593/1176/21 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 08.04.2024 Прийняття

Молень Ірина Йосифівна, на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області в складі судді Данилів О. М. від 30 березня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду в складі колегії суддів: Хоми М. В., Костів О. З., Храпак Н. М. від 07 серпня 2023 року,

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства "Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій" Тернопільської обласної ради (далі - КНП "Бережанський ОДГС") про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що у 2010 році вступила в трудові правовідносини з відповідачем, у 2012 році її переведено на посаду сестри медичної палатної.

Наказом голови ліквідаційної комісії КНП "Бережанський ОДГС" Лужної Н. М.

від 19 грудня 2019 року № 86-к (далі - наказ № 86-к) працівників, включно з позивачем, 28 грудня 2019 року звільнено з роботи.

Відповідач не взаємодіяв із громадськістю і трудовим колективом при вирішенні питання про ліквідацію, не проводив консультацій з профспілковим органом, а також не повідомив працівників про наступне вивільнення у передбачені законодавством строки.

Оскільки підставою звільнення працівників слугувало рішення Тернопільської обласної ради від 17 вересня 2019 року № 1430 "Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров`я - об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю" (далі - рішення № 1430), згодом скасоване постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20, вважає своє звільнення незаконним. Зазначає, що з моменту ухвалення постанови відповідач не вчинив жодних заходів щодо поновлення її на роботі. Вказує, що припинивши діяльність КНП "Бережанський ОДГС", відповідач порушив конституційне право громадян на охорону здоров`я.

За цих обставин просила суд визнати незаконним та скасувати наказ

№ 86-к у частині звільнення ОСОБА_1 ; поновити її на посаді сестри медичної палатної; вирішити питання про стягнення судових витрат.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області

від 30 березня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Суд зауважив, що після скасування рішення щодо припинення юридичної особи та відновлення роботи санаторію позивач мала законне право бути поновленою на посаді, яку раніше обіймала.

Оцінюючи доводи відповідача про необхідність застосування строків позовної давності та клопотання щодо поновлення строку, заявлене позивачем, суд керувався положеннями статті 233 КЗпП України, яка передбачає місячний строк для звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення. Порушення цього строку без поважних причин є самостійною підставою для відмови у позові.

Обґрунтовуючи свою позицію, суд зазначив, що Кодекс законів про працю України (322-08) не регламентує переліку підстав для поновлення строку, тому прерогатива оцінки поважності конкретних обставин пропуску строку залишена законодавцем на розсуд суду. Перешкоди для своєчасної реалізації права на оскарження рішення роботодавця про звільнення мають бути об`єктивними, непереборними та підкріпленими належними та допустимими доказами.

Суд дослідив клопотання представника позивача про поновлення пропущеного строку, однак визнав безпідставними доводи про відсутність у Лужної Н. М. права представляти відповідача за відсутності в матеріалах справи належних та достатніх доказів цієї обставини, зокрема, наголосив, що стаття 233 КЗпП України надає суду можливість застосовувати наслідки пропуску процесуальних строків незалежно від заяви сторін.

Зауваживши, що позивача звільнили 28 грудня 2019 року, а рішення суду у справі

№ 500/320/20, яким засвідчено незаконність звільнення позивачки, ухвалене

11 березня 2021 року, суддя дійшов висновку, що доводи позивача про те, що вона не могла подати позов у місячний строк (до 28 січня 2020 року), бо на той час було чинним рішення № 1430, не впливають на вирішення спору.

Суд врахував, що в березні 2020 року ОСОБА_1 вже зверталася до суду з тих самих підстав, однак ухвалою Бережанського районного суду Тернопільської області від 02 жовтня 2020 року її позовні вимоги залишено без розгляду. Суд звернув увагу на ту обставину, що 28 травня 2021 року представник позивача ознайомилась з матеріалами справи та повторно звернулась до суду 20 вересня 2021 року. Через чотири місяці після скасування у судовому порядку рішення № 1430. Отже, оскільки доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку сторона позивача не надала, суд констатував, що наведені позивачем підстави пропуску строку не є поважними.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 07 серпня 2023 року рішення суду першої інстанції залишене без змін.

Колегія суддів апеляційного суду зазначила, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку, передбаченого для оскарження звільнення. Погоджуючись з позицією попередньої інстанції, апеляційний суд констатував, що позивач мала право бути поновленою на посаді після визнання рішення про ліквідацію закладу незаконним.

Суд врахував аргументи позивача про те, що позов, поданий до 28 січня 2020 року, був би завідомо безпідставним, оскільки рішення обласної ради № 1430 ще було чинним на той момент, а також щодо зволікання з оскарженням внаслідок переконаності у майбутньому працевлаштуванні. Однак визнав доводи, викладені у клопотанні позивача про поновлення строку, такими, що не свідчать про наявність обставин, які б об`єктивно перешкоджали позивачу в реалізації права на оскарження її звільнення в місячний строк.

Суд апеляційної інстанції визнав безпідставними доводи апеляційної скарги про факт звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за усним дорученням та в інтересах звільнених працівників, зокрема і ОСОБА_1, до Тернопільського окружного адміністративного суду 27 січня 2020 року щодо визнання протиправним та скасування рішення № 1430. Суд зауважив, що позивач не була стороною у цій справі, до того ж повний текст постанови, якою скасоване рішення № 1430, складений

19 березня 2021 року, а до суду ОСОБА_1 звернулась лише 20 вересня.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася через представника - адвоката Молень І. Й., до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження зазначає застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України; необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень

статті 233 КЗпП України та частини третьої статті 267 ЦК України.

У касаційній скарзі наголошує, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні вимог позивача у зв`язку з пропуском строку на оскарження за відсутності обґрунтованої заяви відповідача про застосування строку позовної давності, а заяви, подані Лужною Н. М., не могли бути враховані судом при винесенні рішення, оскільки підписані неповноважним представником.

Зазначає, що не погоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) , та вважає за необхідне від неї відступити, оскільки чинне законодавство про працю не містить вказівки щодо застосування строку звернення до суду, встановленого частиною другою

статті 233 КЗпП України, незалежно від заяви сторін, а отже, застосування висновку Пленуму суперечить принципу верховенства права. Звертає увагу суду на те, що відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

Зауважує, що суд не має права застосовувати позовну давність за власною ініціативою, тому самовільне застосування судами наслідків пропущення позивачем процесуальних строків, за умови неподання відповідної заяви стороною, суперечить висновкам щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (у постановах Верховного Суду України: від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16,

від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15) та є підставою для скасування оскаржуваних рішень.

Звертає увагу Касаційного цивільного суду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 233 КЗпП України та

частини третьої статті 267 ЦК України у їх системному взаємозв`язку у подібних правовідносинах.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надійшов.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з січня 2010 року працювала у відповідача, у 2012 році була переведена на посаду сестри медичної палатної в Бережанському санаторії.

Рішенням Тернопільської обласної ради від 17 вересня 2019 року № 1430 "Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров`я - об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю" ухвалено припинити юридичну особу КНП "Бережанський ОДГС" (а. ел. с. 13-19).

Наказом № 86-к генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії Лужної Н. М. від 19 грудня 2019 року позивача

28 грудня 2019 року звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, у зв`язку з ліквідацією підприємства. З додатку до наказу вбачається, що

ОСОБА_1 ознайомилася з ним 28 грудня 2019 року (а. ел. с. 7-12).

КНП "Бережанський ОДГС" направлено повідомлення голові профспілки

Лапшинському О. М. про те, що відповідно до рішення № 1430 ухвалено припинити юридичну особу - КНП "Бережанський ОДГС" та вивільнити працівників

24 грудня 2019 року у зв`язку з ліквідацією санаторію, яке він отримав

23 вересня 2019 року (а. ел. с. 61).

ОСОБА_1 було ознайомлено під підпис з попередженням

від 26 вересня 2019 року № 53 про заплановане вивільнення у зв`язку із припиненням юридичної особи КНП "Бережанський ОДГС" шляхом ліквідації (а. ел. с. 60). На підтвердження вищезазначеного ліквідаційною комісією складено акт

від 16 жовтня 2019 року про вручення повідомлення працівникам санаторію, включно з ОСОБА_1 (а. ел. с. 59).

З особової картки позивача вбачається, що вона звільнена з роботи

28 грудня 2019 року наказом № 86-к та отримала особову справу та трудову книжку

28 грудня 2019 року, про що власноруч підписалась (а. ел. с. 55-58).

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20 визнано протиправним та скасовано рішення № 1430. Повний текст постанови складено 19 березня 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів

та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Правове регулювання спірних правовідносин

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником

або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після подання виборному органу первинної профспілкової організації (профспілковому представнику) повідомлення про заплановане масове вивільнення з відповідною інформацією (у письмовому вигляді) про такі заходи, включаючи відомості про причини наступних звільнень, середню кількість і категорії працівників, а також про кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення.

Власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, не пізніше трьох місяців з дати прийняття рішення про масове вивільнення проводить консультації з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) щодо заходів із запобігання звільненню, зведення його до мінімуму та пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду

в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися

про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк

з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки

(стаття 233 КЗпП України).

Оцінка доводів касаційної скарги

Обґрунтовуючи своє право на касаційне оскарження,ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування положень частини третьої статті 267 ЦК України, викладеного у постановах

Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16 та від

24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15. Такі доводи колегія суддів вважає безпідставними, оскільки позиції, на які посилається скаржник, стосуються підстав та порядку застосування судами строків позовної давності. Верховний Суд вважає за доцільне звернути увагу скаржника на те, що статтею 233 КЗпП України передбачені спеціальні строкизвернення до суду за вирішенням спорів в межах трудових правовідносин, якіне слід плутати з позовною давністю у розумінні

статті 267 ЦК України.

Наголошує, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, безпідставно врахувавши подані Лужною Н. М. заяви, оскільки її повноваження припинились з моменту визнання рішення про ліквідацію № 1430 незаконним. Вказаний аргумент касаційної скарги є безпідставним з огляду на те, що процесуальні наслідки пропуску встановленого статтею 233 КЗпПУкраїни строку застосовуються незалежно від заяви сторін. Зокрема, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України не наділений повноваженнями збирати, досліджувати чи переоцінювати докази.

Встановивши, що ОСОБА_1 дійсно працювала на посаді сестри медичної палатної до звільнення 28 грудня 2019 року наказом № 86-к у зв`язку з виконанням рішення Тернопільської обласної ради від 17 вересня 2019 року № 1430 про ліквідацію санаторію, скасованого постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20, суди дійшли правильного висновку про те, що її звільнення є незаконним. З визнанням ліквідації незаконною відпала підстава для розірвання трудового договору, тому вона підлягала поновленню на посаді.

Стаття 49-4 КЗпП України покладає на роботодавця обов`язок подання виборному органу первинної профспілкової організації (профспілковому представнику) повідомлення про заплановане масове вивільнення з відповідною інформацією (у письмовому вигляді) про такі заходи, зокрема, у разі ліквідації підприємства.Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

За приписами частини першої статті 19 ЦПК України справи, що виникають з трудових правовідносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства. При цьому норми Цивільного кодексу України (435-15) визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки та передбачають можливість установлення законом для окремих видів вимог спеціальної позовної давності, яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.

У статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Виходячи з цього, встановлений у частині другій статті 233 КЗпП України місячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський

чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд (постанови Верховного Суду

від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22, від 29 червня 2021 року у справі

№ 588/1672/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 тощо).

Судами встановлено, що повідомлення про звільнення працівників КНП "Бережанський ОДГС" отримано головою профспілки 23 вересня 2019 року,

16 жовтня 2019 року позивача ознайомили з наказом про ліквідацію санаторію та попередили про заплановане вивільнення. З наказом про звільнення вона ознайомилась 28 грудня 2019 року.

Оскільки ОСОБА_1 ознайомилась з наказом про звільнення

28 грудня 2019 року, цього ж дня отримала на руки особову справу та звернулася з позовом до суду спочатку у березні 2020 року, згодом у вересні 2021 року, очевидним є пропуск нею процесуальних строків, навіть з урахуванням того, що постанова про скасування рішення № 1430вступила в силу 11 березня 2021 року, а її повний текст складено 19 березня.

Зокрема, судами встановлено, що представник ОСОБА_1 ознайомилася з матеріалами справи у травні 2021 року, однак не оскаржувала ухвалу Бережанського районного суду від 02 жовтня 2020 року про залишення поданого

16 березня 2020 року позову безрозгляду та повторно звернулася до суду

20 вересня 2021 року.

Отже, дізнавшись про скасування рішення № 1430 у травні, позивач та її представник зволікали зі зверненням чотири місяці, не оскаржували ухвалу Бережанського районного суду від 02 жовтня 2020 року. Верховний Суд наголошує на тому, що сторона позивача не була обмежена у праві на оскарження судового рішення, як і не була обмежена у праві довести суду наявність об`єктивних причин пропуску строку, однак таким правом не скористалась.

Відхиляючи позовні вимоги ОСОБА_1, суди виходили з того, що нею не доведено наявності обставин, які б об`єктивно перешкоджали їй, як звільненому працівнику, в реалізації права на оскарження рішення про звільнення у визначений

статтею 233 КЗпП України строк для звернення до суду з відповідним позовом.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій.

З метою належного аналізу спірних правовідносин Суд вважає за необхідне звернутися до власних позицій. У постанові Верховного Суду

від 26 жовтня 2022 року у справі № 5023/2756/11 вказано, що "…позивачка звернулась до суду в порядку норм КЗпП України (322-08) і строки передбачені

статтею 233 КЗпП України не є строками позовної давності, що регулює ЦК України (435-15) і застосовується судом незалежно від наявності заяви зацікавленої сторони…".

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється

за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони

у спорі (постанови Верховного Судувід 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі

№ 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року усправі № 240/19150/20,

від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22).

Подібний підхід до застосування указаної норми права у подібних правовідносинах є сталим та сформованим, отже, відсутні підстави для відступу від висновку Верховного Суду.

Колегія суддів Верховного Суду вважає за доцільне зауважити, що конституційне право на судовий захист є невідчужуваним та непорушним, однак законодавець встановив чіткі строки для реалізації такого права. Подібні темпоральні межі процесуального строку звернення покликані збалансувати інтереси сторін у справі, а також слугують однією з запорук дотримання принципу правової визначеності у судовому процесі.

Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, ЄСПЛ сформувавпрактику, відповідно до якої національні суди мають надавати пріоритет дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду.

Підкреслюючи правильність та виваженість оскаржуваних рішень, колегія суддів вважає за доцільне тезово навести відповідну практику Європейського суду з прав людини.

Отже, правила, які регламентують етапи і терміни подачі заяви на судовий розгляд спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і відповідність нормам, а саме, принципу правової визначеності (Кан`єте де Гоньі проти Іспанії,

§ 36). Право доступу до суду не є абсолютним: воно може підлягати обмеженням, застосування яких допускається в порядку презумпції, оскільки таке право, з огляду на сам його характер, потребує державного регулювання. Право на доступ до суду може бути предметом правомірних обмежень … Застосування строків покликане забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства, §§ 51-52).

Як підсумок, право на доступ до правосуддя правомірно обмежене правилами судової процедури, котрі покликані дисциплінувати суб`єктів правовідносин та запобігти безладному рухові у судовому процесі, натомість безпідставне поновлення процесуального строку є порушенням вимог

статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах суд касаційної інстанції не бере до уваги, оскільки судами попередніх інстанцій правильно застосовані норми матеріального права до спірних правовідносин.

Крім того,Верховний Суд вже неодноразово аналізував обставини та доводи сторін в аналогічних даній справах та виклав свою позицію у постановах

від 08 вересня 2023 року у справі № 593/1156/21, від 18 грудня 2023 року у справі

№ 593/1171/21, від 21 грудня 2023 року у справі № 593/1166/21, де погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку.

Отже, з урахуванням того, що строк звернення до суду пропущений, та позивачем не висвітлені переконливі причини, які могли об`єктивно перешкоджати чи створювати труднощі для своєчасного звернення за судовим захистом, суди обґрунтовано встановили, що відсутні підстави для його поновлення та правомірно відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним наказу та поновлення позивачки на роботі.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.