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Іванівської об`єднаної територіальної громади Калинівського району Вінницької області, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та в її вихованні, визначення способів участі у вихованні дитини.

У справі № 766/17903/19 ОСОБА_1 у вересні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа виконавчий комітет Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визначення місця проживання та відібрання дитини.

Водночас у справі, що переглядається позивач звернувся до суду з вимогами про повернення дітей на територію, підконтрольну державним органам України. Тому правовідносини у зазначених справах, та у справі, що переглядається не є подібними.

Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 132/3692/20, від 13 червня 2022 року у справі № 766/17903/19, ОСОБА_1 лише процитував статтю 1 Закону України "Про охорону дитинства", статтю 7 СК України та статті 3, 18, 27 Конвенції про права дитини та зазначив, що суди відмовлячи у задоволенні позову не врахували якнайкращі інтереси дітей.

Проте суди, відмовляючи у задоволенні позову, не вирішували питання про права та інтереси дітей, оскільки позивач, заявляючи вимоги про повернення дітей на територію, підконтрольну державним органам України, помилково послався на положення Гаазької конвенції 1980 року, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Суд апеляційної інстанції також послався на те, що вимоги про відібрання дітей та зміну їхнього фактичного місця проживання є передчасними, оскільки позивач із позовом про визначення місця проживання дітей не звертався.

Касаційна скарга не містить доводів щодо непогодження із такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, а відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення лише в межах доводів та вимог касаційної скарги.

Щодо вирішення вимог про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми

Згідно з частиною першою статті 159 СК України якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування (частина друга статті 159 СК України).

Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 також просив усунути йому перешкоди у спілкуванні з дітьми за допомогою технічних засобів електронних комунікацій.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на те, що ОСОБА_1 у 2018 році вже звертався з вимогами про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми.

У справі № 638/13599/18 ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Шевченківського району Управління служб у справах дітей департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та встановлення графіку зустрічей.

Департамент служби у справах дітей Виконавчого комітету Харківської міської ради від 12 березня 2019 року № 212 у справі № 638/13599/18 надав висновок щодо визначення ОСОБА_1 способу участі у вихованні ОСОБА_6, ОСОБА_5, визначивши час: перший, третій тиждень кожного місяця з 14-00 год п`ятниці до 19-00 год суботи, один місяць влітку, один тиждень зимових канікул, а також спілкування з дітьми засобами телекомунікаційного зв`язку та за допомогою "скайп".

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунено наявні перешкоди у спілкуванні з ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, шляхом встановлення графіку зустрічей дітей з їхнім батьком ОСОБА_1 таким чином:

- кожен день народження доньки ОСОБА_5, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 кожного року до досягнення дитиною повноліття з 15:00 год до 18:00 год без обмеження адреси прогулянок;

У справі № 638/13599/18 суд першої інстанції не взяв до уваги висновок Департаменту служби у справах дітей Виконавчого комітету Харківської міської ради від 12 березня 2019 року № 212 в частині рекомендацій щодо визначення ОСОБА_1 такого способу участі у вихованні дітей як спілкування з дітьми засобами телекомунікаційного зв`язку та за допомогою "скайп".

Зазначене рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 вересня 2019 року у справі № 638/13599/18 ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції не оскаржував.

Заявляючи вимоги про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми за допомогою технічних засобів електронних комунікацій, позивач фактично підставами пред`явленого позову визначив факт невиконання ухваленого рішення суду у справі № 638/13599/18 про усунення перешкод, що набрало законної сили та підлягало примусовому виконанню. Також зазначав, що ОСОБА_2 з лютого 2022 року створює йому перешкоди у спілкуванні з дітьми за допомогою технічних засобів.

Тому колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення зазначених позовних вимог, що спрямовані на забезпечення виконання рішення суду, ухваленого в іншій справі.

Позивач не позбавлений права звернутись до суду з позовом про зміну способу участі у вихованні дітей, визначеного рішенням суду.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень в зазначеній частині, заявник посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 132/3692/20, від 09 червня 2022 року у справі № 569/18837/19.

Проте посилання на зазначені висновки обмежуються формальним цитуванням норм Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) та статей 153, 157 СК України, що не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

З урахуванням наведеного відсутні підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні вимог про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанції, тому їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.