462/8938/21 Про встановлення факту порушення конституційного права на працю, визнання незаконним відсторонення, скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу - 03.04.2024 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до директора середньої загальноосвітньої школи № 65 м. Львова ОСОБА_2 про встановлення факту порушення конституційного права на працю, визнання незаконним відсторонення, скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання виплатити невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року.

У грудні 2021 році ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до директора середньої загальноосвітньої школи (далі-СЗШ) № 65 м. Львова ОСОБА_2, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог саме до середньої загальноосвітньої школи № 65 м. Львова, просила суд: встановити факт порушення відповідачем її конституційного права на працю; визнати незаконним її відсторонення від роботи з підстав, визначених в наказі СЗШ № 65 від 08 листопада 2021 року № 327 "Про відсторонення від роботи працівників школи" в частині її відсторонення від роботи вчителя початкових класів; скасувати наказ про відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати; відновити їй допуск до роботи та зобов`язати відповідача виплатити їй невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи по день ухвалення рішення у справі.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона з 1990 року працює у СЗШ № 65 м. Львова на посаді вчителя початкових класів. 22 листопада 2021 року директор СЗШ № 65 ОСОБА_2 довела до її відома наказ від 08 листопада 2021 року № 327 "Про відсторонення від роботи працівників школи" в частині відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року у зв`язку із відмовою від проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 до усунення причин, що його зумовили. Даний наказ вона вважала незаконним та дискримінаційним, оскільки такий порушує її конституційне право на працю та прийнятий з грубим порушенням норм законодавства України.

Зокрема, вказувала, що Конституцією України (254к/96-ВР) , Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод заборонено такі дії. Жоден закон та підзаконний нормативно-правий акт, у тому числі наказ Міністерства охорони здоров`я України (далі-МОЗ) від 04 жовтня 2021 року № 2153, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928 (z1306-21) "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням", не встановлює ні обов`язковості, ні правових умов проведення вакцинації проти COVID-19. Відповідно до пункту 4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595 у редакції від 11 серпня 2014 року № 551, щеплення дозволяється тільки зареєстрованими в Україні вакцинами згідно з Календарем щеплень в Україні та інструкціями із застосування вакцини, затвердженими в установленому порядку. Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включене, а відтак є незаконним.

Крім того, вимога відповідача надати інформацію щодо здійснення відносно неї медичних маніпуляцій є незаконною, оскільки така інформація є лікарською таємницею.

Також згідно з відомостями Центру громадського здоров`я МОЗ України від 23 вересня 2021 року № 13/862-к/749-к/21 на території України відсутній штам вірусу SARS-CoV-2, а тому примушування до обов`язкової вакцинації від нього є безпідставним. Жодна вакцина не пройшла всіх клінічних випробувань, а тому вона вважала щеплення проти COVID-19 клінічним випробуванням і небезпечним медичним дослідом над працівниками освіти. Водночас, статтею 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України (далі - КМУ).

При цьому, вказаним Законом не передбачено повноважень КМУ щодо продовження строку карантину, а відтак слід вважати, що карантин закінчився.

З огляду на незаконність відсторонення її від роботи у відповідача відсутні правові підстави для застосування статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України "Про оплату праці".

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1, посада якої віднесена до тих, працівники на якій підлягають обов`язковому профілактичному щепленню проти COVID-19, не надала директору середньої загальноосвітньої школи № 65 м. Львова ні довідки відповідної форми про наявність протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, ні сертифікату про проходження вакцинації, що беззаперечно підтверджує відсутність у неї протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, тому відповідач законно відсторонив ОСОБА_1, як вчителя початкових класів СЗШ № 65, від роботи на підставі статті 46 КЗпП України. При цьому, судом зазначено, що характер виконуваної позивачкою роботи на посаді вчителя початкових класів пов`язаний із значною кількістю прямих та непрямих контактів з іншими особами впродовж робочого дня, в тому числі із дітьми, в різні періоди навчання проводилось в очній формі, тому відповідач не міг забезпечити ОСОБА_1 можливість працювати дистанційно (стаття 60-2 КЗпП України) чи надомно (стаття 60-1 КЗпП України).

Суд вважав безпідставним твердження позивача з приводу незаконності відсторонення її від роботи, як працівника СЗШ № 65, через відсутність щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, так як таке не включене до Календаря профілактичних щеплень в Україні, оскільки відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб, які не включені до календаря щеплень, що і встановлено наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 № 2153.

Твердження позивача про те, що вакцина проти COVID-19 не пройшла всіх клінічних випробувань та є небезпечним медичним дослідом над працівниками освіти є безпідставним, оскільки механізм проведення державної реєстрації вакцин для профілактики COVID-19, які постачаються в Україну визначений постановами КМУ від 08 лютого 2021 № 95 (95-2021-п) та "Деякі питання державної реєстрації вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування" та від 29 грудня 2021 року № 1446 "Деякі питання державної реєстрації лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для лікування та/або специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування" та реєстрація таких МОЗ України вказує на те, що такі вакцини за результатами експертних висновків дозволені для використання в Україні.

Суд вважав безпідставною відмову ОСОБА_1 надати документи, які підтверджують проходження вакцинації або протипоказання щодо щеплення з посиланням на статтю 286 ЦК України та статтю 39-1 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров?я", оскільки такі документи не містить інформації про діагноз та методи лікування, а лише стверджують факт проведення щеплення чи протипоказання до нього.

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суди належним чином не встановив фактичні обставини у справі, що мають суттєве значення, та на підставі недопустимих доказів.

Вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі 130/3548/21. При цьому зазначає, що необхідно часткового відступити від деяких висновків Великої Палати Верховного Суду у справі 130/3548/21, оскільки є факти та нормативно-правові акти, які не були досліджені Великою Палатою Верховного Суду.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі 130/3548/21, як і Велика Палата Верховного Суду, досліджував односторонньо - тільки загрози, які б вимагали вжиття таких суворих заходів як втручання у право на повагу до приватного життя та позбавляли б позивачку заробітку, але, легітимність, нагальна необхідність і пропорційність втручання держави не були належним чином досліджені.

У даному випадку Велика Палата Верховного Суду не врахувала конкретні правові норми, які регулюють дані правовідносини - Конституцію України (254к/96-ВР) та профільні нормативно-правові акти, зокрема Наказ МОЗ України № 722 та № 905, не забезпечила правову визначеність, оскільки не дослідила вказані нормативно-правові акти.

Вважає наказ про відсторонення її від посади незаконним та дискримінаційним, оскільки такий порушує її конституційне право на працю та прийнятий з порушенням норм законодавства України. Зокрема Конституцією України (254к/96-ВР) , Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод заборонено такі дії. Жоден закон та підзаконний нормативно-правий акт, в тому числі і наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 № 2153, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 за № 1306/36928 (z1306-21) "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" не встановлює ні обов`язковості, ні правових умов проведення вакцинації проти COVID-19.

Зазначає, що в матеріалах справи не міститься жодної інформації та доказів про факти її комунікації з інфікованими особами на робочому місці (прямі контакти) та жодних доказів з інфікованим матеріалом (непрямі контакти). Дані контакти (прямі/непрямі) потребували дослідження на робочому місці на момент відсторонення уповноваженими особами, на яких покладено обов`язки санітарно- епідеміологічної служби. Такі повноваження покладені на Центри контролю профілактики хвороб МОЗ України. Вважає висновки суду апеляційної інстанції в цій частині необґрунтованими, суд не дослідив "потенційну загрозу" таких працівників і виправдував відповідача в її незаконних діях.

Звертає увагу на те, що жодна вакцина не пройшла всіх клінічних випробувань, а тому позивач вважає щеплення проти COVID-19 клінічним випробуванням і небезпечним медичним дослідом над працівниками освіти.

З огляду на незаконність відсторонення від роботи у відповідача відсутні були правові підстави для застосування статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України "Про оплату праці".

Залишаючи касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року -- без змін, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи позовної заяви у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостийпідпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (v001p710-18) )

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 (v006p710-19) зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність нормправа.

З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" № 1645-III (1645-14) (далі - Закон № 1645-III (1645-14) ), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 2 -1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).

За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (1236-2020-п) (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин. Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року (1096-2021-п) доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 №2153 (z1306-21) (далі - перелік №2153);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372). Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (z1306-21) , який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено "Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (z1159-11) (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).

Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", положень частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (294-20) зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) ; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України (254к/96-ВР) . Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ "Права, свободи та обов`язки людини і громадянина" Основного Закону України. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).