127/28353/22 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 03.04.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року, ухвалене у складі судді Романюк Л. Ф., та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 травня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Матківської М. В., Сопруна В. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи, третя особа - Даниленко Ю. А., про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що наказом головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи ОСОБА_2 від 03 грудня 2021 № 160к/тр її прийнято на посаду юрисконсульта організаційно-методичного відділу з 06 грудня 2021 року за сумісництвом на умовах неповного робочого дня (4 год. в день, робочі дня з понеділка до п`ятниці з 17 год. 10 хв. до 21 год. 10 хв.) з посадовим окладом 4 455,00 грн з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу.

Наказом виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. від 04 листопада 2022 року № 159 к/тр її звільнено із займаної посади юрисконсульта організаційно-методичного відділу за сумісництвом, 04 листопада 2022 року, у зв`язку з прийняттям працівника, який не є сумісником, на підставі статті 7 КЗпП України, пункту 8 "Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій", затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.

Отже, з 06 грудня 2021 року до 04 листопада 2022 року вона працювала на посаді юрисконсульта організаційно-методичного відділу Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи за сумісництвом за безстроковим трудовим договором.

Однак, у порушення вимог чинного законодавства України її звільнено на 22 тижні вагітності.

Оскільки про своє звільнення вона дізналася в день видачі їй наказу, який був останнім робочим днем, то була позбавлена можливості надати документальне підтвердження про свою вагітність раніше.

Крім того, в день звільнення, в усній формі вона повідомила виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. про те, що вагітна і її звільнення є грубим порушенням вимог статті 184 КЗпП України.

07 листопада 2022 року, що є наступним робочим днем після дня її звільнення, вона офіційно повідомила виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А., про свою вагітність, з підтверджуючими документами, зокрема довідкою та з проханням відмінити наказ від 04 листопада 2022 року № 159/к/тр "Про звільнення" та поновити її на посаді юрисконсульта.

На своє звернення 14 листопада 2022 року вона отримала відмову Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи та пропозицію влаштування на роботу на даному підприємстві за сумісництвом на 0,5 ставки на посаді офісного службовця (друкування) з наступним графіком роботи з 08 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи від 04 листопада 2022 року № 159/к/тр про її звільнення із займаної посади юрисконсульта організаційно-методичного відділу за сумісництвом;

- поновити її на посаді юрисконсульта Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи з 04 листопада 2022 року;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов`язати головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. відшкодувати шкоду, заподіяну установі у зв`язку із незаконним її звільненням.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 09 травня 2023 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що звільнення сумісників, у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.

У даному випадку при звільненні позивачки її права, у тому числі пов`язані з вагітністю, не були порушені, оскільки вона продовжує працювати за основним місцем роботи і залишається у складі зайнятого населення, що відповідає вимогам статті 1 Закону України "Про зайнятість населення".

Отже, при звільненні позивачки, яка працювала за сумісництвом, у зв`язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, відповідачем було дотримано порядок, встановлений нормами чинного законодавства України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У червні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просила суд скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 травня 2023 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не вірно застосовано вимоги статті 7 КЗпП України до спірних правовідносин, оскільки ця стаття містять вичерпний перелік працівників, до яких застосовуються її норми. До таких працівників відносяться особі, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я, тимчасові і сезонні працівники, а також працівники, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами. Вагітні працівники, які працюють в установах державної форми власності за сумісництвом та завагітніли під час роботи, суб`єктами статті 7 КЗпП України не визначені.

Також, суди попередніх інстанції невірно застосували вимоги частини третьої статті 184 КЗпП України до спірних правовідносин, оскільки нормами цієї статті заборонено звільняти вагітних жінок.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій було проігноровано те, що на місце ОСОБА_1 прийнято на роботу особу, яка є адвокатом і продовжує ним працювати. Отже, вона також суміщає роботу юриста Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи та адвоката.

Підставою касаційного оскарження рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 09 травня 2023 року заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема звільнення працівника за сумісництвом під час вагітності (необхідність застосування статті 8 Конституції України, статті 10 ЦПК України та виключно статті 184 КЗпП України, а не пункту 8 підзаконного акта "Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій").

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2023 року Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У липні 2023 року заявник у встановлений судом строк усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2023 року поновлено ОСОБА_1 процесуальний строк для подачі касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У серпні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1, маючи постійне місце роботи на посаді юрисконсульта Комунального некомерційного підприємства "Вінницький обласний клінічний шкірно-венерологічний центр Вінницької обласної ради", з 06 грудня 2021 року до 04 листопада 2022 року працювала на посаді юрисконсульта організаційно-методичного відділу Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи за сумісництвом за безстроковим трудовим договором.

Наказом головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи ОСОБА_2 від 03 грудня 2021 року № 160к/тр ОСОБА_1 прийнято на посаду юрисконсульта організаційно-методичного відділу Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи з 06 грудня 2021 року за сумісництвом на умовах неповного робочого дня (4 год. в день, робочі дня з понеділка до п`ятниці з 17 год. 10 хв. до 21 год. 10 хв.) з посадовим окладом 4 455,00 грн з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу.

Після звільнення головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи ОСОБА_2, на посаду виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Вінницькою обласною радою призначено Даниленко Ю. А., яка згідно з розпорядженням голови Вінницької обласної ради приступила до своїх обов`язків з 21 жовтня 2022 року.

Наказом виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. від 04 листопада 2022 року № 159 к/тр ОСОБА_1 звільнено із займаної посади юрисконсульта організаційно-методичного відділу за сумісництвом, 04 листопада 2022 року, у зв`язку з прийняттям працівника, який не є сумісником, на підставі статті 7 КЗпП України, пункту 8 "Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.

Відповідно до заяви (звернення) від 07 листопада 2022 року ОСОБА_1 поставила до відома виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. про свою вагітність, що підтверджує довідка Комунального некомерційного підприємства "Вінницький міський клінічний пологовий будинок № 2" від 07 листопада 2022 року № 176.

Згідно з листом виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. від 10 листопада 2022 року № 654/03-02/24 ОСОБА_1 повідомлено, що її звільнення не є звільненням з ініціативи уповноваженого органу, відповідно до статті 184 КЗпП України, тому не поширюється на спірні відносини.

Окрім того, станом на час звільнення ОСОБА_1 не попереджала Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи про свою вагітність. Про дану обставину вона повідомили після звільнення - 07 листопада 2022 року.

Разом з тим, зважаючи на воєнний стан в Україні та те, що ОСОБА_1 являється вагітною, їй запропоновано роботу за сумісництвом на 0,5 ставки на посаді офісного службовця (друкування) з наступним графіком роботи з 08 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру підприємств та організацій України від 28 жовтня 2014 року № 12-08/1683 Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи має державну форму власності, організаційно-правова форма - державна установа.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частина перша статті 15 ЦК України визначає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Припинення трудового договору може мати місце лише з підстав, передбачених законодавством (статті 3 КЗпП України).

Статтею 5-1 КЗпП України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 21 КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" (245-93-п) працівники підприємств, установ, організацій мають право, крім основного трудового договору, укладати трудові договори про роботу за сумісництвом. При цьому таких договорів може бути кілька.

Сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи. Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу (стаття 102-1 КЗпП України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації (частина перша статті 21 КЗпП України).

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця визначено в статтях 40, 41, 43, 43-1 КЗпП України.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (далі - Закон України № 2352-IX, дата набрання чинності - 19 липня 2022 року) внесені зміни, зокрема, до Кодексу законів про працю України (322-08) :

абзац четвертий частини першої статті 43-1, який передбачав таку підставу розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації, як звільнення сумісника у зв`язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником, було виключено;

статтю 102-1 КЗпП України викладено в такій редакції: "Сумісництвом вважається виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації або у роботодавця - фізичної особи. Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу".

Таким чином, зі статті 102-1 КЗпП України було виключено норму, яка визначала, що умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2352-IX протягом двох місяців з дня набрання чинності цим Законом: Кабінету Міністрів України забезпечити прийняття нормативно?правових актів, необхідних для реалізації цього Закону; привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

На виконання Закону України № 2352-IX Кабінет Міністрів України:

- постановою від 22 листопада 2022 року № 1306 визнав такою, що втратила чинність, зокрема, постанову Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" (245-93-п) ;

- розпорядженням від 22 листопада 2022 року № 1047-р скасував наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43 "Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій".

Аналіз зазначених норм свідчить, що:

- під час розгляду спорів про звільнення працівників-сумісників, звільнених з 19 липня 2022 року, не підлягає застосуванню постанова Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" (245-93-п) та наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43 "Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій";

- втрата чинності постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" (245-93-п) лише 22 листопада 2022 року не свідчить про правомірність її застосування до правовідносин щодо звільнення сумісника в період з 19 липня до 22 листопада 2022 року, оскільки КЗпП України (322-08) у редакції, чинній з 19 липня 2022 року, який є законом, має вищу юридичну силу, ніж підзаконний нормативно-правовий акт, не передбачає такої підстави для розірвання трудового договору, як звільнення з роботи за сумісництвом у зв`язку з прийняттям на цю роботу працівника, який не є сумісником.

Аналогічні за змістом висновки викладені в постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 127/18918/22 (провадження № 61-8478сво23).

У справі, що переглядається в касаційному порядку, встановлено, що наказом виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. від 04 листопада 2022 року № 159 к/тр ОСОБА_1 звільнено із займаної посади юрисконсульта організаційно-методичного відділу за сумісництвом, 04 листопада 2022 року, у зв`язку з прийняттям працівника, який не є сумісником, на підставі статті 7 КЗпП України, пункту 8 "Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій", затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.

Отже, з набранням чинності Законом України № 2352-IX зі статті 43-1 КЗпП України виключено таку підставу для звільнення сумісника, як прийняття на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а стаття 102?1 КЗпП України (322-08) не відсилає до нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, тому на час прийняття Вінницьким обласним центром медико-соціальної експертизи наказу про звільнення ОСОБА_1 не підлягали застосуванню стаття 7 КЗпП України, постанова Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" (245-93-п) та Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не врахували того, що КЗпП України (322-08) (статті 36, 38, 39, 40, 41, 43-1) у редакції, чинній на час звільнення ОСОБА_1, не містило такої підстави розірвання трудового договору, як звільнення працівника-сумісника у зв`язку з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником.

Натомість суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про правомірність звільнення позивача на підставі статті 7 КЗпП України та Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.

Посилання апеляційного суду на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23 квітня 2018 року у справі № 640/569/17 (провадження № 61-6529св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 592/11917/17 (провадження № 61-37556св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 607/13528/18 (провадження № 61-12081св19), від 16 березня 2020 року в справі № 415/6914/17 (провадження № 61-38121св18), необґрунтовані, оскільки правовідносини у наведених постановах регулювались положеннями КЗпП України (322-08) у редакції, чинній до змін, внесених Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи від 04 листопада 2022 року № 159/к/тр про її звільнення із займаної посади юрисконсульта організаційно-методичного відділу за сумісництвом та поновлення її на посаді юрисконсульта Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи з 04 листопада 2022 року слід скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не встановлювали фактичні обставини, необхідні для вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (зокрема, розмір середньої заробітної плати, кількість робочих днів).

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій (частин перша статті 400 ЦПК України).

Таким чином, оскаржені судові рішення в частині позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить скасувати, оскільки суди не встановили фактичних обставин, необхідних для її задоволення (зокрема, розмір середньої заробітної плати, кількість робочих днів), та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. відшкодувати шкоду, заподіяну установі у зв`язку із незаконним звільненням ОСОБА_1 .

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

У статті 237 КЗпП України визначено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення відбулося з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих судам у пункті 33 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію пункту 8 частини першої статті 134 та нової редакції статті 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року), настає повна матеріальна відповідальність винних у цьому службових осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Згідно з пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 02 грудня 1992 року № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Отже, за зазначеними положеннями КЗпП України (322-08) покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

З матеріалів справи, що переглядається, встановлено, що наказом виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. від 04 листопада 2022 року № 159 к/тр ОСОБА_1 звільнено із займаної посади юрисконсульта організаційно-методичного відділу за сумісництвом, 04 листопада 2022 року.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Ю. А. відшкодувати шкоду заподіяну установі в зв`язку із її незаконним звільненням не стосується прав та обов`язків позивачки, тому не підлягає задоволенню.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд.

Відповідно до частини першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Положеннями пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог; рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про зобов`язання головного лікаря відшкодувати шкоду, заподіяну установі, скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в її задоволенні; рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 травня 2023 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу і поновлення на роботі задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов`язки головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи від 04 листопада 2022 року № 159/к/тр про звільнення.

Поновити ОСОБА_1 на посаді юрисконсульта Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи з 04 листопада 2022 року.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання головного лікаря Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи Даниленко Юлію Анатоліївну відшкодувати шкоду, заподіяну установі у зв`язку із незаконним звільненням ОСОБА_1, відмовити.