523/13811/21 Про визнання договору дарування квартири недійсним - 29.03.2024 Прийняття

У квітні 2019 року стан здоров`я ОСОБА_1 значно погіршився, у зв`язку з чим відповідач часто доставляв позивачку до лікарні на лікування та до лікаря. При цьому відповідач повідомив, що дуже багато часу витрачає на позивачку, однак, якщо вона подарує йому свою квартиру, то він буде більше їй приділяти своєї уваги, надавати фізичну та медичну допомогу як лікар, а також не буде користуватися квартирою ОСОБА_1 на час її життя. ОСОБА_1 погодилася на вказану пропозицію.

22 квітня 2019 року відповідач викликав по місцю проживання позивачки державного нотаріуса Приморської державної нотаріальної контори у м. Одесі Чорну С.Г., якою було посвідчено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняв у власність як дарунок житлову квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

Проте, позивачка зазначила, що державним нотаріусом Чорною С.Г. при посвідченні договору дарування від 22 квітня 2019 року, ОСОБА_1 не було роз`яснено її право на укладення договору довічного утримання та її права на квартиру після укладення договору дарування. Окрім того, не було запрошено лікаря або соціального працівника для роз`яснення позивачу обставин заключення договору дарування.

ОСОБА_1 вже зверталася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 22 квітня 2019 року, оскільки останній на її думку був укладений під впливом тяжкої обставини.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено та визнано недійсним договір дарування від 22 квітня 2019 року. Однак, постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2020 року було скасовано, а в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року у відкритті касаційного провадження по касаційній скарзі ОСОБА_1 відмовлено.

За вказаних обставин ОСОБА_1 змушена повторно звернутися до суду з позовом до ОСОБА_2 з вимогами про визнання недійсним договору дарування від 22 квітня 2019 року, однак, вже з підстав помилки щодо природи укладеного договору. Так, позивач зазначила, що оскільки вона є особою із інвалідністю першої групи більше 10 років, то при підписанні договору дарування необхідно було запросити лікаря, щоб він пояснив нотаріусу, що позивач є особою з обмеженою дієздатністю за станом здоров`я, не може читати будь-який друкований текст через поганий зір. ОСОБА_1 фактично не читала складений договір дарування, а підписала його вважаючи, що це є договір довічного утримання.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним договір дарування житлової кватири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, посвідчений 22 квітня 2019 року державним нотаріусом Приморської державної нотаріальної контори у м. Одесі Чорною С. Г., зареєстрований в реєстрі за № 10-871.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 21 лютого 2022 року у складі судді: Кремер І. О., в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові витрати компенсовано за рахунок держави.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

ОСОБА_1 вже зверталася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 з вимогами про визнання недійсним договору дарування від 22 квітня 2019 року з тих підстав, що оспорюваний нею правочин вчинено під впливом тяжкої обставини. У справі № 523/11471/19 рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та визнано недійсним договір дарування від 22 квітня 2019 року. Постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2019 року скасовано, а в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у справі № 523/11471/19 встановлено, що ОСОБА_1 уклала договір дарування належного їй нерухомого майна (вчинила правочин) добровільно, ініціатором правочину була саме ОСОБА_1, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вказаної постанови. В ухвалі від 07 липня 2021 року Верховний суд погодився з висновком апеляційного суду та зазначив, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором цього правочину;

тому наявні всі підстави стверджувати, що ОСОБА_1 розуміла природу укладеного саме договору дарування, права та обов`язки сторін, які виникають за договором дарування, а причиною звернення до суду з даним позовом про визнання договору недійсним з підстав помилки щодо природи договору є наслідком того, що у задоволенні попереднього позову ОСОБА_1 було відмовлено. Цей факт також підтверджується самою позивачкою у обставинах, викладених у позовній заяві. Зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. Даний висновок зроблено у постанові ВС КЦС від 16.06.2020 року за результатами розгляду справи № 165/1368/17, яку суд вважає за необхідним застосувати при розгляді цієї справи;

не заслуговують на увагу твердження позивача про те, що вона є особою із інвалідністю І групи за станом здоров`я, оскільки жодним чином не свідчить, що вона є особою з обмеженою дієздатністю, відповідного рішення суду стороною позивача надано не було. 20 березня 2017 року ОСОБА_1 знята з обліку територіального центру за власним бажанням, зазначивши про те, що не потребує сторонньої допомоги та може обслуговувати себе самостійно. Представник відповідача пояснила, що відповідний доказ досліджувався судом під час розгляду цивільної справи № 523/11471/19. Дана обставина стороною позивача не заперечувалася;

ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 12 липня 2023 року залучено до участі у справі як правонаступника позивача ОСОБА_1 - Одеську територіальну громаду, в особі Одеської міської ради.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що:

згідно листа державного нотаріуса Суворовської державної нотаріальної контори Мойсєєвої С. № 1142/01-16 від 08 травня 2023 року спадкова справа щодо майна ОСОБА_1, яка померла у серпні 2022 року не заводилася. В даному випадку нормами процесуального права не передбачено закриття провадження у справі, у разі якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. У зв`язку з цим, колегія суддів зробила висновок про те, що як правонаступника ОСОБА_1 слід залучити до участі у справі Одеську територіальну громаду, в особі Одеської міської ради. Оскільки у разі обґрунтованості і законності позовних вимог і апеляційної скарги ОСОБА_1, кв. АДРЕСА_1 може бути визнана відумерою спадщиною при наявності для того правових підстав, передбачених ст. 1277 ЦК України, за позовом саме органу місцевого самоврядування, яким є Одеська територіальна громада в особі Одеської міської ради.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 грудня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1, правонаступником якої є Одеська територіальна громада, в особі Одеської міської ради, та адвоката Калашнікової М. О., задоволено.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2022 року скасовано і прийнято постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1, правонаступником якої є Одеська територіальна громада, в особі Одеської міської ради, задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 22 квітня 2019 року кв. АДРЕСА_1, яка в цілому складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 69,7 кв. м, у тому числі житловою площею 40,7 кв. м, укладений між ОСОБА_1, правонаступником якої є Одеська територіальна громада, в особі Одеської міської ради, і ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Чорною С. Г., реєстраційний номер 10-871.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

22 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, який було посвідчено державним нотаріусом Приморської державної нотаріальної контори у м. Одесі Чорною С.Г. та зареєстровано в реєстрі за № 10-871. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняв у власність як дарунок житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ;

у справі № 523/11471/19 підставами визнання вказаного договору недійсним, позивач посилалась на те, що оспорюваний нею правочин вчинено під впливом тяжкої обставини. У цьому є випадку позивачка обґрунтовувала свої позовні вимоги помилкою, вважаючи, що укладає з ОСОБА_4 договір довічного утримання. Тобто із матеріалів справи безспірно вбачається, що ОСОБА_1 розраховувала на те, що внаслідок відчудження нею своєї трикімнатної квартири на користь свого сусіда ОСОБА_4, який між тим є фахівцем в галузі медицини, він буде надавати їй медичну допомогу і здійснювати за нею догляд, враховуючи також, що на той час ОСОБА_1 було більше ніж 88 років і вона була особою із інвалідністю першої групи безстроково, від загального захворювання. Тому постанова Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року не має преюдиційного значення по даній справі;

ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором даного правочину, однак при цьому необхідно дослідити правову природу вказаного договору дарування єдиного для ОСОБА_1 житла. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 обґрунтовувала свої позовні вимоги саме помилкою, яка нею була допущена при укладенні спірного договору дарування квартири, оскільки розраховувала, що укладає з ОСОБА_4 договір довічного утримання. Тобто ОСОБА_1 розраховувала на те, що внаслідок відчудження нею своєї трикімнатної квартири на користь свого сусіда ОСОБА_4, який між тим є фахівцем в галузі медицини, він буде надавати їй медичну допомогу і здійснювати за нею довічний догляд. З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що позивач і заявник апеляційної скарги ОСОБА_1 на час укладення спірного договору дарування, була літньою особою, дарувала свою квартиру на 89 році життя, маючи на меті отримати допомогу та довічне утримання з боку обдарованого сусіда - відповідача ОСОБА_2, уклала цей договір дарування внаслідок помилки та не розуміння природи правочину, оскільки договір дарування не тільки не надав їй можливість отримувати довічне утримання, а ще й привів до того, що вона фактично втратила єдине своє житло без будь-якої оплати. Проте, суд першої інстанції зазначених доводів не перевірив і не надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам та належним чином не перевірив наявність підстав для застосування статті 229 ЦК України;

стосовно висновку суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, то даний висновок є помилковим. Вказаний висновок суд першої інстанції зробив, виходячи з того, що ОСОБА_1 хоча і була особою із інвалідністю першої групи за станом здоров`я, однак вона знята з обліку територіального центру за власним бажанням. Проте, на думку колегії суддів, в даному випадку не можливо було дійти до висновку, що ОСОБА_1 розуміла правову природу укладеного правочину. Жодна сторона по справі не заперечує того, що ОСОБА_1, укладаючи договір, мала на меті тільки одне - отримати допомогу та догляд. А отже, наявні всі ознаки допущення ОСОБА_1 помилки під час визначення правової природи договору, оскільки спірний договір не міг забезпечити їй належне життя та догляд за нею;

судом першої інстанції в достатній мірі не було враховано вік позивачки ОСОБА_1, її стан здоров`я та потреба у зв`язку з цим у догляді й сторонній допомозі (особа віком біля 90 років абсолютно та точно потребує допомоги та нагляду); наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Крім того, Суворовський районний суд м. Одеси не визначив, з яких мотивів ОСОБА_1 вирішила дарувати єдине для неї житло своєму сусіду - відповідачу ОСОБА_2, який є для неї сторонньою особою;

наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування;

у цьому випадку всі вказані обставини мали місце, тобто ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору дарування квартири була в старечому віці (88 років), особою із інвалідністю першої групи від загального захворювання, безстроково, потребувала у зв`язку із цим догляду й сторонньої допомоги; житло, яке вона подарувала відповідачу - було у неї єдиним; фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному відсутня, позивач ОСОБА_1 продовжила проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Зазначені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 в силу старечого віку, укладаючи оспорюваний договір, діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, оскільки збиралася відчужувати та передавати це майно у власність відповідача лише за умови її довічного утримання.

Аргументи учасників справи

15 січня 2024 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Одеського апеляційного суду від 06 грудня 2023 року, в якій просить:

скасувати оскаржену постанову апеляційного суду;

залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

висновки апеляційного суду суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 04 травня 2020 року у справі № 633/268/17 (провадження № 61-37599св18), де Верховний Суд констатував, що сам по собі факт похилого віку особи та наявності в неї захворювання не свідчать про укладення нею договору дарування під впливом помилки;

апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, зроблені у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 165/1368/17, а саме, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації;

своїм правом на розірвання договору дарування ОСОБА_1 не скористалась, що виключає наявність помилки з боку позивача під час укладення спірного договору дарування;

представник відповідача у судових засіданнях зазначав, що ОСОБА_1 як до укладення оспорюваного договору так і після цього, обслуговувала себе самостійно, самостійно здійснювала покупки продуктів харчування та ліків, а також з 20 березня 2017 року за власним бажанням знята з обліку в КУ "Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Суворовського району міста Одеси" за власним бажанням, зазначивши, що не потребує сторонньої допомоги та може обслуговувати себе самостійно. Вказані обставини зазначені представником відповідача як у відзиві на позовну заяву так і у відзиві на апеляційну скаргу у справі № 523/13811/21;

ОСОБА_1 вже зверталась із позовом до ОСОБА_2 із вимогами про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, яка в цілому складається: з трьох житлових кімнат, загальною площею 69,7 кв. м, посвідченого 22 квітня 2019 року державним нотаріусом Чорною С.Г. Приморської державної нотаріальної контори у місті Одесі, зареєстрований в реєстрі за номером 10-871 (справа № 523/11471/19). У позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що оспорюваний правочин нею вчинено під впливом тяжкої для неї обставини. З вказаної позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 розуміла природу укладеного правочину, права та обов`язки сторін, які виникають за договором дарування. У постанові Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року по справі № 523/11471/19 судом встановлено, що ОСОБА_1 уклала договір дарування належного їй нерухомого майна (вчинила правочини) добровільно, ініціатором правочину була сама. Встановлені у справі № 523/11471/19 фактичні обставини не надають підстав вважати, що правочин дарування майна був для неї кабальним. В ухвалі від 07 липня 2021 року у справі № 523/11471/19 Верховний Суд погодився з висновком Одеського апеляційного суду та зазначив, що встановивши, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором цього правочину, а обставини, якими вона обґрунтувала свій позов, не дають підстав вважати, що укладення нею договору відбулося під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних для неї умовах, апеляційний суд дійшов правильного висновку про недоведеність позовних вимог і обґрунтовано відмовив у їх задоволенні. Таким чином рішенням суду у справі № 523/11471/19 встановлено, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором цього правочину, що виключає існування обставин щодо помилки та введення її в оману, на які позивач посилається у позовній заяві у справі № 523/13811/21;

суб`єктивними межами преюдиції є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду (постанова Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17). У справі № 523/13811/21 встановлено, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором цього правочину. У справі № 523/13811/21 беруть участь ті самі особи, які брали участь у справі № 523/11471/19. Отже, факти, встановлені в постанові Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року по справі № 523/11471/19 мають преюдиціальний характер для суду, який розглядає справу № 523/13811/21.

У березні 2024 року Одеська міська рада через представника ОСОБА_5 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Відзив мотивований тим, що апеляційний суд врахував всі обставини справи, надав належну оцінку підставам укладання спірного правочину та врахував правові позиці викладені у вищезазначених постановах Верховного Суду, у результаті чого прийняв обґрунтоване та справедливе рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

13 березня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалах Верховного Суду від 21 лютого 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 04 травня 2020 року у справі № 633/268/17; від 16 червня 2020 року у справі № 165/1368/17; від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17; від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19; від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19; від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14; від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17; від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1041/17; від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19; від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18; від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17; від 06 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 22 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняв у власність як дарунок житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_3 . Договір було посвідчено нотаріусом Приморської державної нотаріальної контори у м. Одесі Чорною С.Г. та зареєстровано в реєстрі за № 10-871.

ОСОБА_1 вже зверталася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 з вимогами про визнання недійсним договору дарування від 22 квітня 2019 року з тих підстав, що оспорюваний нею правочин вчинено під впливом тяжкої обставини. У справі № 523/11471/19 рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та визнано недійсним договір дарування від 22 квітня 2019 року. Постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2019 року скасовано, а в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено. Так, постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року за результатами розгляду цивільної справи № 523/11471/19 було встановлено, що ОСОБА_1 уклала договір дарування належного їй нерухомого майна (вчинила правочин) добровільно, ініціатором правочину була саме ОСОБА_1, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вказаної постанови. Ухвалою від 07 липня 2021 року Верховний суд погодився з висновком Одеського апеляційного суду та зазначив, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний Договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором даного правочину.

Позиція Верховного Суду

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:

під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: "немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину". Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);

поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (частина друга статті 717 ЦК України).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16 зазначено, що:

"якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими".

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) вказано, що:

"наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) зазначено, що:

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилився стосовно правової природи укладених ним правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, він усвідомлював їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. До укладення договорів нотаріусом позивача було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладені сторонами правочини, що підтверджується змістом оспорюваних договорів, підписаних позивачем. Сторони укладених договорі дарування ствердили, що ці договори не мають характеру фіктивних та удаваних угод. Дарувальник ствердив, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального (пункти 10 договору дарування земельної ділянки, пункт 18 договору дарування житлового будинку). Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він мав намір укласти інший договір - договір довічного утримання, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання договорів дарування недійсними, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваних договорів дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення таких правочинів. Крім того, позивачем не доводилося і судами не встановлено, що відповідач чинить перешкоди заявнику у можливості користування будинком та вчиняє дії з його виселення, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року в справі № 715/2513/19 (провадження № 61-15340св20) зазначено, що:

"суд першої інстанції, відмовивши в позові, виходив з того, що уклавши у 2015 році договори, позивач усвідомлювала правову природи правочинів та мала намір укласти саме договори дарування, що підтвердили допитані судом першої інстанції свідки, діти позивача. Також Верховний Суд бере до уваги доводи касаційної скарги, що позивач спочатку оформляла документи для оформлення спадщини на спірний будинок та земельну ділянку, а потім для оформлення договорів дарування, що вказує на її обізнаність щодо укладення саме договорів дарування. Суд першої інстанції надав належну оцінку доказам на обґрунтування заявлених позовних вимог та їх заперечення у їх сукупності, а також врахував відносини, які склалися між сторонами спору протягом тривалого часу.

З огляду на встановлені обставини суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що неприязні стосунки позивача з відповідачем на сьогодні не свідчить про наявність помилки з боку дарувальника під час укладення нею правочинів у 2015 році. Лише посилання позивача на те, що спірний будинок є єдиним її житлом, без доведення належними, допустими та достатніми доказами помилки під час укладення договору, не є підставою для задоволення позову.

Верховний Суд зазначає, що позивач не доводила і суди не встановлювали, що відповідач чинить їй перешкоди у можливості користування будинком та вчиняє дії з її виселення. Спір між сторонами не стосується втручання у право позивача на повагу до житла. Скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції встановив, що на момент укладання оспорюваних договорів позивачу виповнилося повних 64 роки, отже, як особа похилого віку, вона потребує догляду й сторонньої допомоги, після укладення спірних договорів дарування 17 грудня 2015 року постійно проживала у спірному житловому будинку. Суд першої інстанції не врахував положення закону, які регулюють спірні правовідносини, а також не дав оцінки тій обставині, що позивач ОСОБА_1 під час укладення договору дарування житлового будинку, який є її єдиним житлом, погоджувалася на безоплатну передачу цього будинку у власність відповідача лише за умови довічного утримання, тобто інша сторона договору мала здійснювати постійний догляд та її утримання, що свідчить про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і вона має істотне значення.

Дійшовши висновку, що суд першої інстанції не врахував положення закону, які регулюють спірні правовідносини, а також не дав оцінки тій обставині, що позивач під час укладення договору дарування житлового будинку, який є її єдиним житлом, погоджувалася на безоплатну передачу цього будинку у власність відповідача лише за умови довічного утримання, суд апеляційної інстанції у постанові не зазначив, на підставі яких доказів, які він оцінив, дійшов висновку про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, оскільки протилежне встановив суд першої інстанції, зокрема надавши оцінку показанням свідків у справі в сукупності з іншими доказами у справі".

У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що: "тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: "немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину". Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив".

У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2020 року у справі № 633/268/17 (провадження № 61-37599св18) вказано, що:

"обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним вказаного договору дарування з підстав вчинення якого під впливом помилки.

Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що фактична передача подарованого майна не відбулася, оскільки право власності ОСОБА_2 на квартиру за спірним договором дарування зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та, як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 проживала у спірному житлі. При цьому, проживання ОСОБА_3 після укладання договору у спірній квартирі повністю відповідало пункту 5 договору дарування.

Сам по собі факт похилого віку ОСОБА_3 та наявності в неї захворювання не свідчать про укладення договору дарування під впливом помилки. Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними".

У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що нотаріусом при посвідченні договору дарування від 22 квітня 2019 року не було роз`яснено її право на укладення договору довічного утримання та її права на квартиру після укладення договору дарування. Окрім того, не було запрошено лікаря або соціального працівника для роз`яснення позивачу обставин заключення договору дарування. ОСОБА_1 зазначила, що оскільки вона є особою із інвалідністю першої групи більше 10 років, то при підписанні договору дарування необхідно було запросити лікаря, щоб він пояснив нотаріусу, що позивач є особою з обмеженою дієздатністю за станом здоров`я, не може читати будь-який друкований текст через поганий зір. ОСОБА_1 фактично не читала складений договір дарування, а підписала його вважаючи, що це є договір довічного утримання;

при задоволенні позову апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору дарування квартири була в старечому віці (88 років), особою із інвалідністю першої групи від загального захворювання, безстроково, потребувала у зв`язку із цим догляду й сторонньої допомоги; житло, яке вона подарувала відповідачу - було у неї єдиним; фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному відсутня, позивач ОСОБА_1 продовжила проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Зазначені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що ОСОБА_1 в силу старечого віку, укладаючи оспорюваний договір, діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, оскільки збиралася відчужувати та передавати це майно у власність відповідача лише за умови її довічного утримання;

апеляційний суд не звернув увагу, що поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі проте, таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив;

суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 розуміла природу укладеного саме договору дарування, права та обов`язки сторін, які виникають за договором дарування, а причиною звернення до суду з даним позовом про визнання договору недійсним з підстав помилки щодо природи договору є наслідком того, що у задоволенні попереднього позову ОСОБА_1 було відмовлено. Даний факт також підтверджується самою позивачкою у обставинах, викладених у позовній заяві. Зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину;

суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_1 вже зверталася із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 22 квітня 2019 року з підстав, що оспорюваний нею правочин вчинено під впливом тяжкої обставини. У справі № 523/11471/19 рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та визнано недійсним договір дарування від 22 квітня 2019 року. Постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 січня 2019 року скасовано, а в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Одеського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у справі № 523/11471/19 встановлено, що ОСОБА_1 уклала договір дарування належного їй нерухомого майна (вчинила правочин) добровільно, ініціатором правочину була саме ОСОБА_1, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вказаної постанови. В ухвалі від 07 липня 2021 року Верховний суд погодився з висновком апеляційного суду та зазначив, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір дарування належного їй нерухомого майна та була ініціатором даного правочину;

апеляційний суд не врахував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки;