606/711/22 Про визнання права власності на квартиру, витребування майна та зобов`язання вчинити дії - 04.04.2024 Прийняття

Відповідно до договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року, укладеного між ОСОБА_8, який діяв від імені малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, і ОСОБА_1, яка діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, як продавцями, та ОСОБА_7, як покупцем, продавці зобов`язалися передати за плату, а покупець прийняти і оплатити однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Продавцям зазначена квартира належала на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 14 грудня 2007 року.

Рішенням виконавчого комітету Теребовлянської міської ради від 28 серпня 2008 року ОСОБА_7 надано дозвіл на реконструкцію квартири АДРЕСА_2 .

Згідно з цим дозволом зазначену квартиру, яку придбав ОСОБА_7, переобладнано під нежитлове приміщення - офіс-магазин.

Рішенням виконавчого комітету Теребовлянської міської ради від 24 лютого 2009 року оформлено за ОСОБА_7 право власності на офіс-магазин, та підставі цього рішення видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

24 грудня 2015 року ОСОБА_7, на підставі договору дарування, подарував ОСОБА_6 нежитлове приміщення офіс-магазин в АДРЕСА_3 .

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 04 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року, у справі № 606/2131/17 визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 21 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, ОСОБА_1 .

Отже, оскільки договір купівлі-продажу квартири від 21 березня 2008 року визнаний недійсним, ОСОБА_7 не набув права власності на вказане нерухоме майно, тому не мав права розпоряджатися ним.

Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя статті 388 ЦК України, відповідно до якої якщо майно було набуто безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 вважали, що квартира АДРЕСА_2 та нежитлове приміщення АДРЕСА_2 є одним і тим самим об`єктом нерухомого майна, оскільки збільшення площі, реконструкція та добудова приміщення не свідчать про створення нового об`єкта нерухомого майна.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 просили суд:

- визнати за ними право власності на нежитлове приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, на АДРЕСА_3 ;

- витребувати у ОСОБА_6 спірне нежитлове приміщення (офіс-магазин), шляхом звільнення від майна ОСОБА_6 та інших осіб, передати їм зазначене майно;

- скасувати запис про державну реєстрацію за ОСОБА_6 права власності на спірне нерухоме майно.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 12 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 23 травня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Отже, у задоволенні вимоги позивачів про визнання права власності на спірне майно на підставі статті 392 ЦК України, слід відмовити, оскільки позивачі просять задовольнити їх вимоги, як власників, в порядку статті 388 ЦК України.

Щодо позовної вимоги про витребування майна, то об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК України (435-15) . Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.

Оскільки спірне майно, яке просять витребувати позивачі у відповідача, зокрема нежиле приміщення (офіс-магазин), площею 23,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 не є тим самим об`єктом, що належало їм на праві власності, а саме: однокімнатна квартира АДРЕСА_1, то це видозмінене нерухоме майно не може бути витребувано.

Крім того, позовні вимоги про витребування у ОСОБА_6 нежитлового приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, шляхом звільнення від майна ОСОБА_6 та будь-яких третіх осіб та передання нерухомого майна позивачам, не підлягають до задоволення, оскільки до правовідносин, які виникли, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень Глави 83 ЦК України (435-15) .

Також, оскільки суд прийшов до переконання про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання права власності та витребування майна, то не підлягає до задоволення похідна вимога про зобов`язання реєстратора скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нежитлове приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У червні 2023 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просила суд скасувати рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 12 січня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 травня 2023 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до помилкового висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, на АДРЕСА_4 є різними об`єктами нерухомого майна. Заявники посилаються на те, що законодавством України та судовою практикою Верховного Суду передбачено захист права власності особи, з володіння якої майно вибуло протиправно та умисно було видозмінено зацікавленими особами. Отже, оскільки спірна нерухомість вибула з власності позивачів поза їх волею,то їх право власності на реконструйовану нерухомість підлягає захисту навіть за умови зміни реєстраційного номеру нерухомого майна.

Підставою касаційного оскарження рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 12 січня 2023 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 23 травня 2023 року заявники зазначають неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зокрема судами застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 28 жовтня 2009 року у справі № 6-11500св09, від 06 червня 2016 року у справі № 6-121цс16, від 06 липня 2016 року у справі № 6-1213цс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 29/5005/6381/2011, від 29 квітня 2020 року у справі № 742/1756/17 (провадження № К/9901/10341/18), від 15 травня 2020 року у справі № 813/1885/16 (провадження № К/9901/34970/18), від 21 липня 2021 року у справі № 686/19656/19 (провадження № 61-9418св20), від 03 серпня 2021 року у справі № 295/6177/19-ц (провадження № 61-5270св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 543/253/16 (провадження № 61-18491св20), від 03 травня 2022 року у справі № 199/1136/20 (провадження № 61-5125св21), а також посилалися на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування вимог статті 392 ЦК України у подібних правовідносинах. Крім того, зазначили на порушення судами норм процесуального права, зокрема не дослідження зібраних у справі доказів.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2023 року представник ОСОБА_6 - адвокат Покотило Ю. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що позовні вимоги про витребування у ОСОБА_6 нежитлового приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, шляхом звільнення від майна ОСОБА_6 та будь-яких третіх осіб та передання його позивачам, не підлягають до задоволення, так як до правовідносин, які виникли, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень Глави 83 ЦК України (435-15) .

Крім того, після набрання законної сили рішенням в справі, що переглядається, 24 серпня 2023 року спірне нежитлове приміщення було відчужене, тому станом на даний час у володінні ОСОБА_6 воно не перебуває.

Отже, просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 червня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Яремку В. В. судді, які входять до складу колегії Олійник А. С., ОСОБА_9 .

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Яремка В. В. від 29 червня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У липні 2023 року заявниками у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В. від 18 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У вересні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 листопада 2023 року, у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_10, справу призначено судді-доповідачеві Коломієць Г. В., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Луспеник Д. Д.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 21 березня 2008 року, укладеного між ОСОБА_8, який діяв від імені малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, і ОСОБА_1, яка діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, як продавцями, та ОСОБА_7, як покупцем, продавці зобов`язалися передати за плату, а покупець зобов`язався прийняти і оплатити однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Продавцям вказана квартира належала на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 14 грудня 2007 року, об`єкт нерухомого майна за реєстровим номером № 21436454.

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18 серпня 2008 року однокімнатна квартира АДРЕСА_2 належала на праві власності ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року.

Рішенням виконавчого комітету Теребовлянської міської ради від 28 серпня 2008 року № 245 "Про надання дозволу різного роду" надано дозвіл ОСОБА_7 на реконструкцію квартири АДРЕСА_2, під офіс-магазин.

Рішенням виконавчого комітету Теребовлянської міської ради від 24 лютого 2009 року № 57 "Про оформлення права власності на офіс-магазин" вирішено оформити право власності на офіс-магазин, який знаходиться в АДРЕСА_3, за ОСОБА_7, виконавчому комітету міської ради видати свідоцтво про право власності.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09 квітня 2009 року нежитлове приміщення - офіс-магазин за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 23,1 кв. м, належить на праві власності ОСОБА_7 . Також в примітці зазначено, що майно, яке належало ОСОБА_7, за реєстровим номером № 21436454 закрито у зв`язку з переобладнанням квартири під офіс-магазин.

Згідно з договором дарування від 24 грудня 2015 року серії НВС 183576 ОСОБА_7 передав безоплатно, а ОСОБА_6 прийняла у власність, як дарунок, нежиле приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, об`єкт нерухомого майна за реєстровим номером 26996399.

З відповіді Теребовлянського бюро технічної інвентаризації від 27 вересня 2017 року № 94 вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 18 серпня 2008 року зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року. Після проведеної реконструкції квартири у офіс-магазин, що підтверджено актом прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта від 15 грудня 2008 року, право власності на реконструйований офіс-магазин було перереєстровано 13 квітня 2009 року за ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Теребовлянською міською радою, згідно з рішенням від 24 лютого 2009 року № 57.

У справі № 606/2131/17 рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 04 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року, з урахуванням ухвали Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 30 червня 2012 року про виправлення описки в рішенні суду від 04 травня 2021 року, позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 до ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року, свідоцтва про право власності від 09 квітня 2009 року, договору дарування від 24 грудня 2015 року, скасування державної реєстрації на нежитлове приміщення та визнання права власності на нежитлове приміщення задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири від 21 березня 2008 року за реєстровим номером 971, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і ОСОБА_1, що діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 в частині відчуження вказаного майна ОСОБА_1, що діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, недійсним.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено, у зв`язку з безпідставністю.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення набрало законної сили.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Велика Палата Верховного Суду нагадувала неодноразово, за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) та багатьох інших.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що позовна вимога про визнання права власності є неефективним способом захисту прав, оскільки позивачами одночасно було заявлено вимогу про витребування майна.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) зазначено, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22).

У справі, що переглядається, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та позивачами те, що рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 04 травня 2021 року, з урахуванням ухвали Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 30 червня 2012 року про виправлення описки в рішенні суду від 04 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року, у справі № 606/2131/17 позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 до ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року, свідоцтва про право власності від 09 квітня 2009 року, договору дарування від 24 грудня 2015 року, скасування державної реєстрації на нежитлове приміщення та визнання права власності на нежитлове приміщення задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири від 21 березня 2008 року за реєстровим номером 971, укладеним між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і ОСОБА_1, що діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, в частині відчуження вказаного майна ОСОБА_1, що діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 недійсним.

Цим судовим рішенням встановлено, що відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 29 вересня 2019 року № 539 ОСОБА_1 страждала на легку розумову відсталість із емоційно-вольовими порушеннями та за своїм психічним станом у період підписання договору купівлі-продажу квартири від 21 березня 2008 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, і відповідачам, так як і позивачам, про це стало відомо лише 29 вересня 2019 року після проведення судово-психіатричної експертизи.

Разом з тим позивачами не представлено доказів, які б доводили порушення прав позивачів внаслідок оформлення відповідачем ОСОБА_7 за собою права власності на нежитлове приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, згідно з свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 09 квітня 2009 року.

Також, позивачами не представлено доказів, які б підтвердили обставини фіктивності договору дарування від 24 грудня 2015 року, який зареєстрований у нотаріальному реєстрі за № 2598, що укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6, щодо нежитлового приміщення № 1, загальною площею 23,1 кв. м, на АДРЕСА_4 .

Також, позивачами не представлено доказів, які б доводили обставини щодо визнання за ними права власності на спірне нежитлове приміщення (офіс-магазин).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини другої статті 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

У постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що "індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють в необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору".

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 522/21717/17-ц (провадження № 61-22429св19) зазначено, що "Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України (435-15) .

Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.

Фізичні характеристики об`єкта нерухомості включають зокрема місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об`єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об`єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об`єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати".

Судами попередніх інстанцій встановлено, що індивідуальні ознаки, якими була наділена житлова квартира АДРЕСА_1, реєстровий номер № 21436454, яка зазначена предметом договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року, не відповідають індивідуальним ознакам, притаманним нежитловому приміщенню (офіс-магазин) № 1, загальною площею 23,1 кв. м, в будинку АДРЕСА_4, реєстровий номер № 26996399, яке є предметом даного позову.

Отже, спірне нерухоме майно, яке просять витребувати позивачі у відповідача, не є тим самим об`єктом, що належало їм на праві власності.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що позовні вимоги про витребування у ОСОБА_6 нежитлового приміщення (офіс-магазин), загальною площею 23,1 кв. м, на АДРЕСА_3, шляхом звільнення від майна ОСОБА_6 та будь-яких третіх осіб та передання його позивачам, не підлягають до задоволення, так як до правовідносин, які виникли, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України (435-15) .