183/6274/21 Про виселення із житлового приміщення - 19.04.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", в інтересах якого діє адвокат Демарчук Наталя Олександрівна, на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у складі судді Городецького Д. І. від 02 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю. від 13 грудня 2023 року,

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк, позивач, заявник) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідачка, іпотекодавець), яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про виселення.

На обґрунтування заявлених вимог зазначало, що 26 серпня 2008 року банк та

ОСОБА_1 уклали кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит у сумі 24 738, 84 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1, 25% на місяць з кінцевим терміном повернення до

26 серпня 2018 року.

У той же день, з метоюзабезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, позивач та відповідачка уклали договір іпотеки, за яким квартира

АДРЕСА_1 (далі - іпотечна квартира, спірна квартира), що належить на праві власності відповідачці, стала предметом іпотеки. Зазначеним договором іпотеки передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії, однак, не отримавши згоди банку, ОСОБА_1 зареєструвала у квартирі малолітню ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

ОСОБА_5, чим порушила умови укладеного між сторонами договору іпотеки.

За таких обставин, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив виселити осіб, які проживають та (або) зареєстровані у спірній квартирі та зняти їх з реєстраційного обліку.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою

Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня2023 року, у задоволенні позову

АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Відхиляючи позовні вимоги суд виходив з того, що серед підстав позову відсутнє посилання на порушення ОСОБА_1 умов договору кредиту і наявність заборгованості.

Банк не заявив вимогу до відповідачки про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке у свою чергу є підставою для виселення усіх зареєстрованих в квартирі осіб на вимогу іпотекодержателя або нового власника.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції з огляду на те, що реєстрація у спірному житлі відповідачів ніяким чином не позбавляє та не обмежує прав іпотекодержателя, зокрема щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

Обґрунтовуючи свою позицію суд також зазначив, що виселення малолітньої ОСОБА_2 призведе до звуження обсягу існуючих житлових прав дитини, яка відповідно до законодавства має право проживати за місцем проживання будь-кого з батьків.

Апеляційний суд також звернув увагу на те, що оскільки підстави для виселення у межах судового розгляду не встановлені, відсутні підстави для зняття з реєстрації відповідачів, зокрема Закон України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" (1871-20) , не передбачає можливості зняття з реєстрації на підставі рішення суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У січні 2024 року адвокат Демарчук Н. О., яка діє в інтересах АТ КБ "ПриватБанк", подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження зазначає застосування норм права без урахування висновку, викладеного у постановах Верховного Суду

від 22 березня 2023 року справа № 361/4481/19, від 06 лютого 2019 року справа № 570/3689/16-ц.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що вселення відповідачів, зокрема малолітньої дитини, у квартиру відбулось всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у статті 9 Закону України "Про іпотеку" і з метою здійснення перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому наявні підстави для виселення відповідачів.

Зазначає, що апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що

15 травня 2019 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, відповідно до якого звернено стягнення на предмет іпотеки.

Вказує, що оскільки спірну квартиру придбано за кредитні кошти, відповідачі підлягають виселенню без надання іншого житла.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2024 року відкрито касаційне провадження.

Відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 серпня 2008 року Закрите акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (правонаступником якого є позивач) та відповідачка, ОСОБА_1, уклали кредитний договір на суму 24 738, 84 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1, 25% на місяць, з кінцевим терміном повернення до 26 серпня 2018 року та договір іпотеки на спірну квартиру.

У пункті 8.3 кредитного договору зазначено, що забезпеченням виконання позичальником зобов`язань виступає іпотека квартири (спірної квартири)

У пункті 18.12 іпотечного договору визначений обов`язок відповідачки не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя (а. с. 6).

За даними довідок органів місцевого самоврядування Дніпропетровської області від 09 вересня та 25 червня 2021 року у спірній квартирі зареєстровані:

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 (а. с. 26-27).

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Правове регулювання спірних правовідносин

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими

кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку", частиною другою якої, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Відповідно до часини першої статті 40 цього Закону звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини другої та четвертої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Жиле приміщення, що надається виселюваному, повинно бути зазначено в рішенні суду або постанові прокурора.

Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо виселення відповідачів на підставі порушення ними умов договору іпотеки

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів зі зняттям їх з реєстраційного обліку, суди виходили з того, що банк не посилався на порушення умов кредитного договору ОСОБА_1, а отже проживання відповідачів не створювало для банку перешкод щодо реалізації його прав як іпотекодержателя.

Колегія суддів погоджується з висновком судів, з огляду на таке.

Як випливає з первісної та уточненої позовної заяви, підставами позову про виселення та зняття з реєстрації відповідачів з предмету іпотеки, банк зазначає порушення ОСОБА_1 пункту 8.12 договору іпотеки шляхом реєстрації у спірному житлі відповідачів (а. с. 46-47).

Про порушення його прав як кредитора та іпотекодержателя банк не зазначав. Зокрема, згідно з наданим позивачем графіком погашення кредиту, ОСОБА_1 сплачувала кошти за кредитом до 26 серпня 2018 року (а. с. 11-12). Вперше про те, що ОСОБА_1 має заборгованість, останній заявив у апеляційній скарзі, додавши виконавчий напис нотаріуса від 15 травня 2019 року, згідно з яким банк звертає стягнення на іпотечне майно у зв`язку з наявністю заборгованості за кредитним договором (а. с. 94).

За визначеним статтею 40 Закону України "Про іпотеку" загальним порядком, підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки, чого у спірних правовідносинах судами попередніх інстанцій не встановлено.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що судами попередніх інстанцій констатовано відсутність посилання на порушення відповідачем договору кредиту чи звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки суд позбавлений можливості виходити за межі вимог, в тому числі й підстав позову, віповідно до передбаченого статтею 13 ЦПК України принципу диспозитивності, вказані обставини правомірно не досліджувались судами.

Доводи про те, що суд не звернув уваги на виконавчий напис, доданий до апеляційної скарги, колегія суддів відхиляє з огляду на вимоги частини першої, третьої та шостої статті 367 ЦПК України: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього; в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

З огляду на вищезазначені процесуальні приписи суд апеляційної інстанції правомірно вказав, що в межах цієї справи позов заявлений не як позов про виселення з іпотечного майна, на яке було звернено стягнення і наданий до суду апеляційної інстанції виконавчий напис не оцінювався як новий доказ.

Колегія суддів також не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що наявність кредитної заборгованості підтверджується виконавчим написом, оскільки підставою позову такі обставини не були, а суд касаційної інстанції переглядає судові рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним (стаття 400 ЦПК України).

Звертаючись до суду позивач вказував на порушення іпотекодавцем пункту 8.12 договору внаслідок реєстрації у спірному будинку відповідачівОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 .

Відповідно до цього пункту сторони договору обумовили, що іпотекодавець зобов`язаний не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Відхиляючи позовну вимогу про зняття відповідачів з реєстраційного обліку суди виходили з того, що це не є ефективним захистом прав заявника, зокрема така реєстрація ніяким чином не позбавляє та не обмежує прав іпотекодержателя, зокрема щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, оцінюючи доводи касаційної скарги щодо виселення відповідачів з підстав порушення ними пункту 8.12 договору іпотеки, колегія суддів погоджується з висновком, що реєстрація власником в іпотечному майні відповідачів без згоди на те іпотекодержателя не є підставою для виселення останніх та, відповідно, власника такого майна, адже станом на час звернення до суду власником спірного майна є ОСОБА_1, зворотного банком не доведено.

Погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що чинним законодавством не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку (висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, висвітленою у постановах від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21,

від 11 вересня 2023 року у справі № 175/17/23, від 25 жовтня 2023 року у справі № 314/460/22, від 06 грудня 2023 року у справі № 205/5887/22).

Оцінка вимоги про виселення відповідачів на предмет пропорційності

Цивільно-правовий спір вирішується судом з урахуванням балансу інтересів обох сторін, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

АТ КБ "ПриватБанк" підставою позову вказало, що відповідачем на порушення умов договору іпотеки зареєстровано у квартирі, яка передана в іпотеку банку, відповідачів без згоди іпотекодержателя, а тому такі особи підлягають виселенню.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що виселення відповідачів за даних обставин справи не буде відповідати критерію "згідно із законом", не матиме "легітимної мети" та не буде "необхідним у демократичному суспільстві", зокрема з огляду на те, що задоволення позову у цій справі не матиме наслідком ефективного захисту прав позивача.

Колегія суддів погоджується з вищезазначеним з огляду на таке. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відповідно до частини третьої статті 9 ЖК УРСР (тут і далі, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої, другої та четвертої статті

156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

З аналізу частини другої статті 64 ЖК УРСР та частини першої статті 405 ЦК України слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Оскільки факт реєстрації місця проживання співмешканців у житловому приміщені не позбавляє та не обмежує прав іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що буде підставою для виселення усіх зареєстрованих у квартирі осіб на вимогу іпотекодержателя або нового власника, а у випадку невиконання відповідної вимоги - в судовому порядку, позовна вимога банку не є ефективним способом захисту прав іпотекодержателя та не буде пропорційним вручанням у права і свободи власника спірного майна.

Верховний Суд також зазначає, що заявника не позбавлено права застосувати відповідні правові наслідки, встановлені договором, зокрема пунктом 22, що стосується звернення стягнення на предмет іпотеки, натомість він звернувся з позовом про виселення та зняття з реєстрації відповідачів, що не є ефективним способом захисту прав позивача.

Окремо слід зазначити стосовно реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Право дитини на житло передбачено Конвенцією про права дитинивід 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (789-12) .

Згідно зі статтею 16 цієї Конвенції жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте

і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства".

Відповідно до статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (у редакції, яка діяла на момент виникнення необхідності реєстрації місця проживання неповнолітньої ОСОБА_2,

ІНФОРМАЦІЯ_1 ) встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Верховний Суд зазначає, що за даних обставин справи необхідно виходити з найкращих інтересів дитини.

Задля обґрунтування своєї позиції колегія суддів вважає за доцільне звернутися до прецедентів Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "McCann v. the United Kingdom"

від 13 травня 2008 року, заява № 19009/04, п. 50).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення "Zehentner v. Austria" від 16 липня 2009 року, заява № 20082/02, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Принцип пропорційності буде порушено, якщо особа внаслідок втручання в право на повагу до житла понесе надмірний тягар. А тому суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів, зокрема неповнолітньої ОСОБА_2 .

Щодо інших доводів касаційної скарги

Заявник також наводить у касаційній скарзі посилання на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц.

Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16 залишено без змін судові рішення про виселення відповідачів, які зареєстровані та проживають у житловому будинку, оскільки "відповідачі були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки, в порушення умов договору іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя; суди дійшли обґрунтованого висновку, що відповідачі підлягають виселенню, оскільки їх реєстрація у будинку була спрямована лише на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором". У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій не встановлені вищенаведені обставини.

Предметом справи № 361/4481/19 є іпотечне майно, набуте не за кредитні кошти.

Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від

12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 визначила правила, елементи та критерії, за якими має встановлюватись подібність правовідносин.

З огляду на те, що встановлені фактичні обставини у справі, що переглядається, відрізняються від обставин у справах, на які посилається заявник, колегія суддів вважає безпідставними вищенаведені доводи касаційної скарги.

Отже, законними та обґрунтованим слід визнати рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, п`ята статті 81 ЦПК України).

З огляду на вищенаведений припис цивільного законодавства доводи заявника про те, що реєстрація у спірній квартирі відповідачів була спрямована на здійснення перешкод для іпотекодержателя також не заслуговують на увагу, оскільки не встановлені у передбаченому законом порядку.

Колегія суддів також бере до уваги той факт, що у позовній заяві та у суді першої інстанції банк не обґрунтовував можливість виселення відповідача із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти. Натомість саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого позивачем зроблено не було (узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від

15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", в інтересах якого діє адвокат Демарчук Наталя Олександрівна, залишити без задоволення.

Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року залишити без змін.