442/5872/21 Про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та витребування майна з чужого незаконного володіння - 04.04.2024 Прийняття

Однак рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 вересня 2011 року, визнано недійсним договір представництва за довіреністю, виданою ОСОБА_9, яка посвідчена 27 травня 2005 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_9 перебувала в стані, у якому не могла усвідомлювати значення своїх дій, і за вказаних обставин судом було визнано недійсним як договір купівлі-продажу житлового будинку, так і довіреність, що була видана ОСОБА_3 .

Крім того, ОСОБА_2 набув право власності на земельні ділянки на АДРЕСА_2, площею 1000 кв. м, для обслуговування житлового будинку (кадастровий № 4610600000:01:010:0140) та площею 658 кв. м для ведення садівництва (кадастровий № 4610600000:01:010:0150), як співвласник житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Разом з тим, в подальшому договір, на підставі якого ОСОБА_2 набув частку у праві власності на житловий будинок, був визнаний недійсним.

Більше того, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відчужили земельну ділянку без житлового будинку, оскільки житловий будинок до дня смерті перебував у власності ОСОБА_9, яка його не відчужувала.

Надалі, згідно договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2005 року, ОСОБА_4 продав земельні ділянки на АДРЕСА_2, площею 649 кв. м, для обслуговування житлового будинку та площею 658 кв. м для ведення садівництва ОСОБА_10 . При цьому ОСОБА_4 відчужив частину земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 649 кв. м, для обслуговування житлового будинку. Зазначена земельна ділянка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0140, яка належала ОСОБА_4 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 09 вересня 2005 року.

На земельну ділянку площею 649 кв. м, в АДРЕСА_1 видано Державний акт про право власності на землю на ім`я ОСОБА_10 та присвоєно їй кадастровий номер 4610600000:01:010:0156. А на земельну ділянку, площею 0,0351 га, технічний звіт про виконані роботи по видачі Державного акту на право приватної власності на землю у місцевому фонді документації відсутні, таким чином вона залишилась у власності ОСОБА_4 .

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав власником земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0156 (для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва) та 4610600000:01:010:0150 (для садівництва), є ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 1979, виданий 23 вересня 2008 року, видавник: Ілик Г. М., приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу, та договору купівлі-продажу, серія та номер: 1977, виданий 23 вересня 2008 року, видавник: Ілик Г. М., приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу.

Земельні ділянки вибули із власності первісного набувача земельних ділянок ОСОБА_9 поза її волею на підставі недійсних правочинів, а надалі на підставі договорів купівлі-продажу перейшли у власність ОСОБА_5 .

Просила суд:

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 26 серпня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Молокусом Б. В., зареєстрований в реєстрі за № 2167, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_9 в інтересах якої діяла ОСОБА_3 та ОСОБА_4, предметом якого була земельна ділянка, що розташована на території АДРЕСА_1, загальною площею 0,1 га, кадастровий номер 4610600000:01:010:0140, призначення - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 26 серпня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Молокусом Б. В., зареєстрований в реєстрі за № 2168, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_9, в інтересах якої діяла ОСОБА_3 та ОСОБА_4, предметом якого була земельна ділянка, що розташована на території АДРЕСА_1, загальною площею 0,0658 га, кадастровий номер 4610600000:01:010:0150, призначення - для ведення садівництва;

визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯА № 738334, виданий 09 вересня 2005 року, що посвідчував право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0140, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд;

визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯА № 738335, виданий 09 вересня 2005 року, що посвідчував право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, площею 0,0658 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0150, цільове призначення - для ведення садівництва;

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 0,0649 га, кадастровий номер 4610600000:01:010:0156, цільове призначення: для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2232451146106;

витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0658 га, кадастровий номер 4610600000:01:010:0150, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для ведення садівництва реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2232433846106.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 9 серпня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 000 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що статтею 388 ЦК України передбачено, що з позовом про витребування майна має право звернутись лише власник такого майна, однак позивач ОСОБА_1 такою не є.

Крім того, позивачем долучено документи на спадкування та право власності лише на житловий будинок АДРЕСА_1, який розташований на іншій земельній ділянці, що не знаходиться у власності відповідача ОСОБА_5 . Враховуючи, що житловий будинок АДРЕСА_1 знаходиться на земельні ділянці, яка не є предметом позову, усі посилання ОСОБА_1 на принцип цілісності об`єкті нерухомості з земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, не мають жодного відношення до судового спору.

Також позивач вказує, що пунктом 3 рішення виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 20 травня 1993 року № 152 вирішено закріпити за будинковолодінням АДРЕСА_1 земельну ділянку згідно норм, передбачених ЗК України (2768-14) . Ухвалою Дрогобицької міської ради від 15 жовтня 1996 року № 284 встановлено норму площі земельної ділянки за будинковолодінням ОСОБА_9 на АДРЕСА_3 . Однак, це рішення та ухвала не містить жодних даних, які вказують на право власності ОСОБА_9 на спірні земельні ділянки та не є правовстановлюючими документами. Вказаними документами не визначено ні меж земель, ні розміщення поворотних точок, що взагалі унеможливлює твердження про те, що указані землі є саме тими землями, що наразі належать ОСОБА_5 .

Фактично до моменту надання довіреності в травні 2005 році за ОСОБА_9 не було зареєстровано жодного права власності на земельні ділянки, тобто згідно статті 125 ЗК України вона не була власником жодної земельної ділянки, оскільки спірні земельні ділянки були приватизовані та зареєстровані лише в липні 2005 року.

Крім того, на момент смерті ОСОБА_9 не належало жодних земельних ділянок, у зв`язку з тим, що вони були відчужені ще до моменту відкриття спадщини в березні 2006 року. Таким чином, право власності на частку у відчужених ОСОБА_9 земельних ділянках та право на їх витребування не входило до складу спадщини, оскільки на час смерті вона вже не володіла вказаним майном, що виключає можливість успадкування будь-яких прав на них іншими особами (спадкоємцями).

Судом встановлено і те, що згідно свідоцтва про право на спадщину від 05 лютого 2021 року ОСОБА_1 є спадкоємцем свого батька - ОСОБА_8, який прийняв спадщину після смерті своєї матері - ОСОБА_9, але не оформив своїх спадкових прав. Згідно заповіту від 06 квітня 1999 року ОСОБА_9 заповіла своєму сину - ОСОБА_8 будинок АДРЕСА_1 . Відповідно до свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_8 щодо зазначеного в цьому свідоцтві майна, а саме 45/100 часток у праві власності на житловий будинок з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . У вказаних документах відсутні вказівки на спадкування права власності на спірні земельні ділянки, як і нічим не підтверджена позиція ОСОБА_1 щодо факту прийняття спадщини ОСОБА_8 після смерті ОСОБА_9 .

Крім того, спірні земельні ділянки були приватизовані ОСОБА_9 спільно з ОСОБА_2 . Таким чином, на момент 2005 року ОСОБА_9 володіла лише часткою у спільному сумісному майні і їй ніколи не належало одноособове право власності на спірні земельні ділянки, натомість ОСОБА_1, навіть не будучи спадкоємцем указаного майна, просить витребувати земельні ділянки в цілому.

У своїх поясненнях позивач стверджує, що на момент підписання договору представництва від 27 травня 2005 року, та на момент укладення договору купівлі-продажу земельних ділянок від 26 серпня 2005 року, ОСОБА_11 перебувала в стані в якому не могла усвідомлювати значення своїх дій. Водночас, позивач стверджує, що вона є власником земельних ділянок, які були приватизовані 28 липня 2005 року, начебто в період коли ОСОБА_9 перебувала в стані, в якому не могла усвідомлювати значення своїх дій.

З оглянутих матеріалів цивільних справ № 2-15/10 та № 2-о-6/06р., які були витребувані з архіву Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області за клопотанням представника відповідача - адвоката Івашків Л. В., вбачається, що в рішенні 2006 року про визнання недієздатною ОСОБА_9 вказано, що згідно акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 1084 від 16 грудня 2005 року ОСОБА_9 страждає стійким хронічним психічним захворюванням - атеросклеротичною деменцією і не може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, проте встановити, з якого саме часу ОСОБА_9 страждає цим розладом, не представляється можливим. Тобто рішенням суду, яким ОСОБА_9 було визнано недієздатною, не було встановлено дня, з якого вона визнається недієздатною, що означає, що ОСОБА_9 визнано недієздатною з дня набрання законної сили рішенням суду. Натомість в рішенні суду 2010 року (матеріали цивільної справи № 2-15/10) зроблено висновки про те, що з травня 2005 року ОСОБА_9 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що суперечить рішенню 2006 року про визнання особи недієздатною.

Тому належним та допустимим доказом, що підтверджує існування обставин, які могли істотно впливали на здатність ОСОБА_9 усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути лише судове рішення 2006 року, що набрало законної сили, яким її визнано недієздатною. Водночас рішення суду 2010 року, на яке покликається позивач, прийнято всупереч фактам, встановленим судом в 2006 році, та не є рішенням, яким визначалась дієздатність ОСОБА_9, а відтак твердження позивача стосовно того, що на час надання довіреності на здійснення дій, необхідних для вчинення спірних правочинів, ОСОБА_9 не усвідомлювала своїх дій, ґрунтуються на припущеннях, що суперечить частині шостій статті 81 ЦПК України.

У зв`язку з цим та згідно зі статтею 388 ЦК України ОСОБА_1 не має права на витребування земельних ділянок, що належать ОСОБА_5, оскільки не є їхнім власником.

Спірні земельні ділянки були приватизовані ОСОБА_9 спільно з ОСОБА_2 та на момент відчуження у покупця не могло бути сумнівів щодо законності продажу указаного майна, оскільки договори купівлі-продажу підписувались одним з співвласників - ОСОБА_2 та довіреною особою ОСОБА_9 . Укладення одним з співвласників договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з співвласника може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з співвласників, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, і що той з співвласників, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з співвласника. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яка у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 638/12249/17 (провадження 61-38620св18).

Згода ОСОБА_9 на відчуження земельних ділянок була висловлена її представником. А в матеріалах справи відсутні докази того, що на момент вчинення правочину довіреність ОСОБА_9 була відкликана, чи того, що ОСОБА_2 або представник ОСОБА_9 мали підозри про те, що довіритель недієздатна. Тому підстав вважати, що продавці діяли недобросовісно, не має, а отже і немає підстав для визнання недійсними вказаних договорів.

Крім того, судом також встановлено, що ОСОБА_1 пропущено позовну давність. Позивач стверджує, що про порушення своїх прав вона могла дізнатися не раніше 23 листопада 2020 року, коли в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності ОСОБА_5 . Проте позовна давність у цій справі має обчислюватися з моменту набуття відповідачами права власності на спірне нерухоме майно, тобто з 2005 року.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Перебіг позовної давності починається з моменту коли позивач довідалась або могла довідатись про порушення свого права та жодним чином не пов`язаний з вчиненням жодних правочинів, щодо цього майна чи його реєстрацією за добросовісним набувачем, про що і вказано в правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у Постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).

З матеріалів справ № 442/5872/21 та № 2-15/10 вбачається, що сину ОСОБА_9 було відомо про відчужене майно ще в 2005 році, коли будинок було поділено навпіл з ОСОБА_2, який здійснював там ремонтні роботи. Також при оспоренні довіреності від 27 травня 2005 року сторонам було відомо про відчуження і земельних ділянок, оскільки в тексті доручення чітко вказано, що вона видана на продаж і будинку ОСОБА_9, і земельних ділянок. Отже, батькові позивача ще в 2005 році могло бути відомо про відчуження і частини житлового будинку на користь ОСОБА_2, і спірних земельних ділянок. Однак, позовну заяву про витребування земель було подано лише 02 серпня 2021 року, тобто з пропуском усіх можливих строків позовної давності. Отже, в цьому випадку позивачем пропущено позовну давність на звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування вказаних земельних ділянок.

Беручи до уваги, що судом не встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідачів, а позивачем, крім того, пропущено позовну давність, суд зробив висновок, що у задоволені позову слід відмовити.

Суд приходить до висновку, що укладений між сторонами договір про надання послуг відповідає положенням статті 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", відтак вважає за необхідне стягнути з позивачки на користь ОСОБА_5 понесені останнім судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 000 грн.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 серпня 2022 року залишено без змін.

Виключено з мотивувальної частини рішення посилання на пропуск позовної давності.

Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції і також зазначив, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна без письмової згоди одного з співвласників, а тому при розгляді спорів про поділ спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з співвласників слід виходити з права одного з співвласників на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в його інтересах майна.Відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з співвласників без згоди другого, недійсним. Відповідно до постанови Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 638/12249/17 укладення одним з співвласників договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з співвласника може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з співвласників, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, і що той з співвласників, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з співвласника.

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Згода ОСОБА_9 на відчуження земельних ділянок, була висловлена її представником. Позивачем не надано суду доказів того, що на момент вчинення правочину, довіреність ОСОБА_9 була відкликана, чи ОСОБА_2 або представник ОСОБА_9 мали підозри про те, що довіритель є недієздатною. У суду першої інстанції не було підстав вважати, що продавці діяли недобросовісно, тому не було підстав для визнання недійсними вказаних договорів.

Суд першої інстанції правильно не встановив порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідачів. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Підстави для скасування рішення суду відсутні.

Разом з тим, визнаючи позов безпідставним, суд першої інстанції вказав на пропуск позивачем позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в позові. Тому із мотивувальної частини оскаржуваного рішення належить виключити посилання на пропуск позовної давності.

Представником ОСОБА_5 заявлено клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 12 000 грн. З урахуванням обґрунтованості, необхідності таких витрат, значення справи для сторін, колегія суддів вважає, що зазначене клопотання належить задовольнити частково та стягнути 5 000 грн витрат на правничу допомогу.

Аргументи учасників справи

У січні 2023 року представник ОСОБА_1 - Тунський А. Р. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення судів скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вирішити питання судових витрат.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що застосування судами статті 388 ЦК України та 1218 ЦК України (435-15) здійснено без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц, в якій зазначено, що відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника.

Під час судового розгляду судами встановлено, що ОСОБА_1 є спадкоємцем свого батька - ОСОБА_8, який прийняв спадщину після смерті своєї матері - ОСОБА_9, але не оформив свої спадкових прав. Саме ОСОБА_9 була співвласницею спірних земельних ділянок і саме до ОСОБА_1, як до її спадкоємця, перейшло право на витребування майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Таким чином суди помилково зазначили, що позивач не має права на звернення із відповідним позовом.

Судом апеляційної інстанції було зазначено, що згода ОСОБА_9 на відчуження земельних ділянок була висловлена її представником. Проте рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 вересня 2011 року, визнано недійсним договір представництва за довіреністю, виданою ОСОБА_9, яка посвідчена 28 травня 2005 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. Матеріали цієї справи містять цивільну справу № 2-15/10, а також копію Акту № 853 посмертної судової психіатричної експертизи (Додаток № 9 позовної заяви), які підтверджують, що ОСОБА_9 на момент вчинення довіреності не могла усвідомлювати значення своїх дій. Таким чином, судом було застосовано норми права без врахування Висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 450/1610/15-ц, оскільки дії, які ґрунтуються на недійсній довіреності, не породжують правових наслідків. Під час розгляду справи встановлено, що відчуження земельних ділянок, що належали на підставі спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_2, було здійснено без згоди ОСОБА_9, оскільки довіреність, яка була надана ОСОБА_3, визнана недійсною, а сама ОСОБА_9 на момент вчинення довіреності не могла усвідомлювати значення своїх дій, що встановлено в ході розгляду цивільної справи № 2-11/10 на підставі Акту № 853 посмертної судової психіатричної експертизи, а тому відчуження ОСОБА_3 земельних ділянок від імені ОСОБА_9 було очевидно незаконним.

Таким чином оспорювані договори купівлі-продажу від 26 серпня 2005 року спірних земельних ділянок є недійсними в цілому, оскільки укладені без згоди співвласника ОСОБА_9 особою, що діяла на підставі недійсної довіреності.

Судами не застосовано принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруд, що узгоджується, зокрема, зі статтею 120 ЗК України, статтею 377 ЦК України, і не застосовано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16.

Судом не вирішено виключну правову проблему, що позивач, будучи власником житлового будинку на АДРЕСА_1, не володіє земельною ділянкою і не може в будь-який спосіб отримати земельну ділянку, на якій цей будинок розташований. Житловий будинок АДРЕСА_1 був розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 4610600000:01:010:0140, площею 1000 кв. м. Внаслідок поділу указаної земельної ділянки, на якій і розміщений житловий будинок, утворилось 2 земельні ділянки - площею 649 і 351 кв. м. За вказаних обставин позивач, як власник житлового будинку, має цивільній інтерес в оформленні права на земельну ділянку під ним. Разом з тим, враховуючи, що відповідна земельна ділянка в результаті ряду договорів перебуває у власності третіх осіб (відповідачів у справі), іншого способу отримання права на земельну ділянку, ніж витребувати з чужого незаконного володіння, не існує.

При цьому формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (пункт 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц), а тому поділ земельної ділянки і формування нової земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0156 не є перешкодою у витребуванні земельної ділянки.

Під час розгляду цивільної справи № 2-15/10 було встановлено, що ОСОБА_9 перебувала в стані, в якому не могла усвідомлювати значення своїх дій, і за вказаних обставин судом було визнано недійсним як договір купівлі-продажу житлового будинку, так і довіреність, що була видана ОСОБА_3 . Враховуючи, що відчуження земельної ділянки було здійснено на підставі недійсної довіреності, дії, які ґрунтуються на такій довіреності, не породжують правових наслідків. Вказані обставини підтверджуються як зазначеною судовою справою, так і Актом № 853 посмертної судової психіатричної експертизи.

Судом першої інстанції не було враховано клопотання позивача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу. Розмір витрат на професійну правничу допомогу позивач вважає завищеним і неспівмірним зі складністю справи, оскільки відповідач розпочав участь у справі лише після закінчення підготовчого судового засідання.

За підготовку касаційної скарги ОСОБА_1 оплатила фіксований гонорар у розмірі 3 000,00 грн на виконання умов договору на правничу допомогу, укладеного з адвокатом Тунським А. Р.

У березні 2023 року ОСОБА_5 через представника Івашківа Л. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, рішення судів - залишити без змін.

Зазначає, що всупереч висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15, позивач не надав доказів права власності чи спадкування права володіння та користування земельними ділянками, що належать ОСОБА_5, у зв`язку з чим суди правильно не застосували указаний висновок.

Висновки Верховного Суду (від 05 серпня 2020 року у справі № 450/1610/15), на які покликається скаржник, стосуються правових наслідків визнання недійсною довіреності, що не стосується цього спору, та не могли бути застосовані судами попередніх інстанцій. Суди у цій справі з`ясовували не правові наслідки визнання довіреності недійсною, а факт відсутності волі власника на відчуження майна, чому не було підтвердження.

Суди зробили правильний висновок, що враховуючи наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі та неподання позивачем належних та допустимих доказів, які б підтверджували недобросовісність дій відповідачів (контрагентів) при укладенні договорів купівлі-продажу земельних ділянок, відсутні підстави визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу недійсним, що унеможливлює їх витребування від добросовісного набувача. Натомість висновки, викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц, стосуються Договору дарування спільного сумісного майна подружжя, а не Договорів купівлі-продажу, коли усі особи, які їх підписували, були впевнені в їх дійсності та добросовісності один одного.

Суди зробили правильний висновок, що житловий будинок АДРЕСА_1 знаходиться на земельній ділянці, яка не є предметом позову. Усі посилання ОСОБА_1 на принцип цілісності об`єкта нерухомості з земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, не мають жодного відношення до судового спору. Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, станом на 2005 рік (коли укладались первинні Договори купівлі-продажу земельних ділянок) законодавством не передбачалось імперативних норм щодо слідування землі за нерухомістю.

Судом було досліджено рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 10 березня 2006 року, якому частково суперечить рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 23 вересня 2010 року. Враховуючи, що ОСОБА_5 не брав участі у вказаних судових справах 2006-го та 2010-го років, та враховуючи вказані суперечності, в цьому судовому процесі судами першої та апеляційної інстанції було детально вивчено та встановлено факти і зроблено правильні висновки, що базуються на дійсних обставинах справи.

В касаційній скарзі, як і в апеляційній скарзі, позивачем наведено норми чинного законодавства, які стосуються визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу. Однак, жодних реальних заперечень позивачем не наведено, ОСОБА_1 жодного разу не навела об`єктивних обставин чи підстав, які б ставили під сумнів сам розмір витрат позивача, чи об`єм наданої правової допомоги. Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач не подавав клопотання про зменшення розміру судових витрат ОСОБА_5 . Лише у відповіді на відзив зазначив, що не погоджується із заявленим відповідачем розміром витрат на професійну правничу допомогу. Однак жодних реальних заперечень та обґрунтувань щодо співмірності судових витрат позивачем не вказано.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 серпня 2022 року відмовлено.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права, застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц, у постановах Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц, від 05 серпня 2020 року у справі № 450/1610/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржених судових рішень в частині задоволено. Зупинено виконання рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 серпня 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 442/5872/21 в частині стягнення судових витрат до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року продовжено ОСОБА_5 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Судивстановили, що відповідно до витягу з Державного реєстру речового права на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 лютого 2021 року ОСОБА_1 є власником житлового будинок АДРЕСА_1 . Відповідний житловий будинок вона успадкувала після смерті свого батька ОСОБА_8, який успадкував його після смерті своєї матері ОСОБА_9 .

Згідно із заповітом серії АВА № 913358 від 06 квітня 1999 року ОСОБА_9 заповіла все своє майно та житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_8 ;

Згідно з свідоцтвом про право на спадщину від 05 лютого 2021 року ОСОБА_1 є спадкоємцем свого батька ОСОБА_8, який прийняв спадщину після смерті матері ОСОБА_9, але не оформив своїх спадкових прав. ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_8 щодо зазначеного в цьому свідоцтві майна, а саме 45/100 часток у праві власності на житловий будинок з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 травня 2021 року у справі № 442/2192/21 за позовом ОСОБА_1 до Дрогобицької міської ради та ОСОБА_2, за ОСОБА_1 визнано право власності на 55/100 часток у справі власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 12-13).

За життя ОСОБА_9 спільно з іншим співвласником житлового будинку - ОСОБА_2 приватизували земельні ділянки на АДРЕСА_2 : площею 1000 кв. м (для обслуговування житлового будинку), про що виданий державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 липня 2005 року, реєстраційний № 01054400326, кадастровий № 4610600000:01:010:0140; площею 658 кв. м (для ведення садівництва), про що виданий державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 липня 2005 року, реєстраційний № 01054400327, кадастровий № 4610600000:01:010:0150.

ОСОБА_2 набув право власності на спірні земельні ділянки на АДРЕСА_2 як співвласник житлового будинку за цією адресою.

Пунктом 3 рішення виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 20 травня 1993 року № 152 вирішено закріпити за домоволодінням АДРЕСА_1 земельну ділянку згідно норм, передбачених ЗК України (2768-14) .

Ухвалою Дрогобицької міської ради від 15 жовтня 1996 року № 284 встановлено норму площі земельної ділянки за домоволодінням ОСОБА_9 на АДРЕСА_3 .

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 26 серпня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_9 продали вказані земельні ділянки ОСОБА_4, який на підставі цих договорів виготовив державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯА № 738334 та ЯА № 738335 від 09 вересня 2005 року.

Від імені ОСОБА_9 відчуження земельних ділянок здійснено ОСОБА_3 на підставі довіреності від 28 травня 2005 року.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 вересня 2011 року, визнано недійсним договір представництва за довіреністю, виданою ОСОБА_9, яка посвідчена приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. 27 травня 2005 року, та визнано недійсними договір купівлі-продажу 55/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, від 02 червня 2005 року Встановлено, що ОСОБА_9 у період, який відноситься до часу видачі нею ОСОБА_3 довіреності від 28 травня 2005 року, перебувала в стані, у якому не могла усвідомлювати значення своїх дій.

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2005 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_10 земельні ділянки на вулиці АДРЕСА_2 площею 649 кв. м - для обслуговування житлового будинку та площею 658 кв. м - для ведення садівництва.

Земельна ділянка площею 649 кв. м для обслуговування житлового будинку є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0140, яка належала ОСОБА_4 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 09 вересня 2005 року.

На земельну ділянку площею 649 кв. м ОСОБА_10 видано державний акт про право власності та присвоєно кадастровий номер 4610600000:01:010:0156.

На земельну ділянку площею 0,0351 га технічний звіт про виконані роботи по видачі Державного акту на право приватної власності на землю у місцевому фонді документації відсутні. Таким чином ця ділянка залишилась у власності ОСОБА_4 .

Власником земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0156 (для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва) та 4610600000:01:010:0150 (для садівництва) є ОСОБА_5 на підставі договорів купівлі-продажу від 23 вересня 2008 року, серія та номер: 1979, та 1977, видавник: Ілик Г. М., приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу.

В рішенні 2006 року у справи № 2-о-6/06р про визнання недієздатною ОСОБА_9 вказано, що згідно акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 1084 від 16 грудня 2005 року ОСОБА_9 страждає стійким хронічним психічним захворюванням атеросклеротичною деменцією і не може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, проте встановити з якого часу ОСОБА_9 страждає даним розладом не є можливим. Рішенням суду, яким ОСОБА_9 визнано недієздатною, не було встановлено дня, з якого вона визнається недієздатною.

ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Представник ОСОБА_5 - адвокат Івашків Л.В. у відзиві на позовну заяву просив застосувати позовну давність, оскільки ОСОБА_8, спадкоємцем якого є позивачка, у 2006 році після похорону матері приступив до впорядкування майна матері та готувався до прийняття спадщини і виявив фотокопію документів про відчуження майна. Позивачка більше як 15 років не вчиняла жодних дій щодо витребування земельних ділянок та оскарження будь-яких договорів, пов`язаних з цими ділянками.

Позивач стверджувала, що про порушення своїх прав вона могла дізнатися не раніше 23 листопада 2020 року, коли в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності ОСОБА_5 .

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та державних актів на право власності на земельні ділянки

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі

№ 522/12901/17-ц, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)). Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння, тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 71, 76), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 120-121, 123-124), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5)).

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16)).

Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Отже, рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна підтверджує право власності на майно належного власника (позивача) і саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Саме суд під час розгляду справи про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна повинен надати оцінку всім обставинам, який тим самим визначає: неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник; тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому в цієї особи відсутнє право власності, а отже право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини). Суд, задовольняючи позов, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню. Близький за змістом висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21, пункти 124-126).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 серпня 2020 року у справі № 450/1610/15-ц (провадження № 61-36163св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що "Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що оспорювана довіреність від 17 вересня 2014 року є недійсною з моменту її вчинення. В подальшому дії, які ґрунтуються на такій довіреності, не породжують правових наслідків, а тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог".

У справі, що переглядається, позов мотивований, зокрема тим, що позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1, який успадкувала після смерті свого батька - ОСОБА_8, який успадкував його після смерті своєї матері - ОСОБА_9 . Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 вересня 2011 року, визнано недійсним договір представництва за довіреністю, виданою ОСОБА_9, яка посвідчена 27 травня 2005 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. Під час розгляду цієї справи на підставі акту № 853 посмертної судової психіатричної експертизи було встановлено, що ОСОБА_9 перебувала в стані, у якому не могла усвідомлювати значення своїх дій, і за вказаних обставин судом було визнано недійсним як договір купівлі-продажу житлового будинку, так і довіреність, що була видана ОСОБА_3 . Тому і земельні ділянки вибули із власності первісного набувача земельних ділянок ОСОБА_9 поза її волею, оскільки укладені ОСОБА_3 від імені ОСОБА_9 на підставі довіреності, яка визнана недійсною.

За таких обставин вимоги про визнання недійсними наступних договорів купівлі-продажу земельних ділянок та державних актів на право власності на земельні ділянки не відновлюють права позивача на спірні земельні ділянки, тому у задоволенні позову в частині цих вимог судам належало відмовити у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту її порушеного права/інтересу. Тому суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині, але помилились щодо мотивів такої відмови.

Щодо позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 земельних ділянок

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача в разі, якщо майно, зокрема вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частин першої, третьої статті 116 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин - приватизації спірних земельних ділянок у 2005 році) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення (частина перша статті 120 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У частині першій статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц (провадження № 61-16569св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що "оскільки відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника […] Отже, якщо спірне майно було відчужене від імені ОСОБА_10 поза його волею, то він мав право домагатися відновлення свого права на нього. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на частину успадкованого майна разом із іншими спадкоємцями, володіння та право користування ними і, відповідно, право на захист цих прав".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18),на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що "правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року (997-16) ) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року (1702-17) ) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що "стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17), від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42))".

У пункті 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що "з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об`єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб".

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування (частини друга, сьома статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

судивстановили, що:

пунктом 3 рішення виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 20 травня 1993 року № 152 вирішено закріпити за домоволодінням АДРЕСА_1 земельну ділянку згідно норм, передбачених ЗК України (2768-14) ; ухвалою Дрогобицької міської ради від 15 жовтня 1996 року № 284 встановлено норму площі земельної ділянки за домоволодінням ОСОБА_9 на АДРЕСА_3 .;

за життя ОСОБА_9 спільно з іншим співвласником житлового будинку - ОСОБА_2 приватизували земельні ділянки на АДРЕСА_2 : площею 1000 кв. м (для обслуговування житлового будинку) та площею 658 кв. м (для ведення садівництва), про що видані державні акти на право власності на земельні ділянки від 28 липня 2005 року; ОСОБА_2 набув право власності на спірні земельні ділянки по АДРЕСА_2 як співвласник житлового будинку за цією адресою;

за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 26 серпня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_9 продали вказані земельні ділянки ОСОБА_4 ; від імені ОСОБА_9 відчуження земельних ділянок здійснено ОСОБА_3 на підставі довіреності від 28 травня 2005 року;

в рішенні 2006 року у справи № 2-о-6/06р про визнання недієздатною ОСОБА_9 вказано, що згідно акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 1084 від 16 грудня 2005 року ОСОБА_9 страждає стійким хронічним психічним захворюванням атеросклеротичною деменцією і не може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, проте встановити з якого часу ОСОБА_9 страждає даним розладом не є можливим;

рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 вересня 2011 року, визнано недійсними відповідну довіреність та договір від 02 червня 2005 року купівлі-продажу 55/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Встановлено, що ОСОБА_9 у відповідний період часу перебувала в стані, у якому не могла усвідомлювати значення своїх дій;

спірна земельна ділянка площею 649 кв. м для обслуговування житлового будинку є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0140; в подальшому спірні земельні ділянки неодноразово відчужувались та їх останнім набувачем є ОСОБА_5 на підставі договорів купівлі-продажу від 23 вересня 2008 року; інша частина земельної ділянка для обслуговування житлового будинку площею 0,0351 га залишилась у власності ОСОБА_4 ;

позивач є власником житлового будинок АДРЕСА_1, який вона набула у власність в порядку спадкування після смерті свого батька ОСОБА_8, який успадкував його після смерті матері ОСОБА_9 (рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 травня 2021 року у справі № 442/2192/21, а. с. 12-13); позивач стверджувала, що про порушення своїх прав вона могла дізнатися не раніше 23 листопада 2020 року, коли в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності ОСОБА_5 ;

суди зробили висновок, що належний позивачу житловий будинок АДРЕСА_1 розташований на іншій земельній ділянці, що не знаходиться у власності ОСОБА_5 . Разом з тим, такий висновок суди не узгоджується з установленими судами обставинами, що спірна земельна ділянка площею 649 кв. м для обслуговування житлового будинку є частиною земельної ділянки по АДРЕСА_1,з кадастровим номером 4610600000:01:010:0140, яка первинно належала ОСОБА_9 та ОСОБА_2 Суди не врахували, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб;

суди помилково відхилили посилання позивача на рішення виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 20 травня 1993 року № 152 та ухвалу Дрогобицької міської ради від 15 жовтня 1996 року № 284, оскільки цими доказами позивач обґрунтовувала не право власності ОСОБА_9 на спірні земельні ділянки, а їх належність до домоволодіння ОСОБА_9 на АДРЕСА_1 ;

суди вказали, що в матеріалах справи відсутні будь-які правовстановлюючі документи, що наділяли ОСОБА_9 правом власності на спірні земельні ділянки, у зв`язку з тим, що вони були відчужені ще до моменту відкриття спадщини в березні 2006 року, ОСОБА_9 володіла лише часткою у спільному сумісному майні і їй ніколи не належало одноособове право власності на спірні земельні ділянки. Проте суди не врахували, що саме суд під час розгляду справи про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна повинен надати оцінку всім обставинам, який тим самим визначає: неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник; тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому в цієї особи відсутнє право власності, а отже право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені обставини). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, зокрема і право на витребування майна;

суди не врахували, що чинне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди; за змістом частин першої, третьої статті 116 ЗК України у відповідній редакції на момент приватизації спірних земельних ділянок у 2005 році, юридичні підстави та право претендувати на отримання земельної ділянки у власність в межах норм безоплатної приватизаціїналежало виключно громадянам, у користуванні яких перебували такі земельні ділянки, зокрема для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), ведення садівництва. При цьому суди встановили, що ОСОБА_2 набув право спільної власності на спірні земельні ділянки на АДРЕСА_2 як співвласник житлового будинку за цією адресою, а договір купівлі-продажу 55/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідними господарськими будівлями між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10 визнано недійсним. На момент розгляду цієї справи власником вказаного житлового будинку з відповідними господарськими будівлями в цілому є позивач в порядку спадкування після смерті свого батька ОСОБА_8, який успадкував його після смерті матері ОСОБА_9 ;

суди безпідставно вдались фактично до перегляду рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 вересня 2010 року у справі

№ 2-15/10, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 вересня 2011 року, та зробили висновок, що це рішення в частині встановлення обставин, за яких з травня 2005 року ОСОБА_9 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суперечить рішенню 2006 року у справі

№ 2-о-6/06р про визнання ОСОБА_9 недієздатною. Суди не врахували, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 вересня 2010 року у справі № 2-15/10 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 є преюдиційним у правовідносинах щодо вчинення оспорюваних правочинів для вказаних осіб (їх правонаступників). Аналіз змісту судових рішень у справах № 2-15/10 та № 2-о-6/06р не підтверджує наявність суперечностей щодо встановлених ними обставин, а те що ОСОБА_9 у відповідний період часу перебувала в стані, у якому не могла усвідомлювати значення своїх дій, суди у справі № 2-15/10 встановили з урахуванням акту заочної посмертної амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 14 листопада 2008 року (а. с. 6-11).

За таких обставин суди зробили помилковий висновок, що ОСОБА_1 не має права на витребування у ОСОБА_5 спірних земельних ділянок, враховуючи встановлені обставини щодо їх належності до домоволодіння ОСОБА_9 на АДРЕСА_1, який ОСОБА_9 одночасно із земельними ділянками (їх частками) не відчужувала.

Разом з тим колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо спливу позовної давності за вимогою до ОСОБА_5 про витребування спірних земельних.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За загальним правилом з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу особа може звернутися у межах позовної давності, при цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок, що:

"7.10. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

7.11. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

7.12. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

7.18. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

7.19. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.

7.21. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

7.25. Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу".

Отже, усталеним у практиці Верховного Суду є підхід до застосування правила статті 261 ЦК України, за яким початок відліку позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, пов`язується із моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд першої інстанції встановив, що з матеріалів справ № 442/5872/21 та № 2-15/10 вбачається, що ОСОБА_8 було відомо про відчуження частини житлового будинку на користь ОСОБА_2 в 2005 році, коли будинок було поділено навпіл, а ОСОБА_2 здійснював там ремонтні роботи. При оспоренні довіреності від 27 травня 2005 року у справі № 2-15/10 сторонам було відомо про відчуження і земельних ділянок, оскільки в тексті доручення вказано, що вона видана на продаж і будинку ОСОБА_9, і земельних ділянок.

Отже, батькові позивача могло бути відомо про таке порушення принаймні на час звернення з позовом у зазначеній справі в 2010 році. Однак, позовну заяву про витребування спірних земельних ділянок було подано лише 02 серпня 2021 року, тобто зі значним пропуском позовної давності. Посилання позивача на реєстрацію 23 листопада 2020 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно прав власності ОСОБА_5 наспірні земельні ділянки за обставин цієї справи не впливає на перебіг позовної давності, як і не свідчить про поважність причин її пропуску.

Тому суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог про витребування земельних ділянок, проте помилився щодо мотивів такої відмови. У зв`язку із цим оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення судів змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено висновок, що "саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності".

Оскільки за результатами касаційного перегляду касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення змінено в частині мотивів прийняття, обґрунтованості доводів касаційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції клопотання позивача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу у відповіді на відзив ОСОБА_5 (а. с. 114-116), доводів сторін стосовно співмірності витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, касаційний суд зменшує розмір вказаних витрат до 10 000 грн.